14. Пріся шукає чоловіка

Адріан Кащенко

Лишившись з примусу у Млієві, Пріся й на хвилину не мала сили заспокоїтись. Вона не нарікала на чоловіка й батька за те, що покинули її, бо знала, що вони пішли здобувати волю рідній країні; вона розуміла, що й батько, й чоловік її повинні були йти до війська Хмельницького, бо до нього йшли всі – і не тільки козаки, а навіть міщане й посполиті люде, але вона чула, як чоловік і батько, ідучи до Млієва, змовлялись помститись на поляках і за матір, і за неї, Прісю, і за всю Україну, і тепер, хвилюючись, не мала сили сидіти спокійно під той час, коли ті, для кого тільки й годиться їй тепер жити, пішли, щоб пролити за рідний край свою кров.

Переночувавши у тітки, Пріся пішла ранком на гору за село і, побачивши звідтіля, що повз Мліїв прямує на Корсунь багато козацького війська, намислила йти слідом за ним. З такою думкою вона повернулась до тітки і почала з нею прощатися.

– Куди, доню? – здивувалася та. – Адже твій батько лишив тебе, щоб жити в мене, поки вони з твоїм чоловіком повернуться!

Пріся припала тітці до плеча й заплакала:

– Не можу, тіточко, я сидіти тут, коли чоловік мій і батько намислили вчинити щось дуже для себе небезпечне. Нема чого мені у вас робити – піду за військом слідом.

– Куди ж, серце, ти підеш, коли вони, може, поженуть ляхів аж на Волинь?

– Ні, я знаю, що ляхи стоять тепер за Корсунем. Певно, там і буде бій сьогодня або завтра.

Бровариха була чесна й правдива вдова. Вона пригадала, як колись її чоловік пішов у поход та й не вернувся і як вона мучилася, що не відала, де лежить його тіло. Поплакавши разом з Прісею, вона поблагословила її на дорогу і дала торбу з харчами.

Почепивши ту торбу за плечі та низько вклонившись тітці, Пріся пішла на гору і вийшла на Корсунський шлях. Там ішло військо, повк за повком, витягшись довгою смугою по степу. Повз Прісю проїхали на добрих конях лицарі-запорожці у кармазинових жупанах; за ними провезли гармати, прироблені до коліс возів, а за гарматами пішли повстанці: лівобережні, здебільшого у сивих шапках, і правобережні – у чорних та рудих. Зброя у повстанців була різноманітна: у кого мушкет, у кого спис, а у кого просто коса, тільки прив’язана до кісся не так, як звичайно в’яжуть на косовицю, а так, що нею можна колоти ворога, мов списом.

Далі знову наблизилося комонне, гарно вбрате у сині чумарки військо, і Пріся ще здалеку пізнала, що то були реєстрові козаки. Вони вийшли у поход з Черкас піші, але тепер були всі комонні, бо чимало захопили польських коней під Жовтими Водами та й після того назбирали по селах.

Придивляючись до реєстрових, Пріся пізнала між ними свого брата Василя.

– Василечку!.. Василю! – нагукала Пріся і помахала братові рукою.

Почувши сестрин голос, козак виїхав з строю набік і наблизився до Прісі, але, не пізнавши, спинився і здивовано почав до неї придивлятись.

– Та я ж Пріся, сестра твоя! – з одчаєм скрикнула молодиця, зрозумівши, чому не пізнає її брат: саме минав шостий день з того, як вона понівечила собі обличчя, і хоч рани тепер уже не так горіли їй, як зразу, зате поверх їх чорніли струпи, і обличчя молодиці здавалося розмальованим вугіллям.

– Сестре, голубко! – скрикнув Василь і, зіскочивши з коня, обняв сестру. – Хоч і чув я від батька про твоє нещастя, а все-таки такого не сподівався!

– Чи не знаєш, братику, в якому війську Микита й батько?

