4. Що далі у Срібнарові робиться
Юрій Федькович
Як Гершко Смок занедужав, що вони з війтом Павлом Дзюбом урадили, і як їм штука вдалася
На другий день і через цілий тиждень було чимало галасу та крику у селі, тай таки і плачу та лаяння чимало, бо усі жінки тридцятьох фармазонів мусіли мастити та мити та білити, що аж курилося, а їх господарі припрятували по коморах та шопах, чистили по стайнях та задвір’ях та подвір’ях, а мітли та віники малися в роботі, що аж упрівали замітаючи, та хаючи по всіх усюдах, а то так, що і мишиній дірці не пропеклося.
Декотрі жінки, котрі розумні були, то і слухали своїх господарів, як закон божий велить, але котрі дурні та божевільні були, ну ж лаятися та сваритися з чоловіками, а нарешті і плакати та голосити. Але бо фармазони не дарма залізну руку цілували: що сказали раз, то так і мусіло бути. Вони чули від своєї старшини, що сей світ, а людський вік ні на жарт ані на фрашки даний є чоловікові від Бога, то так вони і справувалися, а за три дні виглядали їх домівства і ціле їх обійстя, що й до закуточка чисте та харне, як у якій церкві, а у кождій хаті було як у краснім віночку, що аж образи святі на стіні усміхалися і мило поглядали на усю челядь в хаті, бо кожде, чи мале чи велике, було у чистих сорочках, і одіж на них чиста, хоч нераз полатана і стара, бо так кождий господар приказав і так мусіло бути.
– То не сором, – казали фармазони, – що одежина стара і полатана, аби вона лиш чиста і не подерта.
Отже мусіли жінки що суботи і латати і мити і хаїти, як перед Великоднем, бо чоловіки казали: у мене кожної неділі Великдень!
Доки се у селі так діялося, і другі срібнарівські господарі, котрі ніщо не знали, не могли надивуватися, аж тут і сталася тривога у селі: Гершко Смок захорував, і то так нагле та дуже, що аж за лікарем у місто післали. Жидівки так Гершка обсіли, так вейкаються та в груди кулаками товчуться, аж тут і надбігає пан війт, Павло Дзюб.
– А що там, пане Гершку? ви хорі?
– Я уже вмерло, нівроки! – ледве промовив Гершко.
– Та що се вам, Гершку? Мені скажіть, таже знаєте, що я ваш приятель! Що вам?
– Ви ще питаєте, що мені? Я добре рахувало… учора тридцять мужиків не пило у мене і пів кватирки горівки… Ай-вай-мір!…
– Та Бог з вами, Гершку! Про тридцять дурнів ви ще собі будете орендарем, як і були; не бійтеся!
– Герсти? тридцять дурнів!… а ви знаєте, яка то утрата мені через цілий рік? Найменше три тисячі ринських на рік! Ай-вай, ай-вай!…
– То де би? що ви кажете?
– Герсти єго? хіба Гершко Смок не вміє рахувати!… Я то ще дуже мало сказав, три тисячі!… А то мені все наробило той Василь Нестерюк, бодай би було свою голову там уломило, де пак було… Вей-мір!…
– А з ним не можна би що врадити? Я як схочу, то єго і сліду тут не буде, не то що!
– Суре, дай пану війтові а гіт бромф! Ану, як би тото, як? Прошу вам! Мені вже зовсім легше стало! Ну?
– Не журіться ви тим, Гершку! ми з нашим писарем уже говорили. Буде усе добре. Отак видите…
– Ай-вай! дивіться, хто тото приїхав, ще і з двома жандарями? може то вже за ним, нівроки? п’ять відер горівки зараз вам тут кладу! Ідіть борше, та питайтеся, чого вони приїхали! Біжіть, прошу вас!
Війт вийшов на двір, а той пан, що на бричці, питає:
– Де тут війт мешкає?
– Я є війт: що панові комісарові треба?
– Писар де?
– У канцелярії.
– Ходіть, покажіть нам! а зараз цілу громаду скликати, аби як найборше зійшлася до канцелярії з податковими книжками!
Війт лиш побілів як стіна, але що було робити? Мусів розказу комісарського слухати. Пішли усі до канцелярії, а громада тим часом сходилася. У канцелярії бавив і комісар довгий час: то закликав сего або того господаря до себе у середину і пересмотрював єго книжку, то випитував дещо у присяжних і тягнув із них протоколи, а нарешті вийшов до громади тай каже:
– Громадо! на вашім начальнику і вашім писарі находиться велике ошуканство. За тото ж, і доки вийде більша комісія, береться їх обох під арешт у місто, а ви тим часом маєте слухати пана присяжного Івана Правдарюка, яко вашого начальника. А ви знов, Іване Правдарюку, маєте громаду провадити чесно і законно, як цісарське і краєве право велить, а до помочі дається вам Василя Нестерюка, яко чоловіка письменного і розумного. Громада срібнарівська дуже збідніла і підупала через свій нерозум і свою ледачість. Для того старайтеся ви оба усіма силами і по божому сумлінню, на праву дорогу її навести, а уряд цісарський і краєвий дасть вам всяку поміч, якої вам треба буде.
Отак сказавши, поїхав комісар. Жандарі убрали війта і писаря у ланцюжки і попровадили у місто, а Правдарюк так каже до громади:
– Панове громадо! Нині робітна днина, тому ідіть собі кождий до своєї роботи, а у неділю, по службі божій, маєте тут усі зійтися мені на розказ і на пораду! Я іду до пан-отця і буду їх просити, аби також ласкаві були, у неділю межи нас прийти! З Богом же тепер до роботи, господарі, а аби мені ніхто у корчму не повернув, бо буде караний!
Так і розійшлися усі.
– Се біда! – казали п’яниці.
– Ба се добре! – казали фармазони, – якби се давно уже так, то не було би такої нужди у селі, і Срібнарів стояв би тепер як яке німецьке містечко.
Примітки
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 284 – 287.