3. «Персона грата»
Юрій Дячук
Молдова, с. Варниця, вересень 1709 р.
Ніщо, наче, не загрожує гетьманській голові так далеко від мстивої руки царя. Та не радий цьому гетьман. Прикро помирати йому під стріхою у споконвічного недруга України – турецького султана.
Ковзнули тіні по шпалері,
Кіптяву стелю вмило світло,
І щирий Орлик з двору в двері
Ввійшов, всміхаючись привітно.
Вклонився легко, сів на лаву,
Чуприну кручену, чорняву
Пригладив порухом тривожним:
– Щось сталось з гетьманом вельможним,
Чи скучив мо? – пожартував.
А вії довгі, мов дівочі,
Таять, ховають чесні очі,
І пальці скубають рукав.
– Ой, зле тобі, Пилипе, брате,
Зі мною нині стрічі мати! –
Подумав гетьман, й через силу:
– Ще й як тужив, аж завивав!
Та не тебе я вабив – милу,
А ти припхавсь, – пожартував. –
Й всміхнувся гірко так: – на грубі
Лежать твої, дідиську, любі,
Чи спочивають у могилі,
Тебе заждавшись – «Гандзі милі»…
І, мов розверзлась в серці рана! –
Вуста коралові дівочі
Всміхнулись гетьманові в очі.
Вона! …похресниця.., кохана…
Мить – й щезло сонячне видіння,
І мов на ламань впав, каміння.
…Помовчав хвилю, скніла рана:
– Депешу маю від султана.
Боюсь, недобра звістка та. –
Присунув писарю листа.
Той взяв сувій, зламав печатку:
– Помилуй Бог! – тремтить рука.
Пробіг очима: – Все в порядку! –
Підкинув радо кулака
Й сукмана скинув, – впрів добряче.
– За триста тисяч… що-о-о?! От, псяче
Нутро злобливе, чортом дане!
…Цю гору срібла, мосцепане,
Відправив цар в хабар візиру.
Так прагне вкласти під сокиру
Зашийок твій «герр бомбардир».
Та взнав то випадком султан
Й зламав «анцихристові» план,
Що Бог святий. Розтовк, як чир!
А далі слухай! – він в Дивані
Комплот той викрив, й на Корані
При всіх поклявсь: «…Такого мужа
Спроможна здати лиш недужа,
Слабка рука. …Вождя народу,
Що став за правду, за свободу,
Права свої святі, коронні;
За глум, за дії беззаконні
Владик московських вів до волі
Свій люд благий, такого мужа
Моя держава славна, дужа
Не здасть шайтану на престолі!»
– От, вдало! От тобі й султан!
Забив хорту вухналь в шкарбан!
…І ще.., хан кримський – добра річ!
Дає призволення на Січ
В низах Дніпра й кусать не стане.
Ох, лясне це царю, мосьпане!
Відродим Січ, окріпнеш, й – в било!
Всміхнувся гетьман вбік безсило,
Зануривсь в душні подушки:
– Та ні, мій друже, вже несила
Патиці мчати навпрошки, –
До краю стежку дотопкав! –
Сховав долоню у рукав,
І звівши очі в під – у стелю
Сказав, шукаючи слова:
…– Пора прийшла тобі орелю
Гойдати руську. …Булава
Твоєю нині має стати,
Бо ти лиш в силі ввись підняти
Штандарти наші: …волі й честі.
Я знаю то. …На перехресті,
На зламі доль людських й талану
Керма державного, народ
Тебе покличе, дасть клейнод,
Й хвалу воздасть достойну, й шану.
А я перечити не стану,
Бо – усміхнувсь, – …відкаю муки, –
І навхрест склав пожовклі руки.
…І знову тиша у хатині
Запала, наче у труні;
Лиш шепіт в другій половині
Та дзенькіт мухи на вікні
Тримають гетьмана у яві.
І тінь листа на древній лаві
Настирно лізе в очі. – Боже! –
Прошепотів у образ темний
Й перехрестивсь, – невже даремний
Був плач до Тебе мій? Негоже,
Серцезнавцю, ти удіяв
З рабом своїм – розтовк, розвіяв!
Чому, – зірвався голос, скрипнув, –
Не той Ти дав мені кінець,
Що я просив? – У серце штрикнув,
Не пожалів! Під корінець
Підсік без жалю й кості кволі
Не дав покласти чесно в полі.
Лишив для насміху й неслави
Весь спогад мій! – Шарпнувсь до лави,
Зім’яв у відчаї листа.
– Не можу, Господи, султану
Я бути вдячним! Люту рану
Завдав ласкавець! – зняв з хреста
Ім’я моє, укривши тіло.
Золу вберіг, та вгробив діло!
Якби ж віддав царю на муки,
То тим би вклав в народні руки
Шаблі і списи. – Справив тризну
І згин би мій з’єднав Вітчизну!
В умах простих я тать, гієна, –
Розп’ятий, – звав би під знамена!
Чому? Чому не допоміг?
Не вибив з рук перо? Не зміг?
Чи не схотів й тим під кінець
Весь поступ мій скресав? Внівець!
Дотла! Й зачин святий, і мрію!
І в пекло кинув, в безнадію!
За що ж йому усі вершки?! –
І навзнак впав на подушки.