7. Все зрозуміти – все простити

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, вересень 1709 р.

Чи винна в тім, що змушена грішити, борсаючись в тенетах окаянного людського світу, «із самого пуп’янка грішна» людська істота? Про це й «розмова» догасаючого гетьмана з Богом.

Задніло. Глухо бемкнув дзвін

Старої церкви край левади,

Занив з підвисся муедзин –

У грішний світ полив рулади.

Поволі, важко глейкий сон

Стікав смолою з вій. Єзон

Чужий, докучливий, високий,

Ярив нутро, будив жорстокий

Сердечний біль, вертав до тями.

І тут, мов грім потряс колибу!

Побачив гетьман через шибу,

Як сходить сонце над гаями!

…– Ну що ж.., не втнув Господь кінці,

Почнем «збирати камінці»…

І знов душа, немов на крилах,

У небо рветься, у блакить,

А серце скнить, вужем на вилах

Тремтить, конаючи, тремтить.

То в прірви мчить бездонну пащу,

То знову вверх повзе: – Годящу..,

По чину смерть мені, Ти, Боже,

Знайшов у книзі горній… Схоже,

Не переважить пір’я біле

Всіх мрій моїх, думок і прагнень

Каміння вчинків. Та досягнень

Трухно …розтоптане.., горіле…

…Пробач мене за те, що плачу…

Я ж гибель кликав не собачу –

В халупі з гною й кураю,

В чужому, дальньому краю. –

Полою витер мокрі щоки:

– Завдав, мабуть, тобі мороки

Петлястий шлях мій? Ой, завдав!

Та Ти ж мене в буремні роки

На шлях цей кинув, – мов заслав,

У світ кривавий і жорстокий.

Метнув, як з пращі, в Україну:

У кров, у підлість, у руїну,

Мов в льох безвихідний, глибокий.

Тепер за прогріхи картаєш,

У згадках мучиш, й краєш, краєш…

…Так.., грішний я.., гріхів доволі!

А як ти, Господи, гадав?!

Товкти пласти людської долі

І не задрипати рукав

У юшці зрад, безчинства, горя,

Яка річками мчить до моря

З усіх усюд?! …То річ проста:

Моя ж країна золота,

Тобою скривджена Вкраїна,

Яку розп’яв москаль та лях,

Бо Ти забув до неї шлях,

Не хоче стати на коліна!

А я і вовком, й хитрим лисом

Боровсь за неї! Словом й списом! –

Тому в гріхах!… У реп’яхах

Й вівця мала на білім світі,

А ми наверх Тобою шиті,

І наші душі в реп’яхах!