– Ой голубонько! Мабуть, вже тобі не побачити ні батька нашого, ні чоловіка свого!.. Вони пішли на таке діло, що вже, певно, живі не повернуться!

– Але де ж саме вони? Ти скажи мені…

– Не шукай їх, сестро, по війську: вони тепер обоє у польському таборі. От що. А чого вони туди пішли, про те не можу тобі повідати, бо то є таємна військова справа самого гетьмана.

З тим Василь поцілував сестру, скочив на коня і почав доганяти свою сотню.

Лишившись біля шляху самітня, Пріся почала обмірковувати, що їй тепер робити і чим стати чоловікові у пригоді. Ще годин з дві повз неї йшло військо й обоз, а вона все сиділа край дороги. Нарешті вона рішила, що піде за військом, бо мала надію, що як почнеться бойовище, то Микита знову повернеться до козацького війська.

Взявши свою торбу на плечі, Пріся пішла слідом за військом до Корсуня. На шляху її догнали скільканадцять татарів і почали до неї чіплятись, а проте, як тільки вона повернулася до них обличчям, татари з сміхом побігли од неї. Хоч молодиця й рада була тому, що татари одчепилися од неї, проте, їй і тяжко було почувати, що така вже вона бридка на виду, що навіть поганці з огидою од неї одскочили.

Пропустивши й татарів уперед себе, Пріся пішла далі і скоро побачила з гори Рось, за Россю – руїни Корсуня, далі козацьке військо, а ще далі шанці польського війська. Подекуди понад шанцями по повітрю слався дим од пострілів з мушкетів і від вибухів товстоголосих гармат.

Поки Пріся дійшла до Росі, сонце почало вже схилятися на захід, і козацьке військо відступало від польських шанців назад. Молодиці треба було десь перебути ніч, і вона пішла у Корсунь до свого садочка. Там було тихо й спокійно. Корсунь тепер не приваблював до себе ні козацького, ні польського війська, бо у ньому неможливо було знайти ні харчів, ні захисту.

Втомлена довгою ходою, Пріся сіла під черешнею біля могилки матері і полинула своїми думками у недавні щасливі часи.

Як недавно було те щастя і що тепер від нього лишилося? Як ще недавно вона була красунею, а яка стала тепер? Мала захисну хату й повні скрині добра, тепер же має тільки торбу, мов старець; мала матір, батька й любого чоловіка, тепер стала самотньою й посиротілою. Все минуло й зникло, мовби вихор його по полі розвіяв. І на чому воно спиниться, те лихо… Серце молодої жінки защеміло… Чи живий Микита, чи, може… Пріся не знала, що пішов Микита у ворожий стан, у саму пащу звіра, – і мучилася догадками, уявляючи собі чоловіка на катуванні.

Надворі почало сутеніти, і молодиці стало моторошно: вона була цілком беззахисна серед руїн, хижого звіра й розпалених війною людей. Тут наче навмисне поміж кущами щось зашаруділо, і Пріся здригнулася, наміряючись тікати… Проте її жах зразу перейшов на радість, бо з куща до неї кинувсь їх кудлатий собака Боско. Бідна тварина вже два дні нічого не їла, але не відходила від руїни оселі свого хазяїна і тепер, почувши Прісю здалеку, кинулася до неї, лижучи їй руки й обличчя.

Тепер Прісі стало легше на серці, і вона не почувала себе такою одинокою. Милуючи собаку рукою, Пріся вломила й дала Воскові добрий окраєць паляниці, і голодний пес, поглядаючи на хазяйку з подякою, почав хутко їсти хліб.

Тим часом ніч спустилася на землю і заховала молодицю од людського ока. Пріся перехрестилася, поклала торбу під голову і, стомлена, заснула.

Прокинулася вона світом од співу соловейка, і той спів засмутив душу молодиці.

