3. Як записуються тридцять срібнарівських господарів у фармазони

Юрій Федькович

Василь лишив Запоточного у своїх старих хатах, а сам, перенісся у нові, аж тут прибігає до нього одного вечора Стефан Притуляк, що жив з Василем ще з хлопця собі у приятельстві.

– Гарно побудувався! – каже Стефан.

– Що ти ще гарно, – каже Василь, – коби ти то видів, як у Німеччині господарі побудовані, тогди би ти аж знав, що то гарно, і як то повинен кождий господар мешкати.

– Боже мій добрий! а ми мусимо у таких кучах поневірятися, що аж душі не мило.

– А хто ж вам винен?

– А вже ж ніхто, як ми самі; бо за ті гроші, що пропиваємо, міг би кождий з нас таку хату мати, як ти тепер.

– Та лиш таку? Каменицю з поверхами міг би мати!

– Василю! як то ми собі з малих хлопців товаришували. Не сказав би ти мені одну річ, що тебе запитаю?

– Скажу.

– Ти, брате, фармазон?… Люди так кажуть!

Василь подумав чимало, тай каже:

– А вже ж, нігде правди діти, фармазон. Але я се лиш тобі кажу, а ти тримай язик за зубами, коли хочеш добре гостити, бо з нами, фармазонами, жарту нема.

– Я знаю: але не міг би ти мені хоть трохи що про тих фармазонів уповісти?

– Не можна!

– А як би хто хотів з нас у фармазони записатись?

– Якби вас було тридцять на раз, тогди можна, тогди вас приймемо.

– І більше би ся найшло, не то тридцять; мене багато уже просили, аби я з тобою говорив яко твій давний приятель, але я все не міг якось на тебе вдарити. Лиш одно мені скажи, Василю: якби ми записалися у фармазони, чи можна нам якого щастя та гаразду сподіватись?

– Такого щастя та гаразду, якого ви ще не зазнали і вашим розумом не годні зміркувати. Але треба у перед фармазонську пробу витримати.

– А яка ж того проба?

– Сім літ, сім місяців і сім неділь по фармазонських заповідях жити.

– А вони тяжкі?

– Такі легкі, що їх може хто-небудь сповнити.

– А багато є тих заповідей?

– Десять; але на них треба присягу зложити.

– У кого?

– У нашої старшини.

– А де ж вона?

– Де її треба: і тут може прийти.

– Коли?

– Коли схочете, навіть і в отсю неділю, що прийде.

– Приклич її, братчику; я не журюся, що не буде нас тридцять. Нам біда так уже доїла, що нам усе одно, хоть і зараз гинути. А якже ж ми можемо від тебе довідатися, коли і як і що?

– Як мене у неділю у церкві не буде, тогди знайте, що маєте до мене усі опівночі прийти, і там у отій світлиці на мене ждати. Посвіту там не буде, але тото ніщо, за те не дбайте. А скоро учуєте, що вдарить щось у хаті три рази, як клевцем у ковало, тогди нічого не бійтеся, але уходіть у отсю світлицю сміливо, вам і волос з голови не спаде, за те я, Василь, тобі ручу. Лиш ніхто не сміє з вас тої днини трунку якого там небудь і покушати, бо то справа велика і важна, і мусить зовсім по-тверезу робитися.

– Тож приходити у неділю опівночі?

– Як лиш мене рано у церкві не буде.

– Слово?

– Фармазонське слово!

Отак зговоривши, пішов Притуляк собі в село, бесідував там крадьки то з одним то з другим, радилися. ще ходили то сюди то туди, а Василь сів собі коло стола, думав довго, читав щось, писав, нарешті зібрався і пішов до пан-отця, де довго бавив, а як вийшов, пан-отець післали зараз за Складаном і за Правдарюком і також довго з ними радилися. А у неділю досвіта поїхав Василь у місто.

Днина була дуже красна. Народу було у церкві много. А як повиходили, то Притуляк такий уже рад був, як би єго хто на сто коней посадив, бо Василя не було в церкві, а він знав, що се за знак. З одним, з другим переморгався. пошептав, відкликався, а Гершко та Мортко та Мошко не можуть передивуватися, що се має значити, що нині вже і сей не п’є, і той ні, і той і другий і десятий і двадцятий і тридцятий ні. а Гершко аж скричав:

– Ай вай, вус-е-дус! чому ти нині не береш горівки, Тимку? га? А ти, Федоре? А ти, Якове? А ти, Грицю? Таже ти бувало, ще нім до церкви підеш, калатнеш собі пів кватирки? Ну?

