7. Що діється далі у Срібнарові,
і як фармазони собі живуть

Юрій Федькович

Тиждень і другий жиди ще сиділи тихо, не казали нічого. Усе гадали собі, що се фрашки, і що люди знов таки зачнуть пити, як давно пили. Але як узріли, що се таки не жарт ані фрашки, то вони гай барилки в руку, та по хатах як з якою колядою. Але ж бо і вдала їм ся штука!… Мошко Гулис сирота загубив аж один патинок, так єго Гриця Пшеничного жінка коромеслом від хати гнала, а другі жінки також з коромеслами та з віниками стояли коло воріт, та лиш ждали, аби котрий жид навернувся; були би єму воду освятили, не бійсь! Але жиди потямили, що й погано Тетяно! а вони гай до Правдарюка.

– Ай-вей! – кричать, – пане війте, рятуйте, вони нас хочуть убити!

– Де? у корчмі? – питає Правдарюк.

– Ні, не в корчмі, але по домах! Ми пішли до них як до людий, з честію, з горівкою, а вони до нас з віниками та з коромеслами нівроку довгими, як отой журавель в вашій керниці! Прошу вас, кажіть їм що! Ну!

– Я їм що маю казати, коли вони право мають, пускати в хату або не пускати. Але вам я скажу таке, що як підете мені ще раз коло хат з горівкою, то вас дам до арешту, се аби-сьте знали!

– Eй-вей, eй-вей! – заридали жиди, – а коли бо вони нам дуже страх багато гроші винно! Най нам хоть гроші віддадуть!…

– Я людям сам казав, аби вам грошей не віддавали, аж доки суд на те не розсудить! – каже війт, – бо ви п’яним людям не смієте гроші зичити ані векселі від п’яного брати. А коли хочете без суду обійтися, то спишіть мені на папері, кілько хто в вас узяв, так я уже смотрити буду, і тогди аж скажу вам довг віддати, як переконаюся, що ніякого шахрайства не було. От так!

– Герсти?

– Не герштикайте ви багато, але руште домів, а то я вам зараз покажу, як з начальником в селі обходитися. Не гадайте, що я вам Павло Дзюб!

Жиди зібралися як огонь, тай повезлися по корчмах собі.

Багато би було тут вам що уповідати, як то жиди шукали собі усілякої напасті та ключки, то на Правдарюка. то на Василя, то на громаду, то нарешті на пан-отця; як то вони їхали до міста та подавали усілякі скарги, та хто зна що на тих трьох; як то вони писали до Львова та до Відня, як нарешті і комісія виходила, та ніякої провини не найшла, а жиди ще мусіли комісійні кошта платити; як потому прийшла для громади похвала від губернії, та і від самого преосвященного митрополита зі Львова і то на письмі; як подавав Мошко Гулис Лаврикову Марцю за патинок, і як єго в суді ще злаяли добре та казали, що лихо робила, що єго віником по плечах хоть раз не потягла.

Але то все ви собі можете і самі зміркувати, як то було, а я вам ще лиш розповім, як собі наші срібнарівські фармазони жили, що вони робили і як вони заходилися. А то так вони заходилися.

Горівки і жодного трунку не хотів ні один з них і до рук брати, бо і уся громада так. По празниках не волочилися, а коли пішов хто, то лиш до церкви святої, аби на боже дати, а зараз по службі божій собі домів. А коли прийшов хто до них на празник,то вони єго дуже мило приймали, але горівки не смів ніхто, і свої навіть у хату нести, не аби що.

У неділі і свята був кождий фармазон у церкві а то з усім домом. Прийшовши з церкви святої і пообідавши, припочивали всі, а припочивши, ішли до своєї фармазонської старшини: раз до Правдарюка, раз до Складана, а раз до Василя, бо Василь уже був жонатий, а з ким – то чей угадаєте. Жінки і діти ішли також усігди з своїми чоловіками: тут минало їм ціле пополуднє, як одна година, на милій розмові та на читанні, бо Катря навчилася читати, то вже такі їм штуки вичитує бувало з книжок, що і забавишся і насмієшся і жалуєш, чому то вечір ще хоть удвоє не довший.

А що між іншими кождій дуже цікаве було, то те, як Катря їм читає, як то треба їсти варити, аби страва і смачна і поживна була, і не много коштувала. А ся річ тому їм така цікава була, бо фармазони дуже на те уважали, аби страва поживна і порядна на їх столі була, бо так їм припис казав, не так як бувало, що жінка поколотить там що-небудь і поставить на стіл, гей тій собаці, якихсь помий. Тож і не дивниця була, як чоловіка бувало по такій страві за горівкою тягне.

