5. Стефан Потоцький збирається у похід
Адріан Кащенко
На другий день після того, як загинув од руки Галагана польський хорунжий, коронний гетьман Потоцький справляв у Корсунському замку бенкет. Це був незвичайний бенкет польської шляхти, які відбувалися мало не щодня з приводу прибуття до війська всякого нового пана, сьогодні старий гетьман справляв бенкет всій шляхті з приводу того, що завтра з сином Потоцького Стефаном значна частина польського війська мала виступити з Корсуня на південь шукати Хмельницького.
У великій світлиці замку за кількома довгими столами сиділи, опріч коронного гетьмана та сина його Стефана, ще польний гетьман Калиновський, полковники та вельможні пани: Одживольський, Синявський, Бігановський, Чарнецький, Сапіга, Друцький, комісар Шемберг і багато більшої й меншої шляхти. Всі вони були одягнені у коштовні різнокольорові саєтові кунтуші, гаптовані золотом та сріблом, і пишалися всякими окрасами з золота й самоцвітів.
Багато вже за столами було випито доброго вина й старого меду, багато вигукувалося вже «віватів» і за короля, й за славу Речі Посполитої, й за польське хоробре військо, й за панство, й паній та панянок. Тепер усі були вже напідпитку і бенкет доходив до краю.
Старий Потоцький хотів уже одпочити й блимав очима, але йому здалося, що, попереду ніж попрощатись, він повинен ще навчити свого сина, як керувати військовими справами, і він голосно звернувся до нього:
– Сину мій! Завтра ти поведеш хоробре польське військо на війну.
– Яка війна, тату?! – зразу перебив батька Стефан Потоцький. – Багато честі хлопам, щоб з ними воювати! Слово гонору, я й шаблі з піхви не витягну на цю наволоч, а розжену бунтарів канчуками; Хмельницького ж приведу до тебе на аркані!
– Так, так, любий сину! Ти говориш, як і годиться шляхтичеві; а проте знай, що українське повстання – це гідра: одрубаєш їй голову, а натомість виростає дві! Будь же обережним і слухайся вельможного пана комісара – він людина досвідчена у військових справах і буде давати тобі раду. Я ж з свого боку не шкодую дати тобі найліпше військо.
– Не треба, батьку, мені багато війська! – скрикнув у запалі молодий Потоцький. – Що менше буде у мене війська, то більше буде мені слави!
– Віват пану Стефанові! Віват завзятому лицареві! – загукали пани по всіх столах, піднімаючи свої келихи з вином.
Старому гетьманові було дуже любо, що син його так говорить і що його так щиро всі вітають. Він зовсім розм’як від вина і з сльозами на очах простяг свій келих до сина.
– Віват, мій любий синку! Я завжди говорив, що ти в мене вдався!
Батько й син поцілувалися.
– Веди ж завтра своє військо, синку! Перейди ліси й степи та зруйнуй Запорозьку Січ і винищи до ноги харцизів, що порушують наш спокій; привідця ж їхнього – Хмельницького – приведи сюди на заслужене катування й страту.
З цим старий Потоцький допив свій келих і хотів підвестись, але ноги його вже не слухали, він знову важко сів.
Побачивши те, до Потоцького підбіг Калиновський і, всміхаючись, взяв його під руку, щоб підвести:
– Пану Миколі час до ліжка!
Потоцький дуже не любив Калиновського і, взявши його слова за образу, знервовано вирвав свою руку:
– Прошу пана доглядати себе та своєї пані, а не мене!
Калиновський враз спалахнув і вхопився за шаблю:
– Як сміє пан зачіпати мою дружину?!
Обидва гетьмани – коронний та польний – сварилися по кілька разів на день, і до цього всі вже звикли. Почувши тепер їхню сварку, до Калиновського підбігли Одживольський та Бігановський і одтягли його набік, умовляючи пробачити старому, який до того ж напідпитку; Шемберг же та Сапіга підвели тим часом старого Потоцького під руки і повели до його покоїв.
Заспокоєний Калиновський і всі останні пани посідали знову до столів і взялися кінчати свій бенкет.
– Гей, хлопи! – гукнув молодий Потоцький. – Тягніть з льохів все, що там маєте!
Прислужники забігали, і по столах знову забряжчали кухлі, а пани знову вітали пана Стефана, подаючи йому тим часом всяких порад.
– Віват, пане Стефане! Щасливий єси: тебе чекає всесвітня слава!
– Найпильніше треба, щоб винищити всіх запорожців, бо, поки вони існують, не буде нам спокійного життя на Україні!
– А хлопам українським треба дати такої кари, щоб вони вже й не згадували про волю!