– Коли мені так сегодня упало, аби я не пив! – мовить Тимко Крук, господар сердитий і відважний.

– Герсти? чому не пив? Ви слухаєте одного дурня, одного смаркача, що воно каже, аби не пити? Воно, нівроки, зовсім таки дурне та божевільне, що воно так каже; воно хоче собі на пана стати. Ну-ну, най єму; а ви таки будете господарями, як і були.

– А якби, Гершку, і нас раз закортіло панами бути, що би з того було? – відозвався Федір Антоняк, один з найбідніших господарів.

Господи! як не осердиться наш Гершко! та як не трісне ярмурков до помосту, аж лопнуло!

– Ти паном бути? ти? п’янюга? що і сорочки доброї на плечах не маєш? Ай-вай-мір гішайн! Герсти, Сури? Чуєте, пане війте, що воно єму дурне рохкає? А шварцюр на того мишігене смаркача, бо оно вам такі дурниці у голову набило! А шварц-хулем! Руш собі з корчми, дурню, бо тобі зараз голову розвалю!

– Аби-сьте свідомі люди, – каже Федір, – що се послідний раз моя нога у корчмі була! Тепер я аж знаю, що Василь правду говорить! Бувай здорова, корчмо, та хоть у землю западайся!

На отаких бесідах зійшла ціла неділенька свята. Жиди аж ніжилися від злості, а тридцять срібнарівських господарів сходилися собі у Василя Нестерюка, у новій побитій хаті, Стефан Притуляк перший. А що вже найбільше усіх дивувало, то було те, що межи ними явивсяі Дмитро Складан і Іван Правдарюк і ще не один з таких господарів, що ніхто би ся не був по них і надіяв, аби вони хотіли свою душу у нетрудне записувати.

– А диви-но ся, – подумав собі тогди не один з тих бідних, – багачів кортить ще більше забагатіти!

Тимчасом надійшла північ, аж тут і чують усі: дзвіньк! дзвіньк! дзвіньк! мов би хто великим клевцем у ковало тричі вдарив. Тут всі так і зжахнулися, а Правдарюк каже:

– Ходім люди! що буде, то буде!

От і пішли усі у ту світлицю, що Василь учора Притулякові призначив.

Світлиця та була велика і обширна. Вікна були віконницями зачинені, а у середині стояв стіл, чорним сукном аж по саму землю покритий. На столі стояв великий залізний хрест, а перед хрестом велика чорна книга, на книзі велика залізна рука, по правім боці хреста спорий мішок срібла, поміш з золотом, і великий пшеничний хліб, а по лівім боці старецька торба, кайдани і стричок. За столом стояв Василь, якнайкраще по-жандарськи убраний, з двома металиками і золотим хрестиком на грудях, з великим пером у руках. Направо і наліво від нього стояло двоє людий, один чорно, другий біло убраний, у довгих плащах (мантах) аж по саму землю, наличмани на лиці, капелюхи з великими косицями на голові, у того білого серп і сніп у руках, а в того чорного кайдани і великі ключі. У перед стола, на ослоні, стояла труна (домовина), а на труні лежав меч і купецькі важки на вхрест. Тих тридцять людей, що увійшло, стояли ні живі ні вмерлі, так переляклися, а Василь промовив до них, але не зараз:

– Мир вам всім! не бійтеся, люди; тут вам і волос з голови не спаде! Будьте дерзкі, будьте сміливі, будьте відважні! Хто хоче великого щастя доступити, той мусить і велику душу мати, а перед усім по правді гадати, по правді робити і по правді говорити!

Василь умовк, а той, що біло був убраний, також промовив, та так уже глухо якось та дивно, неначе з під землі:

– Тут чути скверну душу; Николай Пасічний пив сегодня горівку.

– Де він? – запитав Василь, – де Николай Пасічний?

Другі, котрі там були, пхнули єго на перед, а він так і впав на коліна та й каже:

– Єй богу моєму, одну лиш порційку! І то якось не хотячи: я гадав, що се ніхто не буде знати!

– Ми усе знаємо, – сказав той, що чорно був убраний, – перед нами годі і чорне під нігтем затаїти! Видиш там ту домовину? Ми її на тебе принесли, неправеднику! Вагов зважиться і мечем зміряється кожде лукавство чоловіче перед Господом Богом, живим на небесіх і на землі, і страшним у ярості своїй!