«Мені тепер не буде свого кубелечка, не почую я співу подружжя й не діждусь своїх діточок, бо чоловік мій якщо й вернеться живий, то не любитиме мене, бридку!»

Через такі думки Пріся зустріла день сльозами. Проте згодом, поплакавши та помолившись Богу, вона трохи заспокоїлася і пішла до Росі вмитись, хоч, умиваючись, і не дивилась у воду, щоб не побачити свого каліцтва. Місце, де вона вмивалася, було те саме, що на ньому вона уперше побачила Микиту.

«Як любо було тоді у ті часи, – подумала Пріся. – Як весело й гучно цокотіли й співали дівчата і яка сумна тиша тепер».

У цей час вгорі за Россю почулися рясні постріли з мушкетів. Пріся зрозуміла, що починається бій, і пішла від Росі через леваду та руїни своєї оселі на вулицю, а далі, повернувши у той бік, звідкіля вчувалися постріли, скоро вийшла на степ. Боско йшов поруч неї, і це надавало жінці бадьорості. Глянувши з гори у бік Стеблева, Пріся побачила над Россю обоз козацького війська, від котрого щоразу бігали вершники на гору у ліс, а від лісу до обозу козаки носили на ношах поранених. Через який час вона дійшла до шанців. Там у безладді покидана була всяка зброя й військове знаряддя, але ні вбитих, ні поранених не було. Пріся пішла далі.

Тут Боско, оббігавши понавколо, почув, що вчора по цьому степу ходили його хазяїни, і, махаючи хвостом та нюхаючи землю, побіг уперед; що далі він біг усе швидше, покинувши Прісю далеко позаду, а через скілька хвилин вона почула його жалісне виття.

Те виття колюче відбилося у серці молодиці, бо віщувало недобре. Не тямлячи себе, Пріся побігла до собаки і ще здалеку побачила, що та виє над тілом людини. Прісі забило дух і похололо у серці.

«Або батько, або Микита!» – подумала вона і, хитаючись з хвилювання, мов п’яна, бігла до тіла.

Труп, що біля нього вив Боско, був без голови, проте Пріся зразу пізнала батькову постать і одежу. Біля плеч трупа була біла велика пляма крові. З жахом в очах Пріся впала навколюшки і припала до батькової руки, але крижаний холод мерця примусив її відкинутись назад, і вона з плачем сіла осторонь батькового тіла, що було покинуте тут серед зеленого поля на поталу звіру і птиці.

Пріся сиділа довго, міркуючи, як би поховати батька далі ж враз схопилася.

«А другий же як? А може, той лежить десь поранений і стікає кров’ю?»

Не тямлячи себе, вона побігла до лісу, звідкіля вчувалися постріли. Побіг за нею, хоч і не зразу, й Боско.

Біля лісу Пріся побачила чимало козаків, що вишукували поранених і односили їх у той бік, де стояв козацький обоз. Трупу біля лісу було рясно. Здебільшого то були поляки у панцирах, що, лежачи серед зеленого поля, полискували на сонці; траплялися тут і червоні жупани запорожців, і білі сорочки селян.

Поміж убитими поляками чимало було й поранених, і вони в тяжких муках дожидали своєї останньої хвилини, бо козаки зібрали по полю тільки своїх, поляки ж лишалися безпорадні.

Розшукуючи поміж трупом Микиту, Пріся почула ледве чуткий стогін.

То молодий русявий польський хорунжий, поранений у шию, звертався до неї з благанням.

Пріся нахилилася до скаліченого і пізнала Бляся, того самого, що живосилом узяв її з хати до замку. Тепер у важкому панцирі він не мав сили підвестись і сходив кров’ю. По всьому знать було, що пораненому небагато лишилося жити, бо на виду він був уже блідий, уста ж посиніли й запеклися смагою.

