8. Ми, мов дві птиці

Юрій Дячук

Україна, берег Десни, 28 жовтня 1708 р.

Залишивши під рукою полковника Дмитра Чечеля, близького друга і сподвижника, козацькі загони для захисту Батуринської фортеці, гетьман рушає у похід і за Десною звертається до війська, вперше відкриваючись перед народом і всією Україною.

У полинах, по над Десною

Стоять загони козаків.

На крутосхилі, під горою,

З тавром горьованих років

На скроні срібній поріділій,

В легкій чемерці сніжно-білій –

Мазепа – гетьман український,

Навдибки звів коня і кінський

Точений храп рвонувсь до неба.

Та збивсь громак, забасував.

Метнувсь гайдук і за рукав

Схопив наїзника: – Не треба! –

Незримий порух шенкелями

І бунтаря привів до тями.

Зняв булаву, оправив ремінь,

Оглянув військо з-під руки,

Шляхетних слів братерських кремінь:

– Панове! Браття! Козаки! –

Метнув у душі. Стрій комонний

Здригнувся враз і напівсонний,

Покритий вщент кирей квачами,

Зустрівся з гетьманом очами.

А очі, очі мосцепана

Горять вогнем чудним, шаленим,

Немов під одягом буденним

Марудить кров смертельна рана!

Та, як налитий міццю колос,

Бринить над військом зичний голос:

– Брати мої єдинокровні,

І ви, хто з інших тут колін! –

Хто на мандруючому човні

Пристав до кращої з країн

І дім тут свій знайшов, і долю;

Всі, хто за честь її, за волю

Ставав незламною стіною

І не жахався, йшов за мною.

Все те, що зараз вам скажу,

Уразить кожну чесну душу

І між людьми, признати мушу,

Слова мої зведуть межу.

Та твердо знаю – відгук стріну

В серцях, що люблять Україну!

…Я до кінця від вас беріг

Цю карколомну таємницю,

Та вже зайнявсь вогнем поріг

І час лихий вже гострить крицю

На в’язи наші. Котить лаву

На ледве-ледь живу державу. –

Двобій повзе титанів клятих

На нас, недолею розп’ятих,

І ця борня чужа на шмаття

Порве Вкраїну нашу, браття!

Два леви рвуться між собою,

А ми, марковані бідою,

Знов стоїмо між двох пащек,

Як в сивину принадним лотом,

Межи хозарином та готом

Стояли Кий, Хорив та Щек.

Відкриюсь вам – то Божа воля!

Й моя тепер! – Рвонув пістоля,

Влупив у небо: – Цей мій стріл

Останнім був за власть боярську! –

…Здригнулась плоть козацьких тіл,

Неначе мсту прозріла царську,

Немов Петрове люте око

З підхмар’я глипнуло жорстоко,

Й липкий той погляд, божевільний,

Вогнем пропік народ привільний.

Немов Батурин, Ромни, Глухів

Крізь час зайшлись сльозою, криком.

І під страшним безмовним ликом

Зів’яли душі легкодухів,

Серця ж безстрашні, навпаки,

Всю кров погнали в кулаки!

І гетьман все те розуміє,

Бо сам живий – не з камінця,

Злякався б теж, але не сміє

Вселяти жах в слабкі серця!

Послабив повід й мовив тихо:

– Знов, браття, вічне наше лихо

Догнало нас грозою в полі,

Шаленим вітром до неволі

Штовхає, зле. Ми втратим все,

Якщо король обломить шпагу:

Державність, вольності, повагу!

Москва закови принесе

Й ніщо на світі не спасе

Від кривди, насміху й неслави

Устої наші. Від потрави

Останки прав. «Ні те, ні се»

Ім’я нам буде під Москвою.

Людцями станемо. Лускою!

…Ми різні.., й винні в тім віки,

Що розвели нас, й злої крові

Улили їм, у дві ріки

Пустивши джерело. У слові

Іншим виплекали, в мріях

Живець московський, у надіях.

Він любить силу, покрик, владу,

А ми громадою до ладу,

До згоди йдем. І не батіг

У гурт збиває нас, у ціле.

Ми, мов дві птиці: сиза й біла,

Край двох узбіч одних доріг,

І різних прагнемо шляхів:

Ми – для лелек, він – для круків!

А нас згребуть під царську руку, –

Важку, жорстоку, нелюдську,

Яка і рідне плем’я в муку,

В ярмо, в скалубину вузьку

Угнала тісно. В батоги

Взяла весь рід свій кровний,

І знать свою, і люд безмовний

Примкнула цупко до ноги.

Вони раби вже, ми – ще люди! –

І наче вдарив словом в груди:

– Чи вам по серцю, козаки,

Цей шлях в холопи, в кріпаки?

Щоб ваших жон, дітей-малят

На псів міняли? – Цуценят!!! –

Й від слів тих чубитись охочі

Примовкли враз, й сховали очі.

– То ж цар цю славну булаву, –

Потряс клейнодом – поламає,

За волелюбство покарає,

Пригне нескорену главу

І знову рушить битим шляхом –

Розщепить землю руську з ляхом!