– Простіть мене, грішного! – ледве промовив Пасічний.

– Останній се раз проститься тобі, чоловіче! – промовив той біло убранпй, – а усі, кілько вас тут миром господним зійшлося, аби знали і добре собі тямили, що у нас жарту нема! Вік чоловічий є дуже короткий, як те сонне видіння, ніколи в нім жартувати, ніколи єго марнувати, а про вічність треба дбати. Вона довга, вона безконечна! Горе тому, і оп’ять реку: горе тому, хто сей вік на те не поверне, аби вічність свою ущасливити!

– Хоть чорт, а так красно говорить тай правду говорить! – подумав собі не один з тих, що там були. А той чорний каже:

– Ви прийшли записатися у фармазони. Що оно таке є, ті фармазони, не можна вам сказати, аж доки не перебудете проби: сім літ, сім місяців і сім неділь. Через той цілий час маєте наших десять заповідей фармазонських так остро і сумлінно сповняти, як би се о життя або о смерть ходило! бо знайте: хто їх додержить, той буде мати за сім літ, сім місяців і сім неділь більше грошей, як оттут на столі видите, а до того ще і здоров’я, і вік довгий та чесний, і веселість, і хліб, і добро. Да хто з вас тих заповідей не сповнить, а то з цілої душі і з цілого серця не сповнить, того жде – а дивіть, що: торби старецькі, неволя, а нарешті стричок і шибениця! Ви знаєте, що в нас жарту нема!

– Слухайте ж добре, люди, – сказав той біло убраний, – аби-сьте відтак не казали, що не чули або не вирозуміли! Ми, як казано, жарту не знаємо! Життя людське страх коротке, а перед Господом Богом зважаться діла наші вагою справедливою і мечем гострим ярості божої зміряється беззаконіє ваше! Слухайте ж! і ще раз кажу: слухайте!

– І я вам кажу: слухайте! – повторив чорний, а Василь узяв чорну книгу, поцілував хрест, поцілував залізну руку, а книгу отворив і став читати:

1 заповідь фармазонська:

Кождий фармазон повинен заповіді божі і заповіді церковні так докладно виповняти і хоронити, як би се єму вже гріб був укопаний і домовина утесана.

Що неділі і що свята повинен він з жінкою, з дітьми, слугами, робітниками, одним словом з усею своєю челяддю рано і в полуднє до церкви ходити, і зверхність духовну слухати, почитати і поважати.

– Присягніть, що так ділати будете! – сказав на голос той у чорній одежі.

– Присягаємо! – сказали всі на голос, піднявши руки до гори.

– По такій правді вам Господи Боже допоможи! – промовив той у білій одежі.

– Амінь! – відозвалися усі, а Василь читає далі:

2 заповідь фармазонська:

Через цілий час проби, то є через сім літ, сім місяців і сім неділь не сміє ні один фармазон ніколи трунку ні напитку уживати, окрім чистої води і молока. У корчму не сміє фармазон і ногою ступати, бо то є дім скверний. А понеже жид є найтяжчий ворог фармазонського товариства, то не сміє ні один фармазон з жидом ні в гандель, ні в торг, ні в контракт, доста того, ні у яку справу заходити, доки у фармазонської старшини не зазвідається і від неї позволення не дістане.

– Присягніть, що і сю заповідь сохраните, і то без усякої хитрості, без усяких мудрощів, по божому сумлінню! – сказав той у чорній одежі.

– Присягаємо! – сказали всі.

– По такій правді нам Господи Боже допоможи! – промовив той у білім.

– Амінь! – сказали всі, а Василь читає далі:

3 заповідь фармазонська:

У твоїй хаті, у твоїй коморі, у твоїх стайнях, у всіх твоїх будинках, у цілім твоїм дворі і обійсті має завсігди така чистість і такий лад бути, і так усе у порядку стояти, як мав би ти що днини якого царя до себе у гості сподіватися. Бо фармазонський дух бруду і нехлюйства ненавидить, і з своїм гараздом там не поверне і не наверне, де ся заповідь не храниться.

– Присягніть, що так буде! – сказав чорний.

– Присягаємо! – сказали всі.

– По такій правді вам Господи Боже допоможи! – промовив той у білім.