З одного погляду на нещасного Прісі стисло серце невимовним жалем. Вся лютість її на поляків, гнобителів рідного краю, і на свого насильника зокрема, відлинули кудись далеко, і болючий жаль до молодого життя, що на її очах боролося з смертю, обхопив серце жінки.

– Води… – простогнав Блясь.

У Прісі не було води, але вона побачила в одного вбитого при боці пляшечку з вином і, принісши її, підвела нещасному голову і притулила ту пляшечку до запечених уст його. Блясь проковтнув трошки вина і, глянувши на Прісю вдячними очима, прошепотів:

– Прости мені…

О, вона давно простила! З першого погляду на його страшну рану вона забула все лихо, що цей панок їй заподіяв. Тремтячими руками Пріся підмостила під голову поляка сідло, що валялося поблизу, і довго не наважувалася покинути людину, якій лишилося жити вже недовго; але Боско почав гавкати, пориваючись уперед. ї Пріся зрозуміла, що пес знайшов слід Микити.

Покинувши з жалем у серці пораненого, Пріся пішла за собакою і скоро увійшла у ліс. Там по дорозі й попід деревами лежали повбивані й поранені люди, а край дороги траплялися перевернуті та поламані вози; добро ж із тих возів було порозкидане по землі.

Боско біг хутко, і Пріся ледве за ним поспішала. Назустріч їм ішли поранені козаки і, дивуючись, що молодиця біжить у бік бойовища, перестерігали її, але Пріся поспішала уперед.

Що далі вона бігла, то постріли вчувалися все голосніше. Часом повз Прісю пробігали залякані коні без верхівців. Ранених щодалі ставало все більше; спереду почали вчуватися вигуки бійців, а десь далеко гуркотіли густими вибухами гармати.

Пріся йшла далі. Всякий постріл кликав її вперед, туди, де вона мала надію знайти свого чоловіка.

– Куди тебе несе, молодице? – озвався до неї один поранений у ногу козак, шкандибаючи назустріч. – Хіба нажилася на світі?

– Чоловіка шукаю!

– Хто ж твій чоловік?

– Микита Галаган.

– Не чув про такого! А краще б ти підождала, поки бій скінчиться.

Саме тут гомін і галас у лісі почали стихати. Постріли вчувалися рідше, а згодом і зовсім зникли.

Пріся пішла далі. Тут уже трупу було так густо, що доводилося переступати через мерців; зелена трава була рясно побризкана й залита кров’ю.

Нарешті Пріся здибала багато козаків, що, позлазивши з коней, оглядали свою попсовану зброю, подерту одежу й понівечене тіло. Козаки були ще розпалені бойовищем і важко дихали, але, радіючи з перемоги над ворогом, гукали славу і весело гомоніли.

Боско не спинився й тут, а біг ще далі, то обминаючи щільні лави козацького війська, то продираючись поміж окремими людьми й кіньми. Пріся слідкувала за ним, не вважаючи на великі натовпи війська, що було навколо. Несподівано для себе вона побачила, що йде вже не між козацьким, а між польським військом і те військо на той час вже не було ворожим, – поляки тихо й мовчки зносили свою зброю у великі купи понад шляхом і віддавали її козакам. Далі Пріся вийшла до польського обозу і довго йшла понад возами. Минула година й друга, а возам все не було краю, і молодиця над силу вже поспішалася за Боском, що, нюхаючи слід, біг далі й далі.

Нарешті шлях пішов униз до байраку, і Прісі раз у раз почали траплятися перепони: по обидва боки шляху простяглися рівчаки з перекинутими возами, а самий шлях був так щільно забитий возами з поламаними колесами, покаліченими волами, й кіньми, і всяким військовим знаряддям, що по ньому не те що проїхати, а навіть пішому продратись було неможливо.

Зазирнувши в один великий рівчак, де побиті й понівечені люде, коні, колеса, вози й гармати поміщалися в одну купу, Пріся з жахом одскочила від нього і побігла за Боском униз байраку.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 87 – 94.