24. Біг в нікуди
Юрій Дячук
Битий шлях Полтава – Переволочна, 28 червня (9 липня) 1709 р.
Втеча пораненого короля та знесиленого серцевим нападом гетьмана від полону та розправи, ошаленілих від неймовірної перемоги, царських погонців.
Ледь-ледь квітдень розплющив очі
Й погнав попастись в яр туман,
Як у світань, на крилах ночі,
Влетів закурений ридван.
Двох втікачів, що від погоні
Рятують голови й роки,
В кар’єр несуть гольштинські коні,
Угнавши в ясна мундштуки.
В двох сажнях штаб і рештка свити
Безформним купчаться квачем
Й козацькі лави, пилом вкриті,
Летять узбіччями ключем.
Мовчать ті двоє.., сірі лиця
Закуті думами в граніт,
Лиш душі ярі, мов з криниці,
Ллють на лоби холодний піт.
Їх ціль – Дніпро, там – переправа,
Пролаз в життя, у білий світ!
Позаду ж все: фортуна, слава
І кінь калмицький – слід у слід.
Мов в бубон б’ють важкі копита,
Колотять в грунт тривожний дроб.
Дрижить король – несамовита,
Відчайна гонка б’є в суглоб
Навиліт вцілений, на скроні
Кидає трощене рілля:
– Несіть! Несіть лихі комоні
У тартар горе-короля! –
У гніві думає Мазепа
Навпроти Карла – віч-на-віч.
– Шмаркач! Дитя! А я, шелепа,
Повірив в тебе, вліз в цю січ.
Згубив себе, людей, державу,
Прийнявши хваст за божий дар,
А ти програв, й в провал, в неславу
Угнав мою Вкраїну! В згар!
Мовчить і Карл, бо що казати
Тому, хто злу відкаяв роль.
Лиш думку: – Вік тебе б не знати,
Невдаха-гетьман! – тре король.
– Ти ж обіцяв, що знать і кмети
Розпалять бунт, гармати, шрот,
І хліб, і сіль… Брехун! – багнети
Всадив у горб мій твій народ!
Внівець змела твоя Вкраїна
В Європу гречну перелаз.
Нехай вандала за коліна
Тепер хапає.., тьху на вас!
Летить ридван, бо від погоні
Не порятує меч і щит,
Ковтають з вітром версти коні,
Пускають милі між копит.
Все далі й далі від розгрому,
Все ближче й ближче до життя!
І рвуться гетьману старому
У груди жаль і каяття:
– Ми підвели тебе, юначе!
Злякались люди паль, колод,
Й хоч рве їх розпач, й серце плаче,
Зламав їх цар, пробач народ!
А ти, не глянувши на скруту,
На холод й старчачий припас,
За нас пив квартами отруту,
І в бій останній йшов за нас.
Зробив, що міг – пішов пусторуч
На тьму гармат, на палаша,
А ми в цей час стояли поруч,
Пробач нас, чесна ти душа!
…Втомились, вичахли комоні,
Пішли у рись, зійшли на крок.
Сховав король лице в долоні,
Згубившись в сонмищах думок.
Згадав ту зустріч серед степу
З козацьким військом в типчаках,
Той настрій втішний і Мазепу
З живим рум’янцем на щоках.
Поглянув скоса на блідого,
З могили взятого мерця,
Подумав з жалем: – А старого
Украй впоїла чаша ця!
Пробач! Пробач мене, Мазепо,
За злі думки, досаду, гнів.
Обох зборола нас халепа
Та лиш тебе змела у рів.
Ти втратив все: ім’я і долю,
І дім у рідному краю,
Уділ твій нині – біг по полю
Кущем сухого кураю.
Гріх проклинати і терзати,
Нема ж бо, бачить Бог, вини,
Що у царя твій хліб, гармати,
І лють не знає глибини.
Що він брехнею і підкопом
Підняв на тебе твій народ,
Й твою країну, кар потопом,
Увергнув в вирвища знегод.
Пробач за крах цей, сивий муже,
Й моє безумство – гандж бійця,
Й спасибі, княже, щирий друже,
За те, що вірив до кінця! –
І вдачу маючи гарячу,
Та чуйне серце, ледь привстав
І руку щупляву, юначу
Поклав Мазепі на рукав.
Й всміхнувшись гірко, через силу,
Відчувши жертвенний вогонь,
Той, хто ступив уже в могилу,
Поклав на руку ту долонь…
…Затим була та переправа
Через Дніпро в Переволочні:
Безсилля й гнів. Безтямна лава
Утікачів. Шалені очі
«Звитяжців» свитських. Хрип комонів
І кволе, жалісне волання
В Дніпрових розливах загонів
У водокрутах, увостаннє.
І знов гонитва з кров’ю, потом,
Лісами, степом, очеретом,
По нивах, встелених осотом,
Пустим, безлюдним – вліт, наметом,
З останніх сил, бо й зліва, й справа
Летів сіромам вслід рахунок.
Нарешті – урвище, заплава,
І шлях в життя, у порятунок. –
Під глуз конвойної галери
Здолали вплав величний Бог,
За ним Дністер і ось – Бендери –
Ведмежий кут «землі Магог».
Й вже тут бездомний, гнаний, битий,
В багно затоптаний внівець,
Упав на одр, безслав’ям вкритий,
Народом зраджений вдівець.