– Амінь! – сказали всі, а Василь читав далі:

4 заповідь фармазонська:

Кождий чоловік сотворений до праці. Без неї ходить чоловік як не по свому світі, і яко блуден і чужинець на сій землі. Лінивство є мати усього беззаконія і злочинства, для того повинен кождий фармазон у всяк робітний день без устанку і щиро працювати. Земля, котру тобі Бог дав під руку, повинна бути так оброблена, як царський який город, і на п’ядь її не сміє у тебе лежати без ужитку, аби ти до неї рук твоїх не приложив. По сему пізнасться дух фармазона, і благодать Господня буде на землі.

– Присягніть, що так ділати будете! – сказав той у чорнім.

– Присягаємо!

– По такій правді вам Господи Боже допоможи!

– Амінь! – відповіли фармазони, а Василь читав далі:

5 заповідь фармазонська:

Кождий фармазон сподівається, жде і просить у Господа Бога раю світлого. Аби сего доказати і на сій землі назнаменувати, обов’язаний є кождий фармазон справити собі великий город з усякою городниною, великий сад з усякою садовиною і велику пасіку з добрими уліями. Тим розводить фармазон рай на сему світі, до чого він сеї-нічним союзом і сеї-нічною присягою обов’язуєся.

– Присягніть!

– Присягаємо!

– По такій правді вам Господи Боже допоможи!

– Амінь!

6 заповідь фармазонська:

Кождий фармазон вірує у слова святого апостола Павла, що тіло християнське є мешканням Духа святого. Для того повинен кождий фармазон тіло своє чисто і хайно носити, що днини умиватися і чесатися. Він повинен старатися, аби, чи в пісні, чи в скоромні дні, страва єго о скілько мож була добра і поживна. Нероба не варт і тої землі, що її толочить; но хто так щиро і приязно працює, як фармазон повинен, той варт з своєї праці солодкості зажити, ба навіть до того і обов’язаний.

І на сю заповідь присягли усі, як на передні, а Притуляк Стефан і подумав собі:

– Ага! аж тепер зачав справді по-фармазонськи говорити: я знав, що се так буде, бо і пани великі так роблять, а пани, чув я, також у фармазони записуються. Тепер і я знаю, чому то є багато таких панів, що нічого не п’ють, окрім води.

Отак собі думав Притуляк, а Василь читав далі:

7 заповідь фармазонська:

Кождий фармазон вірить і повинен вірувати, що як тіло християнське є мешканням Духа святого, так дім християнський є мешканням того тіла. Для того повинен кождий фармазон насамперед старатися, аби собі дім добрий, обширний, вигідний, з високими світлицями, з великими дверми і вікнами побудував. У кождім фармазонськім домі повинен бути комин, а не сміє і один рік минути, аби собі фармазон який новий господарський будинок не прибудував, або хоть не поправив. Він і єго уся челядь повинна свій нічний припочинок у порядній, добрій постелі мати, а найменше каждого місяця повинен собі фармазон у свою світлицю яку оздобу справити, н. пр. образ святий, дзеркало, начиння, ослін, стіл, скриню, мисник, коверець, ручник, скатерть, подушку і таке інше. Сего всего дух фармазонський вимагає і по сему буде фармазона пізнавати.

І на се присягли усі, а Притуляк собі гадав:

– Се вже зовсім таки фармазонська заповідь, бо я чув, що ті пани, котрі у фармазони вписуються, мусять щороку будуватися, або щось такого, а щомісяця мусять собі щось нового у дім справити, бодай що там небудь, а то би їх той фармазонський дух і стермезував. Та най но, що Василь ще далі читатиме, бо я ще не одного догадуюся.

От Василь і читає далі:

8 заповідь фармазонська:

Усі фармазони, кілько їх лиш є у якім селі або у якім місті, повинні що неділі і що свята по святій вечерні зійтися до одного з своєї старшини, і то на переміну, раз у одного, другим разом у другого, а третім разом у третього. Тут має кождий за рядим перед цілою фармазонською громадою сповістити, що він за цілий тиждень робив і зробив, і яка єму добра гадка до голови прийшла. По нараді має старший або науку яку давати, або книжку яку добру читати, або правила фармазонські вияснювати і викладати. Наука про управу землі, про пасіку, про сад і про огород, має усігди триматися, а годину перед розходом мають для забави усігди красні пісні співатися.

На се також присягли усі, а Притуляк собі думає:

– І се зовсім по-фармазонськи, бо так і ті пани фармазони роблять.

