8. За сім літ, сім місяців і сім неділь

Юрій Федькович

Як за сей час Срібнарів виглядав, то уже знаєте, і тут ще лиш тільки скажу, що з тих вісім срібнарівських корчем уже і одної не було, а з жида таки і запаху ні, бо всі повтікали то в місто, то по таких селах, де ще люди дурні були, і по корчмах тратили і маєток свій і добро і гаразд і честь і славу і душу і здоровлє і царство небесне. Лиш два села, що були близько Срібнарова, пішли за добрим прикладом ще таки зараз з разу, отже зіслав і їм татко небесний свою благодать, і стали розживатись і багатіти однако як срібнарівці, чи як то їх там жартом звали – сріблоробці.

А сріблоробці не попускалися і на волос своєї установи, а то так, що ту стару Копитникову Марцю, котру на її нещастє присилувано раз на празнику у поблизькім селі випити порцію араку, чи вишнику, туй-туй що з села і з громади не вигнали. І то би були таки вигнали, та аж пан-отець мусіли за ню просити, а хоть і впросили, то однако не було вже їй просвітлої години у селі, бо хто її лиш уздрів, так зараз і гойкав на бабу, як на якого вовка, та жидівською шапкою прозивав. А до того села, де її присилували, ніхто би бувало на празник був не пішов, хоть би єго рубав був!

Отакі то люди божі та завзяті зробилися ті сріблоробці! Справедливі, істинні русини! А Василь Нестерюк каже одної неділі до тих перших тридцятих фармазонів, котрих для різниці від новаків та отцями призвали:

– А знаєте ви, брати, що віднині за тиждень буде тому сім літ, сім місяців і сім неділь, як ми у фармазони вписалися?

– Та вже? – кажуть усі дивуючися, – а нам здається, що тому лиш рік або найбільше два.

– Бо так-то мило час при роботі та тверезості минає! – каже Василь. – Я і сам не думав, що речинець приходить, аж тут і впало вчора письмо, аби ми тої і тої днини, тої і тої години уночі зійшлися так, як тогди перший раз тут у мене. І наказує старшина гостро і на сумління, аби кождий з нас приніс і увесь свій готовий складаний гріш, і ті книжки, що я кожному ще зразу поробив і заєдно провадив, і у котрих списаний стан цілого маєтку, тогдішнього і теперішнього, і з довгами і зо всім.

– Добре, – кажуть фармазони, – ми прийдемо.

Отже і зійшлися усі на свій час опівночі, усе так, як то перший раз було. Аж тут і вдарило три рази, гейби великим молотом у залізо: фармазони перехрестилися, і пішли усі у противну світлицю, кождий з них як найкраще убраний, бо так Василь казав, і в кожного книжка у руках, а у пазусі жвавий вузол чогось, що так віддулося, як який добрий бохонець хліба. Отак вони увійшли, у ту світлицю.

А у світлиці було усе так, як першого разу, лиш що було дві помостині виважені і великий глубокий гріб укопаний, а коло гробу стояла та сама труна, що перше на ослоні стояла. Фармазони уклонилися старшині, а той у білій одежі так промовив до них:

– Мир вам, братя! У сім літ, сім місяців і сім неділь вітаємо вас тут удруге, а то лиш задля того, аби вас переконати, що наше слово сповнилося, і що ви, як будете жити по заповідях наших, за той час щасливими будете. Стефане Притуляку, подай сюди твою книжку! Як ти записувався у наше товариство, то мав ти поля два морги, хатиночку, що не варт була з-повна і 10 ринських, а на те усе 75 ринських довгу у жидів, і то все за горівку. Нині маєш чотири морги поля, хату у вартості 400 р., пару волів, дві корови, пасіку і сад, у хаті усілякого прибору на 100 р., ти і жінка і діти убрання на 200 р., коло дому усякого начиння і варстату, у шпихлірі 12 корців хліба, у громадській позичковій скринці готового вложеного гроша на 150 р. – а те чи не все було би сегодня у жидівських кишенях? А там у пазусі що маєш? 200 р. готового гроша на пару коней і на віз новий, кований: ми се усе знаємо. Отож твій маєток, що ти найбідніший був у селі. А другі фармазони мають і у двоє і троє і у четверо більше. Тепер ми вас усіх питаємо, і то на ваше сумління: дотримали ми вам нашого слова? Є ви щасливі? Не маєте ви більше грошей, як у отсім мішку на столі? На сумління кажіть!

– Удвоє більше, – відповіли усі.

– А тепер би ви раді знати, хто ми? – запитав той у чорнім. – От хто ми!

На се скинули оба фармазонські старші свої наличмани і довгі плащі, а фармазони пізнали тепер – ану угадайте, кого? – свого сільського священика і одного цісарського урядника з міста, родом русина. Боже, що засоромилися тогди фармазони!… А пан-отець кажуть до них:

– Видите ви, люди добрі, які ви невірні? Уперед, нім ви у фармазони вписалися, кілько я вам наказався, та наговорився, та напросився: покиньте і покиньте раз ті корчми і ту горівку, а будете щасливі і багаті і здорові і черстві і славні!

