18. Жереб кинуто
Юрій Дячук
Україна, м. Великі Будищі, 7 квітня 1709 р.
Зустріч Війська Запорозького, під проводом кошового Костя Гордієнка, з полками гетьмана Івана Мазепи та армією Карла XII, де наступного дня ними буде підписано Союзний договір…
Що за оказія у місті?
Куди спішить так весь народ?
За чим летить з руками в тісті
Простоволоса, за город,
За гай дубовий, на леваду
Дівчисько юне? А позаду
Пливуть з усмішками на лицях
Червонощокі молодиці
В охайних свитках. І дівиці
В вінках з строкатими стрічками,
В кошулях, вишитих квітками,
У юпках й барвних чобітках.
Матусі з дітьми на руках
Спішать, поважні чоловіки,
Бабусі сиві. І каліки
Не відстають, кого й минають,
Бадьоро, весело кульгають
На ту леваду. Свято наче?
Та ні.., бо дехто навіть плаче,
Струмком ллючи гарячі сльози.
Чому ж радіють так малята –
Гопцюють, наче козенята,
Обсівши верхи довгі лози,
Й сміються радо? – Свято… свято.
Тому-то й убрані строкато, –
В святкове, бідні і заможці.
Велике свято! – Запорожці –
Січ славна лицарська походом
На допомогу, на сполуку
Прийшла під гетьманову руку,
І жде побачення з народом.
І небо вбралось – ні хмаринки!
«Хвалу» співає вітерець. –
Гуляння ж! – рідні половинки
В одно з’єднались накінець!
Два війська – вольне і державне
Звершили врешті діло славне
Й турчать, братаючись, в окрузі.
І мов квітник стобарвний в лузі
Розквітнув враз! Бо й козаки
Не підвели: геть-чисто вмившись,
Підстригши вуса, поголившись,
Розшнурувавши тороки,
Убрались гідним чином. – Свято!
Та як же ж вдало та багато!
У сорочки шовками шиті,
В червоні чоботи підбиті,
В каптани макові й зелені,
У шаровари широченні
Козацькі, обсягом в півскрині:
«рясні», «з достатку», фрез і сині.
А пояси ж які! – китиці
Суціль із золота! Як птиці,
Та що там птиці! – мов жар-птиці,
Горять і рвуться на всі боки,
Лиш ступить лицар зо два кроки!
А ще ж жупани, кантом шиті, –
У позументі! Наче влиті
Вросли вони в козацькі плечі,
Широкі, дужі, молодечі.
Й поверх шапки: високі, з смушки,
З червоним верхом. А опушки!
І з кабарги, й з куниці, й з вовка,
Ще й кита з золота та шовка!
Й палкий рум’янець на щоці!
– Ой, гарні ж хлопці-молодці! –
Горять вогнем серця дівочі
Й солодко долу хилять очі…
…Загуркотіли тулумбаси,
Задули в сурми сурмачі,
І юний Карл в броні кіраси,
В блакиті манти на плечі,
Лишивши полки й пишну свиту,
Належно пудрену й завиту,
Пустивши огира навскач,
Мов аргатал отой – лихач,
Влетів в козацький нурт й, в повагу,
Схиливши миттю кучеряву
Главу руду, вихрасту – «в славу»
Угнав у небо гостру шпагу!
І гримнув враз завмерлий луг!
– Віват, король! – наш щирий друг!
Хитнулась плоть людського цепу,
Нараз крутнула сотні ший:
Кость Гордієнко і Мазепа, –
Пан гетьман й славний кошовий,
Оба в каптанах з позументом,
Біліших снігу, враз – моментом,
В відвіт на фортель короля,
Не домовляючись, здаля
Привставши в срібних стременах,
Крутнули хвацько довгі вуса,
Й на радість всім «утнули джуса», –
У мить одну пустивши в мах,
В бік короля, прудкі комоні!
Звели їх дибки і в поклоні
Схилили ввічливо чуби.
І той, здмухнувши піт з губи,
Всміхнувшись оком в колір криці,
Потиснув лицарям правиці.
І враз смальнули залп пістолі,
І гук хмільний хитнув тополі:
– Знай наших, знай! – цвіте на лицях.
– Ще є заряд в порохівницях!
…В каре застигли грізні лави,
У фокус взявши старшину.
Стоять опліч: здобутчик слави
І ті, хто вгруз в його війну,
Щоб від убивчої потрави
Укрити край свій. І державу,
Яку взялась упень ламати
Навала прикра, врятувати,
Узявши врешт у власні руки
Вітчизни скорбної кермо,
Й зірвати, попри драми й муки,
Повік обридливе ярмо.
Стоять союзно кірасири,
Й козацтво вольне, й відблиск віри
В стезю щасливу, в перемогу
Горить в зіницях. – Слава Богу,
Що дав на унію цю згоду
Народам нашим! В нагороду
За жар наш вимостив дорогу
До лавр майбутніх! Слава Богу!
Від мов вирує голова,
Бунчук і шпага, й булава,
Схрестившись купно, звуть до бою!
Летять, мов птиці, над юрбою,
Й в серця пірнають враз слова
Про волю, честь, майбутню славу!
– Впаде під цю могутню лаву
Москви спаплюжена глава!
Піде зазіха-цар на дно,
Бо ми – брати, ми заодно!
Гуде народ, сміється тихо,
Бентежить душі теплий щем,
На мить забуті смерть і лихо,
Які ось поряд – під кущем,
В лугах розквітлих гострять зуби
На плоть цю тлінну. Й страх погуби
Утік, піджавши хвіст, за коло
Їх мрій святих, що сяйне соло,
У рай надій відкривши дверці
Жагучим імпульсом єднання,
Тремтливо-ніжно – у останнє
Співають, грають в кожнім серці!
Не прозрівають грішні душі,
Що пройде час і їх подушать
Оці титани-пікінери
В мундирах ладних, й фузінери,
Й ставні вродливці кірасири,
За те, що мрії їх розтануть
Від каверз царських і – повстануть,
В своїх вождів не ймучи віри,
І стануть красеням цим груди
Стріляти й рвати темні люди.
Що наведуть на них мортири,
В лещата взявши, й московити.
Почнуть стинати і палити
За те, що шведські бомбардири
В оселях теплих хліб й квартири,
В мороз, з осельцями ділили.
А це, як втне монарша рада,
Є відступ, зречення і зрада.
…Готуйтесь, бідні, до могили,
Бо «алягер ком алягер»
Повік – і прісно, і тепер.