– Не бійтеся, панове! – голосно одповів Стефан Потоцький. – Мене не треба вчити, як карати хлопів: гостра паля – то їм найліпша наука.
– І схизму всю треба винищити! – почулися голоси. Нехай сяє єдина свята католицька віра.
З усіх боків Потоцькому гукали, які ще можна вигадати утиски на козаків і посполитих українців.
З усього зібрання поляків знайшовся тільки один, що йому речі панів про кари й утиски на українців були не до мислі. То був комісар Шемберг. Він незадоволено похитав головою й сказав:
– Нерозумно дратувати українців, коли стоїмо серед України. Треба поводитись з ними по правді й з ласкою!
Ці слова викликали у панів цілу бурю протестів.
– Як з ласкою! – гукали вони. – От до чого доводить ласка: вже вчора хлоп убив шляхтича! Чи чувано це? Ні, хлопів тільки карами можна залякати й держати у слухняності.
– За що ж вбито хорунжого? – спитав зацікавлений Потоцький.
– За те, що він залицявся до молодиці! Його вбив хлоп, чоловік тієї молодиці!
– Яке нахабство! – почулися вигуки здивування. – йому зробили честь; родовитий шляхтич звернув увагу на його брудну жінку!..
– Маю надію, що хлоп уже сидить на палі?! – спитав Потоцький.
– На жаль, ще ні! – обізвався пан Друцький, полковник того повку уланів, що у ньому був хорунжим Квіцінський. – Хлоп зразу ж утік! Проте мої улани якнайпильніше його шукають, і я маю певну надію, що не багато мине, як ми його четвертуємо або посадимо перед замковою брамою на палю на острах усьому Корсуневі.
Потоцький засміявся.
– А цікаво б бачити ту молодицю, – чи варто ж було через неї загинути?
– Нема про що говорити, пане Стефане! – знову озвався Друцький. – Чи розумно ж помирати за хлопку, коли ми можемо мати їх цілі десятки – досить звеліти гайдукам привести.
Довго ще бенкетували пани, поки дехто заснув, схилившись до столу, а дехто, шукаючи постелі, зсунувся під стіл і там розпластався, як рак; ті ж, що були дужчі, порозходилися по своїх покоях, що були тут-таки, у замку. Молодий Потоцький був міцніший за багатьох і пересидів мало не всіх, але нарешті підвівся й він, щоб іти до своєї світлиці. Коли він минав двері, до нього наблизився молодий білявий панок Блясь.
Блясь був з дрібної шляхти і пив та їв з ласки заможних панів. Він завжди придивлявся й прислухавсь до бажань вельможних магнатів і прислуговувавсь їм, щоб запобігти ласки. До Потоцького він наблизився, принижено вклоняючись, і промовив до нього стиха:
– Вельможний пан хотів побачити ту молодицю, що через неї вбито хорунжого Квіцінського. Чи не привести її до покоїв пана?
У голові Потоцького парував хміль, і вигадка Бляса йому подобалася.
– Цікаво… цікаво… Справді, приведи – подивлюся, що воно за диво, – одповів він і пішов далі.
Під той час у хаті Цимбалюків уже давно було погашено світло. Гусари десь добре нагостювалися і поснули рано. Ганна, збентежена вчорашнім випадком і неспокійна не тільки за Микиту, але й за Данила, бо йому вже час було вернутися з Черкас, плакала сьогодня ввесь день і не спала довго, але після півночі й її зморив сон; не спала ще тільки одна Пріся. Думки її линули туди, куди пішов її любий чоловік. У непокої вона уявляла собі, що Микиту вже вхопили поляки і десь завдають йому муки… Через хвилину їй ввижалося, що він, голодний і холодний, мов дикий звір, ховається попід кущами, прислухаючись до всякого згуку, навіть до шелесту листя… І молода жінка сама прислухалася до найменших згуків, не маючи сили заснути.
І от її вухо вловило біля хати гомін скількох голосів, а через хвилину зчинився грюкіт до неї у вікно. У Прісі заколотилося серце, бо вона передчувала недобре. Навпаки, Ганна, що не чула голосів, а почула тільки стукотіння, скочила радісно, сподіваючись, що то вернувся Данило, і хотіла відчинити двері.
– Не відчиняйте, мамо! – озвалася Пріся… – Я боюся! Голоси почулися вже у сінях, бо з двору у сіни двері
тепер не замикалися через те, що там часто ходили гусари.
– Одчиняй! – голосно гукнули в сінях, і хтось почав сіпати двері.
– Чого вам треба серед ночі? – спитала вже злякано Ганна. – Я не відчиню!..
– Не відчиниш – самі відчинемо! – гукали за дверима і почали бити і рвати двері.
