11. У таборі Хмельницького

Адріан Кащенко

Недалеко від шляху з Корсуня на Смілу було невелике місто Мліїв, а у Млієві жила сестра покійної Ганни, хрещена Прісина мати, вдова Бровариха.

Згадавши про неї, Данило намовив зятя йти на Мліїв, щоб лишити там Прісю на ввесь час, поки буде війна. Микита згодився, повернув ліворуч, і в обідню пору вони прибули до Млієва.

Довго баритись не було часу, і, перебувши в місті, поки відпочили коні, та потуживши разом з Броварихою за Ганною, Данило й Микита попрощалися з Прісею і разом з козаками рушили далі на південь.

Надвечір серед степу вони натрапили на козацьких чатівників, а далі, біля невеликої річки, побачили й козацький табір. Понавколо табору стояли у два ряди вози з козацького обозу, усередині ж того великого кола паслася сила козацьких коней та волів. Посеред табору було нап’ято не більше десятка великих білих наметів для гетьмана та військової старшини, що ж до козаків, то, вважаючи на теплу весняну годину, вони лагодилися ночувати під возами та біля військових кабиць.

Розпитавши козаків, який з наметів гетьманський, Цимбалюк і Галаган пішли просто до нього.

Саме під ту добу Хмельницький радився з полковниками, як напасти на Потоцького, і сидів у наметі біля столу разом з Богуном, Нечаєм, Перебийносом, Джеджалієм та Виговським.

За останній рік, що Галаган не бачив Хмельницького, той дуже посивів, і високе його чоло перерізалося поміж бровами глибокими зморшками. Знать було, що тяжкі пригоди, що їх довелося перетерпіти Хмельницькому за останній рік, а саме: смерть меншого сина, замордованого паном Чаплинським, і втрата любої жінки, захопленої тим же паном, лишили у душі гетьмана глибокі, залиті кров’ю сліди. Проте постать гетьмана скрашалася тепер вогнем завзяття і рішучості, що світилися в його очах; перемога ж над поляками під Жовтими Водами відбилася на тій постаті величністю.

Підручні гетьмана: Максим Перебийніс з великим кривим, закарлюченим донизу носом, повновидий рум’яний красунь Іван Богун, велетень Данило Нечай та худорлявий і високий, мов дзвіниця, Хвилон Джеджалій, теж були добре відомі Галаганові, бо всі вони вже не вперше ходили воювати поляків і не раз билися поруч із ним.

Козаки вклонилися.

– Здоров був, батьку гетьмане! – сказав Цимбалюк. – Чи пізнаєш нас?

Хмельницький пізнав обох козаків і, знаючи, що вони корсунці, зрадів тому, що може довідатись од них про польське військо і заміри Потоцького.

– Пам’ятаю тебе, Данило, – одповів він, – хоч давно не бачив. Постарів ти, здоров будь. Ми не один похід з тобою одбували. Галагана ж я не дуже давно й бачив, так зразу впізнав. Що доброго принесли ви мені, панове товариші ?

– Я привів тобі, пане гетьмане, сотню козаків, – одповів Галаган. – Та ще у Крутому байраці сотня тебе жде!

– А я, батьку, – сказав Цимбалюк, – привів тобі самого себе. Не вважай на те, що я старий, а як буде потрібний тобі такий козак, щоб віддав своє життя за неньку Україну, то згадай, що я тут, у твоєму таборі!

– Спасибі вам обом, панове товариші! – одповів Хмельницький. – Твоя потуга, Галагане, дуже мені потрібна, та й твоя, Данило, поміч буде не остання, бо коли ти, що сорок років був лядським прибічником, тепер, як мені вже й переказував запорожець Швайка, стаєш за волю рідного краю, то від тебе я мушу сподіватися чогось більшого, ніж те, щоб підставити свої груди під лядську куля. Тепер сідайте, друзі мої, до столу та розказуйте, що у вас діється у Корсуні. Де у вас ляхи стоять та скільки їх?

– Корсунь наш рідний спалено! – одповів Цимбалюк.

– Як то? – здивувався Хмельницький. – Невже Потоцький тікає далі?

– Став поміж Корсунем та Стеблевом, – сказав Галаган. – Там є стародавні шанці за Россю. Доводилося тобі бачити їх, пане гетьмане?

– Знаю шанці за Россю, знаю!

– Так за тими шанцями поляки й отаборилися і зараз ще риють там, мов кроти, і понад Россю, і по горі за Корсунем. Я сам, власними очима вчора оглядав їх окопи.

– Це не дуже втішна звістка… – сказав Хмельницький. – Становисько поляків там буде таке міцне, що ми об ті шанці можемо й лоба собі розбити. А війська скільки у Потоцького?

– Війська, мабуть, тисяч із двадцять буде та десятків зо три гармат.

