18. Жереб кинуто

Юрій Дячук

Україна, м. Великі Будищі, 7 квітня 1709 р.

Зустріч Війська Запорозького, під проводом кошового Костя Гордієнка, з полками гетьмана Івана Мазепи та армією Карла XII, де наступного дня ними буде підписано Союзний договір…

Що за оказія у місті?

Куди спішить так весь народ?

За чим летить з руками в тісті

Простоволоса, за город,

За гай дубовий, на леваду

Дівчисько юне? А позаду

Пливуть з усмішками на лицях

Червонощокі молодиці

В охайних свитках. І дівиці

В вінках з строкатими стрічками,

В кошулях, вишитих квітками,

У юпках й барвних чобітках.

Матусі з дітьми на руках

Спішать, поважні чоловіки,

Бабусі сиві. І каліки

Не відстають, кого й минають,

Бадьоро, весело кульгають

На ту леваду. Свято наче?

Та ні.., бо дехто навіть плаче,

Струмком ллючи гарячі сльози.

Чому ж радіють так малята –

Гопцюють, наче козенята,

Обсівши верхи довгі лози,

Й сміються радо? – Свято… свято.

Тому-то й убрані строкато, –

В святкове, бідні і заможці.

Велике свято! – Запорожці –

Січ славна лицарська походом

На допомогу, на сполуку

Прийшла під гетьманову руку,

І жде побачення з народом.

І небо вбралось – ні хмаринки!

«Хвалу» співає вітерець. –

Гуляння ж! – рідні половинки

В одно з’єднались накінець!

Два війська – вольне і державне

Звершили врешті діло славне

Й турчать, братаючись, в окрузі.

І мов квітник стобарвний в лузі

Розквітнув враз! Бо й козаки

Не підвели: геть-чисто вмившись,

Підстригши вуса, поголившись,

Розшнурувавши тороки,

Убрались гідним чином. – Свято!

Та як же ж вдало та багато!

У сорочки шовками шиті,

В червоні чоботи підбиті,

В каптани макові й зелені,

У шаровари широченні

Козацькі, обсягом в півскрині:

«рясні», «з достатку», фрез і сині.

А пояси ж які! – китиці

Суціль із золота! Як птиці,

Та що там птиці! – мов жар-птиці,

Горять і рвуться на всі боки,

Лиш ступить лицар зо два кроки!

А ще ж жупани, кантом шиті, –

У позументі! Наче влиті

Вросли вони в козацькі плечі,

Широкі, дужі, молодечі.

Й поверх шапки: високі, з смушки,

З червоним верхом. А опушки!

І з кабарги, й з куниці, й з вовка,

Ще й кита з золота та шовка!

Й палкий рум’янець на щоці!

– Ой, гарні ж хлопці-молодці! –

Горять вогнем серця дівочі

Й солодко долу хилять очі…

…Загуркотіли тулумбаси,

Задули в сурми сурмачі,

І юний Карл в броні кіраси,

В блакиті манти на плечі,

Лишивши полки й пишну свиту,

Належно пудрену й завиту,

Пустивши огира навскач,

Мов аргатал отой – лихач,

Влетів в козацький нурт й, в повагу,

Схиливши миттю кучеряву

Главу руду, вихрасту – «в славу»

Угнав у небо гостру шпагу!

І гримнув враз завмерлий луг!

– Віват, король! – наш щирий друг!

Хитнулась плоть людського цепу,

Нараз крутнула сотні ший:

Кость Гордієнко і Мазепа, –

Пан гетьман й славний кошовий,

Оба в каптанах з позументом,

Біліших снігу, враз – моментом,

В відвіт на фортель короля,

Не домовляючись, здаля

Привставши в срібних стременах,

Крутнули хвацько довгі вуса,

Й на радість всім «утнули джуса», –

У мить одну пустивши в мах,

В бік короля, прудкі комоні!

Звели їх дибки і в поклоні

Схилили ввічливо чуби.

І той, здмухнувши піт з губи,

Всміхнувшись оком в колір криці,

Потиснув лицарям правиці.

І враз смальнули залп пістолі,

І гук хмільний хитнув тополі:

– Знай наших, знай! – цвіте на лицях.

– Ще є заряд в порохівницях!

…В каре застигли грізні лави,

У фокус взявши старшину.

Стоять опліч: здобутчик слави

І ті, хто вгруз в його війну,

Щоб від убивчої потрави

Укрити край свій. І державу,

Яку взялась упень ламати

Навала прикра, врятувати,

Узявши врешт у власні руки

Вітчизни скорбної кермо,

Й зірвати, попри драми й муки,

Повік обридливе ярмо.

Стоять союзно кірасири,

Й козацтво вольне, й відблиск віри

В стезю щасливу, в перемогу

Горить в зіницях. – Слава Богу,

Що дав на унію цю згоду

Народам нашим! В нагороду

За жар наш вимостив дорогу

До лавр майбутніх! Слава Богу!

Від мов вирує голова,

Бунчук і шпага, й булава,

Схрестившись купно, звуть до бою!

Летять, мов птиці, над юрбою,

Й в серця пірнають враз слова

Про волю, честь, майбутню славу!

– Впаде під цю могутню лаву

Москви спаплюжена глава!

Піде зазіха-цар на дно,

Бо ми – брати, ми заодно!

Гуде народ, сміється тихо,

Бентежить душі теплий щем,

На мить забуті смерть і лихо,

Які ось поряд – під кущем,

В лугах розквітлих гострять зуби

На плоть цю тлінну. Й страх погуби

Утік, піджавши хвіст, за коло

Їх мрій святих, що сяйне соло,

У рай надій відкривши дверці

Жагучим імпульсом єднання,

Тремтливо-ніжно – у останнє

Співають, грають в кожнім серці!

Не прозрівають грішні душі,

Що пройде час і їх подушать

Оці титани-пікінери

В мундирах ладних, й фузінери,

Й ставні вродливці кірасири,

За те, що мрії їх розтануть

Від каверз царських і – повстануть,

В своїх вождів не ймучи віри,

І стануть красеням цим груди

Стріляти й рвати темні люди.

Що наведуть на них мортири,

В лещата взявши, й московити.

Почнуть стинати і палити

За те, що шведські бомбардири

В оселях теплих хліб й квартири,

В мороз, з осельцями ділили.

А це, як втне монарша рада,

Є відступ, зречення і зрада.

…Готуйтесь, бідні, до могили,

Бо «алягер ком алягер»

Повік – і прісно, і тепер.