Хіба ж ви мене послухали? Пили і пили і пропивалися, аж доки до того краю не пропилися, що не дбали врешті і душу свою чортові записати, аби лиш було за що далі пити! Щастя маєте, що хоть на молодого, але розумного чоловіка трафили, котрий мені се зараз і вповів. А я читав знов у одній німецькій книжці правдиву одну історію, як то давно десь, у Швейцариї аж, одно село було дуже розпилося і також хотіло чортові записатися, і яким способом один молодий чоловік їх вирятував і від п’янства і від гадки проклятої. А то таким самим способом, як ми вас отсе.

Тяжко нам було, діти любі, вірте нам, що тяжко! Наличмани на лице брати та комедію перед вами грати, але для спасення душ ваших і для щастя вашого ми і на се поважилися, бо виділи, що інший спосіб не помагає і що ви забобонам більше вірите, як людям ученим і слову божому. Бо фармазони є дійсно в світі, але не є то такі люди, аби чортові записувалися, але є то такі люди, що чортові опираються, чим лиш можуть, а найбільше тим, що ніщо не п’ють, що церков божу і заповіді господні шанують, гри та гульки де справляють, у одно учаться правди і книжки добрі читають, а аби їх не кортіло по корчмах ходити, собі порядні і вигідні доми будують, вигідно живуть, а розривки собі у роботі і у поряднім господарстві шукають, усе так, як ви сих сім літ, сім місяців і сім неділь робили і старалися. Для того можете сміливо фармазонами зватися, і собі ту назву за честь мати.

Другим разом вам більше за них уповім, а сим разом лиш скажу вам, що чорт не прийде вам ні на роздорожище грошей давати, ні до пустого двора або замку, бо має він помічників ще ліпших від себе, а се таких, що душі ваші на векселі хапають та гріш ваш, на котрий ви тяжко працюєте, за пусте болото видирають. Ото є ті чорти видимі, котрі на ваш кривавий крейцар чатують і на спасеніє вашої душі засідають, як той кіт на миш. Ви вже знаєте, хто вони є, і стережіться їх, бо, як святе письмо каже: ворог не спить, але дивиться, кого би пожерти. Отже ж сокотіться, діти, сокотіть! Гірше вогню єго сокотіться, аби знов вас з праведної дороги не звів!

– Не трафилося! – каже Николай Пасічний, – але скажіть мені, пан-отчику, відки ви знали, що я тої днини пив порцію горівки? Таже ви се не могли знати, поки світа! Мені се і до нині з чуда та з дива не сходить!

– За се вже мене питай, – каже Складан, виступивши наперед, – се мені вдалося якось вивідати, і я пан-отцеві зараз уповів, бо я і Правдарюк усе знали, нам пан-отець уповіли, для того то і ми казали записатися чортові.

– Ба, Господу Богу небесному! – аж скрикнув Притуляк, – Господу Богу, не чортові! Чорт най щезає від нас і від вас хрещених та держиться тих, що по корчмах ходять та єму на жидівських векселях підписуються, а від нас єму зась! Але скажіть мені, прошу, на кого сей гріб і ся домовина?

– Се я вже вам скажу, панове фармазони, – промовив Василь, – лиш прошу уважно послухати! У сій домовині спочиває уся срібнарівська, наша, руська і людська біда, а ми її сеї ночі, задля празника нашого великого фармазонського, хочемо у сей гріб на віки вічні поховати і запечатати, аби там спочивала до страшного суду божого. А кого кортить на ту нашу руську і людську біду ще у останнє глянути, то най відхилить віко і подивиться.

– Се вже я! – крикнув хтось з за плечей, – я маю до того перше і переднє право! Я, Семко Маланюк! Ану, яка тота та руська біда, най хоть ся на ню неживу подивлю, та ще їй хоть на прощання межи очі плюну!

Так репетує Семко, та як був собі хуткий та цікавий, так і кинувся до домовини. Отвирає – аж там повно всіляких мір та мірок, та порцій та фляшок корчемних, а одна повна ще горівки. Семко бриз аж назад зо страху!

– Агі! – каже, – таже се справді руська та людська біда! Пек та цур їй, та осина їй на темні дні! Таже се, їй богу! та порція, що я бувало з неї у проклятого Гершка п’ю! А се тота сама кварта, бо я її добре по отсему значкові пізнаю! О, і відки ж ти, Василю, таке діло запопав?

– Або ж се велика штука? – каже Нестерюк.

– Як виносилися жиди з нашого села, так я всі міри поскуповував у них, умисне на сегоднішний наш фармазонський празник. Робіть тепер з ними, що хочете!

– У землю з препроклятими! – кричить Семко, – ану, братчики, сюди, та запечатаймо їй гріб, а Морткова Хуна заспіває їй вічну пам’ять, бо і так кажуть, що вона у Львові у шпиталю нічого не діє, як лиш «вічная пам’ять» співає у одно: то нехай же сій біді таки буде «вічная проклятая пам’ять!

– Проклята їй пам’ять! – закликали усі фармазони як один, тай поховали людську, руську і срібнарівську біду. А пан-отець промовили:

– На віки віков!

– Амінь! – сказали всі та і розійшлися щасливі та веселі, що позбулися на завсігди своєї біди.

Поможи, Боже, так усім християнам!

Примітки

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 301 – 306.