– Погано! – сказав Хмельницький і, мов у задумі, почав розгладжувати свої довгі вуси. – Це більш, як у мене, матері його ковінька!

– А що нам рахувати ляхів? – озвався Нечай, вип’явши на гетьмана свої великі очі. – Рубати їх треба, скільки єсть, усіх, та й годі!

– Рубати то рубати, та тільки й вони ж шаблі мають. А гармат у них більше, ніж у нас.

– А драгунів у Потоцького багато? – спитав Богун.

– Драгунів тисяч зо три.

– Треба підмовити, щоб переходили до нас, бо вони ж усі нашої віри.

– Коли б то, – сказав Хмельницький. – Тоді б моє військо порівнялося з польським.

– Та хто б же те зробив? Тут треба такого чоловіка, щоб його поляки мали за свого прихильника. Щоб він мав можливість вільно ходити по польському стану й поміж драгунами. Коли б хто це зробив, так то була б справді велика послуга нашій справі.

Цимбалюкові зразу впало на душу, що він може це зробити, бо польські привідці знають його скілька десятків літ за вірного слугу Польщі; це була б найкраща нагода йому помститися на поляках за всі кривди і спокутувати свій гріх перед рідним краєм, що він чинив, допомагаючи полякам.

– Я, гетьмане, зроблю це! – сказав старий козак. – Мене поляки мають за свого прихильника. Важко мені на серці. Сумління гадюкою ссе мою душу… Так, може, хоч цією послугою рідній країні полегшу я свою муку.

Хмельницький встав і обняв Данила:

– Спасибі, товаришу, тобі! Не стільки від мене спасибі, як від України. Мені що? Накозакувався вже досить. Чи сьогодня померти, чи завтра, – хіба не однаково? І всякому з нас. А от рідного краю шкода та люду нашого, що його налигали ляхи й запрягли у важке ярмо, та ще й душу українську винищують з його. Я такий радий твоїй згоді, неначе знайшов уже три тисячі добре узброєних козаків, бо коли ти. старий чоловік, дав обіцянку привести драгунів до мене, так я певний, що так воно вже й буде. – Хмельницький знову сів до столу. – Ну, панове, тепер порадимося, як нам вдарити на ляхів.

– А як зробив на Жовтих Водах, – сказав Нечай, – так і тут зроби. Хвилон нехай іде горою та б’є на ліве крило. Максим нехай заходе ззаду, а ми з Іваном перейдемо Рось бродами та й вдаримо просто на шанці.

– Твоя рада, Даниле, була б добра, – не згодився гетьман, – коли б нас було удвічі більше за ляхів; коли ж нас не більше, а вони до того ж мають більше гармат і озброєні краще за нас, не кажучи вже про поспільство та голоколінчиків, так я тобі зараз скажу, що сталося б: ти та Іван рясно посипали б зелений степ перед шанцями козацьким трупом. Хвилона відкинули б ляхи до Канева, а Перебийніс із своїм полком ускочив би у бранці…

– Що ти верзеш, Зіньку?! – скипів Перебийніс і вдарив кулаком по столі. – Ще той і не народився, хто б мене у бранці взяв!

– Ну годі, годі, не сердься! – заспокоював Хмельницький. Може б, і не впіймали тебе ляхи, а все-таки воно недобре вийшло б. Добувати шанці з невеликою силою небезпечно. Ну нехай, скажем, що наші завзяті козаки й побрали б шанці, але скілька б ми вигубили товариства? Я так не хочу. Товариство мені потрібне не на одне бойовище. Ще нам з ляхами битися та й битися! Я не складу рук, поки не зажену їх аж за Віслу! Нехай сидять у своїй Варшаві, а на Україну забудуть і шляхи!

– Бачу вже, Зіньку, – сказав Джеджалій, – що ти щось надумав, бо почав крутити язиком хитро та мудро… Кажи відразу, що надумав?

– Треба так зробити, щоб Потоцький покинув шанці.

– От така ловись! – скрикнув Нечай. – Такий, бач, він дурний, що візьме та й покине тобі шанці, щоб ти його легше побив?!

– Треба його виманити з шанців. Треба налякати, що за нами слідом ціла орда татарська йде! Я Потоцького добре знаю: лютий він – то правда, а хоробрий так тілько похвальбою, сам же, як єсть, легкодухий; як його налякати, то він покине шанці і почне тікати далі, от тоді ми й заберемо його голими руками, як забрали його сина Стефана.

– Це було б дуже добре, – сказав Богун, – але як те зробити?

– Треба шукати якогось козака, щоб за волю України не побоявся б прийняти всяку муку, а може, й саму смерть… – сказав гетьман.

– Нема чого далеко й шукати, – спокійно сказав Галаган, – я за волю рідного краю охоче прийму і муку, і смерть!