Коли жінки так бавилися, то чоловіки бувало з своєю старшиною у другій світлиці на раді та на розмові. Тут кождий оповідав, що він цікавого за цілий тиждень зазнав, що покмітив, що уважав, а як хотів котрий з них що нового доброго у себе запроваджувати або зачинати, так тут зараз і уповів, і всі радили над добром кожного, як би над своїм власним. Потому розказував їм Василь, що цікавого по світі діється, а відтак читав цікаві і добрі книжки або учив їх на таблиці рахувати, до чого усі дуже цікаво і охочо бралися, бо знали, що не вміючи добре рахувати, годі теперішними часами і на світі так прожити, аби не бути ошуканим.

Отак промине бували ціле пополуднє, що і не знаєш де, а скоро зачне смеркатися, так Василь зараз ліру в руки, тай вийдуть усї у сад або до другої світлиці до жінок. Тут як зачне Василь на лірі грати, як заспівають усі!… аж світ звеселиться! Співають бувало і світських і набожних пісень, і жартобливих, і про давних князів, і яка то слава була давно у руськім краю. А ліру мав Василь добру, не з тих дрантивих, що лиш на одній струні, але міську, таку як в Швейцарії та в Італії пани на них грають, на шість струн, що бувало як заграє, то не треба тобі і троїстих музиків. Діти бавляться, бувало, окремо собі в саду аж до вечора, а відтак ідуть з бабками домів.

А що школи у селі ще не було, то другі діти, котрі здібні були до школи, так хлопці як і дівчатка, від шістьох літ аж до дванадцятьох, ходили що днини рано і пополудні до Василя вчитися. А він так то знав легонько та приємно вчити, що діти у нього за місяць більше знали, як у другого би за три, а як прибіжать бувало обідати домів, так від обіду і взаводи знов до Василя. Навіть і менші діти, що не час їм ще було учитися, біжать бували або носять їх до Василя у сад, бо він там таки штуки, та іграшки та забавки був повироблював, що діти аж гинуть за ними, а при тім і вчаться, і самі не знають, як і відки вони сего вже та того навчилися.

А Катерину бувало дівчата, і то ті великі, роєм обсядуть, бо вона усілякі шиття та вишивання та мережки та ткані та забори знала, то так її бувало і стануть просити:

– Катрусю-серце, покажи нам ті уставки, або ті заплічки, або те, або друге! – а Катря мила та добра була, все їм покаже, а вони за нею так і переймуть від разу!…

Чого вони там не понаучувалися!… І на папері ніхто того не спише. Та не то ще, але і їсти готовити їх навчила, і то такі усілякі приправи, що вони аж самі дивуються, яке то все недороге, а добре. Часом бувало і їмость добродійка межи них прийдуть, та їм ще кращі шиття та мережки покажуть. А часом заберуть їх до себе, та показують їм, як то і білий хліб красно спечи, і житній і усіляке святочне печиво, і прасоване, і одно, і друге, і заохотили так дівчат, що кожда собі красний, прекрасний зільник або квіточник коло дому справила. Які-то вже там квітки препишні та прекрасні у тих їх городцях не бували!… Пов’яжуть їх бувало у китиці, та при неділі або при святі понесуть до міста, то вже і грошики є, а за одно літо тільки собі їх кожда дівчина наскладає, що вже собі покупили і залізка до прасування і усілякі знаряди до вишивання і не одно інше.

А у Катерини питають раз дівчата:

– Катре, – кажуть, – чому се ти така і свому чоловікові усім мила та приємна, що тебе усі люблять?

А Катря їм каже:

– Се невелика штука, сестриці: лиш треба не лінуватися. Ану умивайте-но ви ся щоднини, зачешиться щоднини красненько, уберіться чистенько та спрятненько, ану чи не будуть вас усі любити?

