13. А судді хто?

Юрій Дячук

«Не було до нього, подібного йому і по ньому не буде!»

Антоній Стаховський, єпископ Чернігівський.

Молдова, с. Варниця, вересень 1709 р.

Гнів побожного гетьмана за церковне прокляття – анафему, затіяну неспокійним московським царем у Глухові. – Кому анафема?! – крає серце образа. – За всі роки існування держави, жодним гетьманом не побудовано стільки храмів, соборів та монастирів, як ним – гетьманом Іваном Мазепою! Ніким не даровано таких незлічимих коштів православним єпархіям України, Польщі, Литви, Молдови, Єрусалиму! А скільки за роки його правління засновано і побудовано шкіл?!

Розкрились двері, і в шпарину,

Немов індик цікавий в хату,

Миршавий служка на хвилину

Просунув голову кудлату.

Закліпав, вверх піднявши свічку,

Помацав зором лаву, пічку,

Вколовсь об ясний, гострий згляд,

Й сахнувся злякано назад,

Примкнувши в дверях крайку ряси.

– Все не діждуться, димотряси, –

Зітхнув слабий – кортить вспівати… –

І вкляк зненацька: – Стій! Ховати

Твій порох, старче, стануть як?

«Проклятий» ти, і ту огуду

Нестимеш каменем до Суду,

То ж як зариють твій кістяк?

Тавро анафеми не цяцька,

Бо слово є печать! – Зненацька

Влупив над берегом пістоль,

Немов думкам тим прикрим в згоду –

Звелася бійка біля броду.

Долинув крик: – Пароль?! Пароль?!

Знов постріл.., й втихли вартові.

– Амінь! – майнуло в голові.

– Як просто! – постріл і – кінець!

Й лети душа, ще й навпростець,

Бо убієнна, й в тім не винна.

А тут, – згадав себе – до Бога

Й кружна знівечена дорога!

Душі відтята половина

І чорним решта злита. Боже! –

Перехрестивсь, – на що ж це схоже?!

Щоб вбивця! Кат, що власноручно

На смерть народ карає кровний,

Мов клоп, по горло кров’ю повний,

Ганьбив людей так люто й гучно!

Та ще й велів гріхи узяти

Отцям святим, що проклинати

Взялись мене під страхом кари,

Бо слуг твоїх він до «кошари»,

Мов тих ягниць, силком загнав!

Престольну Церкву Українську

Скрутив, неначе гриву кінську

Й, під ноги кинувши, стопкав!

Прозвав «іудою», злостивець,

За крок до волі. …Нечестивець!

Тоді й визвольник їх – Донський,

Цьому «іуді» – брат! Теж кий,

Чурман лукавий, звів на полі,

Що «Куликовим» зветься нині,

І від душі влупив – до сині

Хазяйську руку в тій крамолі!

Рука ж та п’яте покоління

Рідні його на управління

Столами княжими садила!

А він, вужак, обладив крила

Й вкусив ту руку? От, невдячний!

Ярлик впросив, узяв і зрадив!

Чого ж? – ярлик отой не надив?

Ой, ні! – хтів волі, необачний,

Собі й московському народу, –

Допік татарин! Тож нагоду

Заледве взрівши, й відплатив

За «ласку» лицар! Вщерть вгатив

Віддяки кий в кігтясту руку!

Обридло вкрай неволю-муку,

Під вольним безміром небесним,

Терпіти гадом, безсловесним!

Й мені обридло до нестями

В ніщо плисти відчай-рікою!

І я повстав, позвав до бою!

То де ж різниця та між нами?!

Чи ж легше серцю, коли брат

Бере в неволю? В скільки крат?

Де ж правда, Господи? Чому,

За всі безчинства й глум, в вину

Ти їх не вгониш, злих? Доколи

У душах їх оті монголи

Сидіти будуть? …нене, нене…

А що подумаєш про мене?

Чому повіриш Ти? – молитвам,

Віршам від серця, школам, храмам,

Що вік свій зводив? Впертим битвам

За край подертий свій, чи хамам,

Які славутну Русь-Вкраїну,

Вже мнуть, як той скудельник глину,

І відбираючи останнє,

Борню святу за існування

Відступством нарекли? …Та вірю,

Владико, щирий наш: – Ти гирю

Лихого слова розіб’єш,

І справжнім, правим забереш

В поля твої, де бути гоже

Таким, як я.., …помилуй, …Боже.., –

Й заснув утішний, а до ганку

Труну припнули на світанку…