6. Що діється на другу неділю
у славнім селі Срібнарові

Юрій Федькович

Другої неділі було народу у церкві набито, а то так, що третя часть навіть і поміститися не мала де, не то що. А пан-отець і промовили по службі божій до громади:

– Православні християни! Видите, любимі, як то мило та любо Богу молитисяі єму служити укупі разом? Не здаєся вам, що Дух святий над вами усіма возноситься і вас на крилах своїх до Отця небесного подвигає? Не ліпше ж так, як по корчмах валятися та дияволу служити? Бо корчма то є церков диявола, де єму лиш служать і єго призивають. А той ворог людського рода до чого чоловіка приведе? До крайної бідності, до довгів, до жидівської неволі, до злодійства, убійства, криміналу, шибениці, а що найгірше – до розпуки серця, душі, сумління, а та розпука сто раз гірша смерті і шибениці, бо вона є пекло на сій землі, вона є отрій вічний нашої душі, вона огонь незгасающий!

І чи ж не мусить п’яницю, чи раньше чи пізніше, а чим пізніше тим гірше, пекельна тая розпука обгорнути, коли собі лиш подумає, що через одно жидівське болото, одну жидівську паскуду, і жінка єго у поневірках, і діти єго і голі і голодні і не одіті і не огріті, і хата і поле не єго, бо за довги у жидівських уже зубах?

О, покайтеся, люди, покайтеся! опам’ятайтеся, ще доки час, бо потому вже запізно буде! Коли за себе самих не дбаєте, то змилуйтеся хоть над дітьми вашими невинними, бо як завтра доведеться їм з жебрачими торбами чужі пси дражнити, бо як завтра будуть їм чужі пси ніжки об’їдати, і чи ж ні?

Жид, що забере усе за довги та за горівку, не буде милуватися над сиротами вашими бідними, але в зимі, о найлютішім морозі не дасть їм навіть і приступити до своєї хати, аби зморожені ручки загріти. А жид сам буде за вашу кров, за ваші гроші, у пишних дворах та покоях мешкати, та вами, голими і голодними рабами, послуговатися, гірше як ті чорти грішниками у пеклі!…

Отак пан-отець духовний промовляли, і не одному сльози як горох по лиці покотилися. А як вийшла громада на двір і стала до розказу, то Іван Правдарюк так до них промовив:

– Панове громадо! Прийшло письмо від уряду, аби школу конечне запровадити, хоть най що там буде. До війта прийшло запитання, чи маємо уже громадський шпихлір, і що ми думаємо робити, аби касу позичкову у нас запровадити. Як же кажете, громадо?

– А нам же школи нащо? – закричало кілька голосів, – обходилися дотепер без школи, то можемо і дальше.

– Вони нас не питають, чи нам її треба чи не треба, а кажуть, аби була, бо дадуть нам екзекуцію! – каже Правдарюк.

– То ж добре, – каже Семко Маланюк, найбільший п’янюга у селі, – школа як школа: але на що ж нам ще шпихліря?

– А не дай Боже голоду, то хто тебе з цілим домом годувати буде? Може Мортко Більбах або Мошко Гулис? – запитав Правдарюк.

– Ба най вони блохи годують, не мене! – аж закричав Маланюк, – се вже правда, що шпихлір би здався, бо за голод ніхто не може ручити: а позичкова каса ще борще би здалася, бо жиди зачали вже собі такі процента правити, як сама істовина. Та вже таки і не хочуть давати більше: а тут податки ідуть, а тут не одно. Василь Нестерюк читав нам оногди не одно і про шпихліри і про скриньки позичкові, і то все мудро та розумно, але відки гроша взяти? А на початок треба конечне гроша, без того не обійдеся.

– А кілько ж ти думаєш, щоби гроша треба на початок? – питає Правдарюк.

– А вже ж, – каже Маланюк, – треба би на будинок та на асекурацію найменше дві тисячі. Тепер же треба би на школу що найменше три тисячі, то вже маємо п’ять тисяч. Відтак на позичкову скарбону треба би також три тисячі, аби початок зробити: отже ж маємо вісім тисяч. На кінець же ж, як самі видите, треба і на дім божий гадати, бо вже і крізь дах зачинає чуріти як крізь решето, і дзвіниця похилилася, і одно, і друге! я на се рахую також дві тисячі: – отже ж маємо вже десять тисяч, а відки ж їх узяти? Бійтеся Бога! чи вже хочете, аби ми у світ пішли! Чи що такого хочете з нами зробити?