І нас, як націю єдину,

Порвуть загарбницькі корони,

І в слізьми вмиту Україну

Навік угонять вовчі трони!

І буде так! Бо й назву нашу

Природну, славну цар забрав,

Не зловить він й надалі гав –

З останніх крихт доварить кашу!

Коли ж вікторію та славу

Добуде швед вогнем й мечем

Й зіпхне Московію лукаву

З шляхів своїх крутим плечем,

Нас також вщент потрощать жорна,

Бо нам Москва була споборна.

І польський круль – союзний Карлу,

Згребе нас знов, мов дівку гарну!

Й Отчизна наша тим же шляхом

На всі віки ковтнеться ляхом!

Рабою стане! бидлом! хмизом! –

Чужим майном, воєнним призом…

…І вже Господь нас не почує,

Не допоможе, й не врятує…

Важкі слова злітали з губ,

Камінням падали на плечі,

І в’яв від слів тих буйний чуб,

Й серця козацькі молодечі.

Вив вітровій, мов правив тризну, –

Скавчав, відплакував Вітчизну,

Іржали коні, й їм тривога

Смалила ніздрі. – Тож у Бога

Питав я з пастки стежку, браття! –

Гримів вже голос – й Бог поміг!

Відкрив мені, як наш поріг

Навік укрити від прокляття!

…В прийдешнє лиш одна нагода:

Наш жереб… – з шведами угода!

…Поволі, мов густий куліш,

Варилась в душах прикра звістка,

Серця хромила, наче ніж,

І горла дерла, наче кістка.

Мов в палі узята, застигла громада,

З шалених очей, з болем, жахом: – Це ж зрада! –

Летіло в обличчя, хльостало Мазепу.

І зринула думка: – Помру серед степу! –

І серце почуло, зайшлось, затремтіло,

Якимось поганим осиковим дрожем.

– Несила терпіти! Візьми мене, Боже!

Спаси мою душу! Впокой моє тіло!

А хочеш? – на муки! До пекла! В геєну!!!

Лиш вихопи з рук моїх справу шалену!

А військо гуло, ворохобилось, тліло,

Шепталось, гойдалось, махало руками:

– Оце тобі викрут! Оце тобі діло! –

Й бурунилось, й пріло, втиралось шапками.

– Завів, чортів гетьман, збирать конопельки! –

Шипіли Прилуки. – Заткніть, хлопці, пельки! –

Наїжувавсь Глухів. – А може додому? –

Вагалися Лубни, – надуло старому,

А може наснило? – Як жито у полі

Хиталося військо, металось,

Ярилось, шукало поради:

– Куди він веде? До відступництва, зради?

Чи кличе до правди, до честі, до волі? –

Нелегко простому козацькому серцю

Пливти в невідомість, до спіру, до герцю…

…Потроху стихли – прогоріло,

Лиш хмари пару з-під папах.

Зібрався гетьман й спритно, вміло

Комоня кинув з місця в мах.

Пронісся вихором по полю

Від печії, задухи, болю,

Вернувсь назад грайливим бриком,

І став, мов влитий, перед шиком.

– Нелегко, браття, – розумію,

Приймати правду й не прикриту,

А цю – у невідь вщент залиту,

Утроє важче. Й все ж я смію

Відкрити вам свій план й надію.

…Те, що було – уже не буде! –

Сказав, неначе відрубав.

– Біда ця, браття, перебуде

Й потомків наших. Для забав

Й принук, в яву і на бумазі,

Нас візьмуть в будь-якому разі!

Москва Вкраїну не забуде

І без війни – була і буде!

Й навік напне її на п’яльця!

За махом царственного пальця

На всі часи утратим волю,

Права одвічні, привілеї,

Й складуться наші «асамблеї»

З потів кріпацьких, драм та болю!

Тому – одна у нас дорога –

Життя почати від порога!

І наче смеркло на душі,

Мов сівер лик обпік, холодний,

В очах схрестились палаші,

І в серце хльоснув плач народний.

Шарпнулась думка: – Боже правий!

Куди я кличу їх? До слави?

До звершень радісних? Свободи?

Чи у руїну, кров, незгоди,

Бо тішу пакісну погорду,

Що тому «чортові» у морду,

Як рівний, плюну врешт? А люди

Тоді при чому тут, вояко? –

І кляв себе недобре, всяко.

Та знов набрав святого в груди:

– Іду на ви! Й зі мною, Piter,

Народ мій – сокіл-боривітер!

І знов слова летять до лав:

– Тихцем від вас рішав, признаюсь,

До краю помисли ховав, –

Вклонився війську – вибачаюсь!

Поглянув скрушно на старшину:

– І ви не ставте у провину,

Що втричі задум свій таїв.

Страшився я, бо царський гнів

На все упав би при провалі:

І вас би звів за цей секрет,

Й державу нашу на багнет

Нап’яв би враз, й стопкав в навалі!

Вага цього підспідку, браття, –

То мій тягар, моє прокляття,

Тому-то сам-один донині

Й носив його, як горб на спині.