Василь читає знов далі:

9 заповідь фармазонська:

Жінка і діти кожного фармазона повинні також по заповідях фармазонських жити, бо кождий фармазон яко голова дому і господарства, має власть до того їх присилувати, хотьби і карою. Слуги свої повинен він також до чесного життя наклоняти, а діти свої усі, чи хлопці чи дівчата, від шість років до школи посилати. Де школи нема, там повинна фармазонська старшина зараз іншим способом о науку дітей постаратися.

І на се присягли усі, а Притуляк собі гадає:

– А хто ж такий буде у нас діти учити, як не Василь? Я вже знаю, що старшина се на єго плечі всадить; на такого ж бо і варт!

Василь читає далі:

10 і послідня заповідь фармазонська:

Цілковитої радості може чоловік сподіватися аж у царстві небеснім, а тут має старатися, заслужити собі на нього і до нього приспособлятися. Тому заказані кожному фармазонові гучні гулянки і шумні забави, бо вони істинну радість і істинне щастя людське толочуть, котре то щастя є духовне, щастя науки і мудрості. Тому повинен він свої весілля, хрестини, похорони і празники у малих товариствах, без пиятик і без гуку обходити, і у своє товариство лиш таких людей брати, котрі так тверезо і чесно живуть, як він сам жити повинен і мусить.

Людей, котрі п’ють, хоть би то були браття або родичі єго рідні, має він уникати і від них утікати, бо нічо не може чоловіка так борзо до згуби привести, як люди, котрі п’ють. Людей, з котрими пристаєш, дуже вибирай собі, фармазоне, і найрадше тримайся своїх фармазонських товариств; радості і утіхи шукай у духовній науці, у добрім статку, у добрім биті, а розривки і відволоди по трудах твоїх у співі, у добрих книжках і у нарадах з розумними і чесними твоїми товаришами.

Одно най тобі ніколи з думки не сходить, фармазоне: ти живеш на те, аби на сему світі рай розводити; тому є твоя повинність, кожного року одного або двох товаришів до фармазонського товариства привернути, а то лиш таких людей, по котрих можна поправи сподіватися.

І на сю заповідь присягло усіх тридцять господарів, а той у білій одежі каже:

– На се усе, що ви присягали, покладіть ваш палець в отого книгу, на сім літ, сім місяців і сім неділь. Як сей час мине, то можна буде кожному з вас або у фармазонах лишитися, або виступити: на се не силувана річ.

Усі підписалися, а той чорний промовив:

– Слухайте і уважайте! Ви вписалися тепер у фармазонську книгу, то значить: або до вічного і великого щастя, або у вічну пропасть і нужду до кінця живота вашого. Радістно буде і нам видіти вас щасливих, але як котрий прогрішить против заповідей наших, того жде і очікує страшна, престрашна кара і нещастя, бо ми, як я вже казав, жарту не знаємо, бо ми на жарт на сему світі не живемо. Уважайте! уважайте! і ще раз кажу: уважайте!

На сі грімкі слова зажурилися нові фармазони, і не одному закрутилися сльози в очах. Але той у білій одежі і промовив до них милим, благим голосом:

– Не журітся, фармазони; наші права здаються з разу лиш такі тяжкі, а відтак, найдалі за місяць, такі вам легкі та милі здаватися будуть, що аж радістно у вашій душі вам буде. А щоби вам Господь Бог допоміг, поцілуйте єго святий хрест яко знак спасенія і сю залізну руку, яко знак залізної, твердої волі. Лиш волю залізну а добру мати і з путя доброго збитися не давати, то Господь Бог Ісус Христос вам допоможе! Приступіть, фармазони!

Усі приступили, поцілували хрест і руку, а той чорний каже:

– За сім літ, сім місяців і сім неділь нас тут другий раз уздрите, з карою або з нагородою, як хто собі заслужить. А на той цілий час кладемо вам за фармазонську старшину: першого Василя Нестерюка, другого Івана Правдарюка, а третого Дмитра Складана! Слухайте їх у кождім ділі яко би нас самих, бо з ними дух фармазонський.

– А тепер одпускаємо вас з Богом і правдою! – промовив той білий. – Мир вам і Боже вам допоможи! У добру путь, фармазони, і не журіться! Старшина лишится тут!

Усі пішли мовчки. А по дорозі, уже далеко від Василевої хати, промовив Стефан Притуляк:

– Мене братчики, як би хто обміняв! і гадка у мені інша і душа ліпша, і я зовсім інший чоловік, як був. Мені здається, що я другий раз на світ народився.

– Ми всі так! – сказали фармазони, і розійшлися по домах.

Примітки

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 272 – 284.