Перелякані жінки ледве вспіли обгорнутись одежею, як легенька защіпка у дверях була зламана і у хату ввійшов панок Блясь, держачи в руці запалений ліхтар, а позад нього стояло четверо гайдуків.
– Беріть оцю! – показав він на Прісю.
Не вспіла молода жінка й скрикнути, як четверо гайдуків вхопили її і скрутили їй назад руки.
– В’яжіть їй заразом рота, щоб вулицею не репетувала, – наказував Блясь.
– Не мучте мою дитину! – скрикнула Ганна. – Пустіть!
Але зразу ж вона впала непритомна від важкого кулака одного з гайдуків.
Прісю витягли з хати і понесли вулицею. Куди несли її, вона не знала, бо бідній молодиці нап’яли на голову якогось лантуха, так що вона нічого не бачила. Через який час вона почула, що її несуть по східцях угору. То були сходи на ту башту замкову, де жив Стефан Потоцький.
Приволікши Прісю до покоїв Потоцького, Блясь сказав гайдукам розмотати молодиці голову, розв’язати рота і лишитись на сходах, а сам потяг молодицю у горниці.
Через хвилину Пріся з жахом побачила себе у гарно вбраному і освітленому покої, в якому на канапі сидів не відомий їй пан.
– Оце, ясновельможний пане, – сказав Блясь, – та молодиця, що її чоловік убив хорунжого Квіцінського.
Осовілими очима Потоцький пильно придивлявся до Прісі, і хоч вона була нечепурно вбрана й розкудлана у боротьбі з гайдуками, проте її великі карі очі й чорні брови скрашували все те і примушували бачити тільки їх, а не одежу. Потоцький упевнився, що у нього перед очима певна красуня.
– Ти не лякайся, молодице… – почав Потоцький п’яним голосом. – Хоч тебе й слід скарати на смерть за вчинок твого чоловіка, та я того не вчиню.
Він моргнув Блясеві, і той вийшов, зачинивши за собою двері; сам же Потоцький, трохи хитаючись, наблизився до Прісі і, взявши її за руку, все дивився у її широко розплющені очі.
Рука молодиці тремтіла, як і ввесь її стан, і те тремтіння зразу збудило у поляка п’яну похоть.
– А ти справді непогана, молодичко… – сказав він, сміючись. – Правда, вмирати через тебе нерозумно, але пожартувати з тобою одну нічку непогано. Ходім зо мною.
Він обхопив її за стан і повів до дверей другого покою, що були зап’яті килимом.
Тільки тепер Пріся зрозуміла, на що її взято й принесено сюди. Вона зразу зрозуміла й те, що вона тут беззахисна і ніщо не може врятувати її. Одчай обхопив серце молодої жінки, і вона впала навколішки.
– Пане хороший! – почала вона благати Потоцького. – Не робіть мені ганьби! Я козачка з роду і чесна жінка своєму чоловікові!
Молодий поляк не звернув уваги на її благання. Він вхопив Прісю в обійми і поволік за килим.
– Ти мені вподобалася, і не буде тобі ніякої ганьби з того, що вельможний шляхтич з тобою ласкаво пожартує.
Тоді у Прісиному серці заклекотала козача кров і вона зважилася ліпше вмерти, а не датися у наругу. Вона почала змагатися; коли ж почула, що сили вже не вистачає, вона уп’ялася зубами у шию своєму насильникові. Скрикнувши, той випустив Прісю з своїх обіймів, але вона, розпалена боротьбою, не розуміла вже, що робить, і, зваливши Потоцького на поміст, почала крутити йому руки й душити за горло.
Можливо, що у нестямі Пріся й задавила б поляка, коли б на крик його не вбігли гайдуки й не вирвали знесиленого пана з рук розлютованої козачки.
Ледве зводячи дух, Потоцький сказав вкинути Прісю у льох і переказати на другий день полковнику Друцькому, щоб за смерть од її чоловіка шляхтича Квіцінського Прісю було покарано найлютішою смертю.
Прісю вхопили гайдуки, поволокли по східні аж під замок у льох і, вкинувши туди, зачинили за нею важкі двері. У льоху було темно, і нещасна жінка не зважувалася рушитись з місця, щоб не впасти кудись ще глибше. Останнє, що вона почула, був брязкіт залізного засову дверей, і після того у льосі стало тихо, як у могилі.
Жах обхопив душу молодиці, і вона жалкувала, чому Потоцький не звелів вбити її відразу.
Невесело минула ця ніч і Потоцькому; ранком же він виїхав до свого війська блідий і похмурий. Його не розважали навіть голосні музики, що грали перед його військом, і ті вівати, що лунали йому услід, аж поки перейшов він з військом на другий бік Росі.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 32 – 38.