Про хати Катря вже і не згадувала нічого, бо у кождій фармазонській хаті було так чисто та прибрано, як у раю якім, а як прийде бувало, неділя або свято, то не інак, але що твій великдень!… Так то вже чисто та прибрано скрізь, аж сіяє, аж улискується! А образи вже красні та прекрасні були у тих фармазонів у хатах!… Як у церкві якій! А що вже миски та начиння препишне! А що ослони мальовані красні! А що скрині та коверці! А що постіль убрана!… І не сказати, яка то скрізь красота!…

А на сволоці у кожного псалтирі та часослови, та євангелія та акафісти, та усілякі книжки добрі!… Бо хоть фармазони і не знали читати, то діти їх знали, а хлопці як сядуть бувало коло вітця собі у світлиці, та як стануть читати, то аж годі наслухатися, такі то божі слова красні вичитують, та усілякі мудрі річи. Думав бись, що то ангели обсіли вітця небесного, та єму приглаголюють та припівають.

Отак то жили ті срібнарівські фармазони. Але ж бо і завзяті були то люди за себе! Своїх десять заповідей так бувало хоронять, як ока в голові, а працюють бувало, працюють, що аж десятий піт з них ллється. За того знов у неділі як повбираються і самі і їх челядь, і діти і усі, що були в домі, та підуть до церкви, то що той мак у городі!… Таке тото гарне та пишне!

Бувало подорожні люди аж стають та дивляться, та й самі не ймуть віри, чи се руське яке село, чи се з неба на землю впало. Не те ще, але й з сусідних сіл та з міста приходять люди дивитися, як на чудо яке. Та і було на що дивитися! Бо у Срібнарові вже і церков нова, як монастир який, з позолоченими хрестами та з новими великими дзвонами, що як бувало гукнуть, то аж на третє село чути, і школа нова, гарна, а шпихлір як який цісарський магазин, і громадська канцелярія, а то все таке нове та красне, що ока годі спустити: дивишся бувало і не надивишся.

А фармазонів було в Срібнарові не тридцять уже, але близько триста. Бо хоть перші фармазони нічого нікому не вповідали, то котрі були розумніші люди, то зараз потямили, що тут щось є, отже і стали допитувати у тих людей, на котрих вже мали око. що вони не дарма сходяться усе до Василя Нестерюка. А фармазони і не таїлися, але кому варт було, так зараз і признавалися, а як назбиралося уже тридцять нових, так старшина фармазонська їх під присягою у своє товариство приймала. Таким способом уросло воно таке велике, що ніхто би був і не сподівався такого.

Про се дізналися якось і сусідські села, та гай призивати Срібнарів «село Фармазони», або «село Сріблороби». Але срібнарівці за се ні раз не гнівалися, але ще і собі за славу се мали, що їм другі завиділи. Бо як тої приповідки: тогди добре, коли, як чоловік лягає, одного ворога має, а як встає, то два: бо у негодного нема ні одного.

А ніхто вже так не радувався, як той Семко Маланюк. Ходить собі бувало помежи громаду, сам у рантуховій вишиваній сорочці, у прекраснім жупані, у шапці з кримських смушків, узявшися попід боки як який князь, тай каже:

– Панове громада! Панове срібнарівці – або, як нас там назвали, сріблоробці! Видите ви се наше село Срібнарів – як єго призвали – Фармазони? Видите ви ту нашу нову церков, нову школу, нову громадську канцелярію, новий шпихлір, видите?

– Таже видимо! – кажуть люди.

– А видите ви ті ваші доми нові побивані, з високими парканами, з великими вікнами, з світлицями на двоє, з алкирями, кімнатами, помостами, димниками, крижевими дверми, голубниками, новими мійськими воротами? – видите?

– Видимо.

– А видите ваші сади, городи, пасіки, ставки, земники, стайні, повні комори, здорові воли, швабські коні, видите? Се все – окрім Бога милосердного – маєте подякувати мені! тому п’янюзі останньому, що жиди єго бувало п’яного патинками у лице б’ють, та, як не має за що пити, з корчми тручають! О, Боже добрий, аж встид і сором мені, як собі лиш нагадаю! Якби я вас був трохи не мусом потяг у церков божу до присяги, чи було би се усе? говоріть!

Отак бувало пишиться Семко, а люди єму притакували і дякували, бо у єго словах було трохи й правди. Але громада про тото добре знала, що має у перед дякувати Василеві, відтак Правдарюкові, а і доброму прикладові тих тридцяти перших срібнарівських фармазонів, що, як собі постановили раз завзято з диявольської власті висвободитися, так і висвободилися, а то так, що самі собі аж дивувалися. Але просили вони гаряче і сердечно Господа Бога, рук докладали, п’яньства уникали, і Господь милосердний їм допоміг.

Примітки

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 295 – 301.