20. Рокована година
Юрій Дячук
(Сон гетьмана)
Україна, околиця Полтави, 26 червня 1709 р.
Вирішальна мить. В королівському листі, отриманому гетьманом – остання директива: привести козацьке військо до місця майбутнього двобою – в розлогу луговину окрай Будищенського лісу…
– Ну, от і все… – пора настала..,
Пройшли ми врешті «Рубікон»! –
Крутилась думка, нуртувала,
А тіло, наче камертон,
Гуло у тон й трусило пальці.
– Пора! Давно пора, страждальці, –
Шепнув Мазепа, – вже врубати
Цей вузол прикрий й врятувати
Від божевілля наші душі,
Які вже тліють від чекання
Й ночей безсонних. Від метання
В нуді й розпуці. Ці «баклуші»
Чужа нам цяцька. Козакові
Потрібна певність в ділі й слові.
Прийшов, нарешті, Богом даний,
Цей час – порушити баланс! –
Й вчитався знову в довгожданий,
Й такий раптовий ордонанс.
«…Тобі ж, мій друже, з-під Полтави
Війська забрати! Всі батави,
Припасу рештки, інтендантство
І все живе козацьке панство
Вести негайно за собою
На луг Будищенський до бою.
Моя величність має змогу», –
Всміхнувся гетьман, – «перемогу,
Допоки цар ватагу люту, –
Орду калмицьку лиш чекає,
Й нізвідки помочі не має,
Ні дня не гаючи, добути!
Полки ж тобі у бій не слати –
Стояти табором й чекати…»
Всміхнувся знову – душу маєш…
Дай, Бог, добра тобі – герою,
За те, що слово пам’ятаєш,
Не кличеш нас, сердег, до бою,
До братовбивства… Що казати…
А на подвір’ї біля хати,
Мов воронці цвітуть шлики.
То сердюки та козаки –
Козацькі виборні чини
І вперта рештка старшини,
Яку цар-вішальник Петро
Не зміг ні вгнути, ні зламати,
А ні уговтати, зміняти
Жагу до волі на хутро,
Чекають гетьманського слова,
Й гудуть, мов бджоли, бо промова,
Вже знають, буде про виправу,
Й спішать, шикуються у лаву.
Підвівся гетьман, взяв папір,
Перехрестивсь і – з хати в двір.
Ступив на ганок й за хвилину,
З’єднавши острах й радість сполом,
Палким, поривчастим глаголом
Довів шляхетству цю новину:
…– й до сходу сонця, козаки,
Запетлювавши тороки,
Похідним шиком… – тут з бекетом,
Тривожним порскливим наметом
Сам кошовий летить до строю. –
Злетів пером з сідла, рукою
З широких пліч рвонув каптана,
Поривно рушив до мосьпана.
– Закрив нам продух гетьман хвацький! –
Мов сплюнув, вбік скрививши рот,
Солоний в’їдливий зворот, –
Сідниця царська – Скоропадський.
Бере нас в коло. Над річками
Вже військ – до бісової мами!
Підпер, байбак, з усіх боків!
Й своїх же ставить! Козаків!
Братів підводить під шаблі,
В огні б йому горіти – тлі!
…Що будем діяти, Іване?
Свої ж… – полковники.., Палій…
…Змахнув Мазепа порох з вій,
Промовив гірко: – Не настане
На цій землі ні миті свята,
Коли лихва дорожча брата,
А власна шкура й ласа страва
В рази миліша, ніж держава!
Довіку нам в неволі бути,
Чужі вилизувать вугли! –
І плюнув з розпачу і скрути:
– Самі себе перемогли!
За зиск чужий – своє до злому!
Сліпці!!! – й крізь зуби – кошовому:
– Ти не хвилюйся – хід знайдем,
Козак й в ніздрю пірне конем.
Та плани згодом, кошовий…
…Й пробач.., піду.., бо ледь живий. –
Хитнувсь, і – в хату, вгнувши спину.
Зайшов на чисту половину,
І впав, мов зрубаний, на ложе:
– Прости нас грішних, глупих, Боже! –
Хотілось тиші і спокути,
І щоб не бачити, не чути
Оцього сорому й мерзоти, –
Було огидно до блювоти,
Що друзі, спільники вчорашні,
Продавши честь царю за вини,
Ніж патріотам стромлять в спини!