Не все, мабуть, я передбачив,

Та інших викрутів не бачив…

…Я чесним був в думках і слові,

В трудах своїх. Діла Петрові

Всім серцем рухав – не за страх!

Стояв, мов сосна на вітрах

В степу, і гнувся – скільки міг!

Та скільки ж можна гнути совість?!

Тому цей крок не випадковість –

Вкінець дойняв мене «стратіг»!

Керманич ваш, з мечем в руках,

Царем був битий по щоках

Як раб! Як шльондра! Не за вини!

За те, що Русь ще в руське вбрана,

Був битий гетьман України

Рукою деспота й тирана!

За те, що тихо, мирно, свійсько

Не здав вас, браття, в царське військо,

А ваші душі-чорнобривці –

Під руку кривдника і вбивці!

За те, що проти бузувірства,

Лукавства, підлості, блюзнірства

«Пташат» Петрових став стіною,

Не здав останнє… Не до бою

З московським миром вас я кличу!

Народ цей ближній, православний

Не ворог нам – товариш славний,

Йому добра бажаю й зичу.

Престол їх – корінь наших шкод,

І він нам ворог – не народ!

За скот безмовний, свій послід

Взяли царі наш славен-рід!

Й якщо вождя так хульно бито,

Яке ж народ чекає мито?!

…Гуло козацтво, вирувало,

Комонів било у боки,

Бісились й огири і шало

Зубами рвали тороки.

Мов ковила в степу весною,

Хиталось військо над Десною,

Гурчало в жухлих полинах.

Тут Орлик враз, з копита в мах,

Пустив гнідка у повну міч,

Схопив штандарт під лікоть списом,

Злетів на пагорб хвацьким бісом,

І став, мов влитий, біля пліч!

Й зірвався степ – гуде лавина,

Летить до гетьмана старшина!

Поглянув гетьман вдячно, щиро

На вірне чинство, з’їжив чуб:

– Шукав не бою я, но миру,

Й провидів путь! – злетіло з губ.

– З двох кривд найменшу вибирати

Прийшов наш час. І щоб не стати

В вовківні тій чабанчуками,

Ми в бік свободи рушим з вами!

Ось таїна моя остання:

Угоду склав я з королями

І землю нашу вирвав з ями!

З безодні! З остраху й метання!

Навіки вільна! цільна! всенька!

Віднині буде наша ненька!

Всі європейські вінценосці

Її, як рівну, кличуть в гості,

Й стають пліч-о-пліч, як було

В часи русинського зеніту,

Щоб на очах усього світу,

Звести, розкуту, на крило!

Й всі землі отчі, всі свободи,

Всі привілеї і клейноди

Вернуться нам навік – по праву!

Й відродим Київську державу,

І мрії ненці, честь і славу

Повернем, браття! …Й стих народ,

Забув всі гетьманові вини,

Летять вже, збувшись загород,

Серця гарячі, й струнчать спини,

І рвуться, линуть у похід

Комоні вірні – кришать лід,

І жар цей п’ють, гризуть вудила!

І мчить рікою братня сила,

Воложить очі, б’є у груди!

Підвищив голос: – Й знайте, люди!

Ми не піднімем меч наш славний

На люд московський, православний.

Я з королями «тет-а-тет»

Впросив для нас нейтралітет.

Ми будем осторонь стояти

Й ні з ким, й ніде не воювати!

…Помовчав й знову з жалем, болем

Понеслась річ його над полем:

– Відомо вам – дітей не маю.., –

Зітхнув глибоко, – Бог забрав,

І слави, зиску не шукаю –

Поклав на карту все, що маю,

Й що міг би мати. Все поклав!

Шлея тісна натерла душу,

Тому я, браття, встати мушу!

За тих, хто склав мені довіру

І цінить слово рідне, віру

Єдиночесну православну,

Живіт положить за свободу,

Державність нашу, щастя роду.

За Русь – Вкраїну нашу славну,

Й за вас я, браття, став! – Могутнє,

Прийдешнє ваше. За майбутнє

Нащадків гідних. Щоби згодом

Не бидлом стали, но народом!

Та й як же ж буде зватись, браття,

Народ, що волі не шукає,

А сам себе кладе в багаття,

Ще й жар поближче підгортає?

Сам жбурить в пломінь купи хмизу,

А супостату, спиногризу

Не ладен ні, – не горло – п’яти!

За кривди й гноблення кусати?

То не народ, то – гидь безчесна!

Гурба овеча безсловесна!

В народ, що гідності не має,

За долю роду не печеться,

Не рве насильника, а гнеться,

Весь світ плює! І зневажає!

…Я все сказав… відкрив вам душу, –

Застиг напнутою струною,

– І лиш одне додати мушу:

Я вибрав вас… і зву з собою.

Лиш зву, не тягну й не неволю.

З заков! Від плах та паль! – На волю! –

Й влучив в серця! – Останній пройда

Пройнявсь і – в поклик: – Гойда! Гойда! –

Змахнувши піняву осуди,

Надії хвиля жарко, чисто,

Вплелась, як зоряне намисто,

В одні на всіх – єдині груди.

Й, мов грім, мов вибух над водою:

– Веди нас, батьку, ми – з тобою!