– Хвала тобі, Господи! – сказав Хмельницький. – Коли на перший поклик обзиваються такі діти України, то не вмре вона, ненька наша, а виб’ється на волю!

– Тепер я знаю, що мені треба робити! – сказав Галаган, – Я налякаю Потоцького, а коли поляки почнуть відходити, намовлю їх іти манівцями повз Крутий байрак, – там у мене вже покопані рівчаки й ями, і козаки стоять у засаді.

– А ти ж знаєш, Микито, – сказав, вражений рішучістю свого зятя, Цимбалюк, – що будуть ляхи тебе вивіряти і будуть тобі всякі муки завдавати? Ще ж ти молодий – на світі не нажився, та й жінка в тебе молода…

– Не бійся, тату! Не вперше мені на смерть іти. Десять років мені смерть щодня в очі зазирала! Не страхався я смерті, коли за свої власні козацькі права з поляками бився, а коли стану за права й волю всієї України, то вже нема чого й казати, що душа моя не схибне.

– А Пріся ж, дочка моя, а твоя дружина? Що буде з нею, як ні я, ні ти не вернемося від ляхів?

– Не вона перша, не вона й остання лишиться на Україні удовою й сиротою, хоч і шкода мені зріктися того щастя, що зазнав я з нею, а коли рідна країна того вимагає, то нехай буде Божа воля. Прісю не покинуть добрі люде!

Після недовгої ради з полковниками Хмельницький рішив, щоб Галаган сієї ж ночі провів Перебийноса з його полком до Крутого байраку, а завтра щоб удав з себе поглядача і дався ляхам до рук. Що ж до Цимбалюка, так той мав, не ховаючись, іти до Корсуня і звідтіля – у польські шанці.

Одшукавши між реєстровими козаками свого сина, Цимбалюк недовго одпочивав біля нього, а потужив разом з ним за матір’ю та вдосвіта другого дня вийшов з козацького стану і попрямував просто до коронного гетьмана. Коли Цимбалюк увійшов у польський стан, був час снідати, проте у поляків було вже не так, як у Корсунському замку: вони вже не бенкетували, і, коли Цимбалюк сказав, що він по військовій справі, його зразу допустили до гетьманського намету, хоч і в супроводі хорунжого.

Звертаючись до Потоцького, Данило чемно вклонився:

– Чи пам’ятаєш мене, ясновельможний пане гетьмане?

– Пам’ятаю, – одповів Потоцький. – Ти добре бився під час бунту Остряниці. Здається, ти й Сулиму допомагав захопити…

– Ну от, тепер я спокійний, коли ясновельможний мене признав. А то тепер такий час, що й мене, вірного слугу його милості короля, за бунтаря мають. Вартові твоєї милості зброю в мене одібрали…

– Бо й реєстрові козаки зрадники! – гримнув Потоцький. – Зрадили ж ви під Кам’яним Затоном, а під Жовтими Водами навіть билися проти нас, забувши присягу його милості королеві. Вас всіх треба на шибеницю.

– От те вже мені дивно, ясновельможний гетьмане! Якщо всіх нас, реєстровиків, чи був хто під Жовтими Водами, чи не був, вести на шибеницю, так воно вийшло б, що й таким вірним королевським слугам, як я, не було б куди подітись, хіба тільки втікати до Хмельницького. А як мені до нього тікати, коли мене за те, що я гетьмана Сулиму злапав та до Конецпольського привів, на Січі позаочі на смерть засудили? Сам здоров знаєш, ясновельможний, що я весь свій вік, ще з часів Сагайдачного, був вірним слугою його милості короля…

Потоцький заспокоївся:

– То правда: ти не такий, як ті харцизи, що зрадили. Чого ж ти тепер хочеш?

– Щоб ти звелів вернути мені зброю, дав би мені коня і дозволив піти на тих харцизів-бунтарів, що йдуть з Хмельницьким поруч з твоїм військом, хоч би й з драгунами. Може, мені пощастить і Хмельницького так само злапати, як залапали ми колись з Конецпольським Сулиму.

– Добре! – одповів Потоцький. – Звелю все так зробити, як просиш. Зробиш добре, то й тобі добре буде.

Цимбалюка пустили вільно ходити й послали до драгунського полковника, а той, маючи наказ од Потоцького, звелів дати козакові коня. Таким чином, Цимбалюк увійшов у гурт драгунів і зараз же почав свою таємну роботу.

Для своєї справи козак знайшов дуже вдячний грунт, бо драгуни вже знали про те, що їх товариші під Жовтими Водами передалися на бік козаків, і ця звістка дуже хвилювала синів України, що з примусу служили полякам, а разом з тим збудила їх сумління і вкинула в їх душі бажання волі. їм не ставало тільки привідця, що навчив би їх, як і коли найбезпечніш для себе передатися на бік козаків, і от тепер такий привідець знайшовся.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 67 – 72.