– Що ж ви вчинили, горопашні?!
Це ж ренегатство зле.., …вороже…–
І, мов в глибінь пірнув крізь ложе.
Й приснився сон: буремна річка,
Навкруг тополі, верболіз,
Дівча тоненьке, наче свічка,
З очима спухлими від сліз
У хвилях б’ється. Ніжні руки,
Побиті в кров, за камінець
Вчепились мертво – все! Кінець! –
Дрижить, голосить від розпуки.
А хвиля б’є, штовхає в воду,
Ревуть, клекочуть буруни!
Та мчить вже поміч – тьма народу
Біжить з одної сторони.
Мить, й другий берег вкрили люди,
Й стоять, лютують вельми, груди
Тусають збіса кулаками. –
Чортма сміливців! Непоборна
Здається людям хвиля чорна, –
Кричать, розмахують руками.
Немов в оману біс лукавий
Ввів береги – і лівий, й правий!
З сто літ пройшло, а й натяк броду
Не стелють люди. Тьма народу
Сипнула схилами до річки
Униз, до дівчини-смерічки
Й, зламавши верби та тополі,
Дрючки кінчасті, – гострі, голі
Ввігнали сполом в кволе тіло,
І всяк, гнучи дугою спину,
Рвонув до себе ту дівчину.
Й заклекотало! Й полетіла
З порубів тих вишневим соком,
Крізь одіж рвану, з мокрим цмоком,
Руда дівоча в небо хмарне!
І дійство те чудне, примарне
Пливло й щезало у безкраї,
А дві людські безглузді зграї,
Вже й ледь помітні в тім кипінні,
Все рвали й рвали їй боки –
Години, місяці, віки!
А він з страшної височіні,
З захмар’я наче, вив безсило,
Лупив у сонце, наче в било,
Руками, збитими до сині,
Немов були ті руки винні
У тім, що люди ті творили. –
Було чомусь до болю шкода
Дівча оте в ревучих водах!
Він знав! Все знав! Але кричати,
Упасти з неба й врятувати
Не міг ту дівчину з стремнини,
І дві закляті половини
Навчити правді. Гнів осуди
Душив, ярився, краяв груди,
Спухав у горлі пухирями.
І раптом…, гострими краями,
Навпіл розсікши лівий бік,
Громами впав на підлий тік.
– Мостіть загату-у-у! Перепону-у-у! –
Кричав: – Водночас! З двох сторін!
Дівча врятуєте й кордону
Не стане більше! – І вдогін:
– Жбурляйте в воду хто, що може,
Все, що між вами зле, вороже.
І з пазух – з пазух камінці-і-і!
І Бог вам, люди, допоможе-е-е,
Зведе-е-е розірвані-і-і кінці-і-і-і-і…
Проснувсь. Трусила лихоманка,
В божниці блимав каганець –
Хитав пітьму. І отоманка
Й стіл дубовий, й поставець
Пливли у темінь тихо, кволо.
Лиш образ Божий, взятий в коло
Примарним світлом каганця,
Стояв недвижно, і з лиця,
Немов живі, моргали очі,
А у вікно, мов поторочі,
На посвіт линучи з гори,
Шкреблись когорти мошкари.
Заглянув лячно в Божий лик,
А там – Марія – матір Божа!
І так на неню рідну схожа,
Що замість слова стогін-крик
Зірвав півморок: – Ненько! Ненько! –
Й рука матусина легенько
Лягла на зрошене чоло.
– Що то за сон? Що то було? –
Шептав у образ гарячково,
Немов в ознобі, спрагле слово:
– У чому там моя провина?
Що то за річка, за дівчина?
І, мов сказав хтось зверху тихо:
– Дівчина та – убрана в лихо
Твоя, Іване, Україна.
Її то доля під тобою
Котилась річкою-бідою.
Померкнув образ, хилитнувся
І впав ницьма. Ще раз проснувся
В потах холодних гетьман сивий:
– Невже людці ті є коліно
Твого народу, Україно?! –
І захрестився: – Нещасливий
Фінал твій, краю мій, – жахливий!
Помилуй, Боже, нас! Державі
Не дай капарити в канаві,
На стрижні гибіти, стогнати,
Й від рук дітей своїх конати!