– Я не хочу, Семку, аби ви світа ловили! – каже Правдарюк поважно і без ярості, – я лиш хочу, аби ви мене вислухали, бо і я знаю дещо рахувати, не лиш ви. Отже слухайте мій рахунок, а слухайте добре та уважайте! Се є так:

У року маємо 52 неділі. Припустім, що кожної неділі проп’є господар у корчмі 30 крейцарів: то винесе через цілий рік – 15 зр. 60 кр.

Тепер возьмім 20 свят у року, що не в неділю припадають, також по 30 кр., винесе – 6 р.

Тепер великдень, різдво і празник у року, найменше по 3 р., робить – 9 р.

Тепер випаде кожному господареві у року найменше одна оруда: чи то хрестини, чи весілля, чи похорон. На таку оруду я рахую лиш – 6 р.

Тепер п’є собі господар у кождий будень рано за 2 крейцарі, а в вечер за 2 крейцарі горівки: буднів маємо у року 290, то винесе на рік лиш – 11 р. 60 кр.

Тепер же ж і у жінки така душа, і вона собі гадає: коли чоловік може випити

рано і в вечер по порциї горівки, то можу й я! Отже ж робить на рік також – 11 р. 60 кр.

То чинить на рік усього – 59 р. 80 кр., т. є. майже 60 р.

Тепер же маємо у нашім селі 378 нумерів (осад), отже ж пропивається щороку у Срібнарові небагато – лиш звиш 22 600 р. А щоби ви не казали, що я взяв може жидівську крейду, то рахуймо лиш половину того, от лиш ту одну дурничку, то одно ніщо: 11 300 р., кажу вам: лиш одинадцять тисяч триста ринських. Се вже чей не скажете, що забагато рахував!…

– Ох, Божечку ж ти наш! – крикнула ціла громада, як один.

– А пану Семкові Маланюкові забагато є тих десять тисяч на громадське добро викинути! То ліпше жидам 11 300 р. за пусте болото, за проклятий одур, за пекельну смолу упхати? О люди, люди! чи вас уже жиди зовсім так тою горівкою зачмелили, що ясну як сонце правду не можете пізнати?

– Панове громадо! – аж крізь плач закричав Семко, – вірні християне! душі божі! послухайте ви мене, одного посліднього п’яницю у селі! Як стоїть осьде церков Господня, і як стоїть осьде душпастир наш дорогий: так увійдім усі у дім божий і присягнім на три роки, коли вже не на цілий вік, що тої пекельної смоли не візьмемо до уст наших, – то будемо мати і церков нову, і школу, і скриньку позичкову, і шпихлір громадський, і честь, і здоров’я, і славу на цілий край, і що самі загадаємо! Що ж ми не можемо собі за 33 900, кажу, тридцять і три тисячі дев’ять сот ринських справити і запровадити? Ходім, панове громадо, і зложім присягу перед Ісусом Христом, що з дияволом боротися будемо до остатньої нашої сили! За мною, панове громадо, кому ще душа і жінка і діти милі!

Як раз увалила ціла громада у церков святу. Пан-отець узяли присягу від цілої громади; а як громада присягала, то усі плакали, і пан-отець навіть заплакали як мала дитина, тай кажуть:

– Любимі діточки мої! Як ми тут з радості плачемо, так святі ангели плачуть тепер з радощів перед Спасителем нашим Ісусом сладчайшим, котрий, споглядаючи на нас, благословить нас десницею своєю! О любимі діточки Христові! ви не знаєте, яку утіху, яку радість ви таткові нашому небесному завдали, а дияволу кілько смутку та нужди! О, стережіться єго, сокотіть, аби вас знов не під’юдив, аби ви вашу нинішню святу присягу не зломили, а відтак ще глибше у пекло не попали, як мали передше уже у нього потавати!

– Ба не діжде того ворог божий і людський! – сказав Маланюк, – таже ми преці люди якісь, не собаки, і душу маємо в тілі, а не суху пару. Бога будемо благати, а Він нам допоможе!

– Амінь! – благословили пан-отець.

Громада розійшлася весела собі, як на Великдень, пішла по домах, а пообідавши на прохід у поля.

Лиш Морткові Більбахові не було весело; бо як єму уповіли, що в церкві сталося, так жінка єго Хуна і зійшла з розуму. Не могла, видно, сердешна, тих 33 тисяч, що мала їх уже як в кишені, через свою захланну душу пересадити. От і відвезли її до Львова до шпиталю.

Примітки

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 290 – 295.