12. Подвиг Микити Галагана

Адріан Кащенко

На другий день після побачення з Цимбалюком та Галаганом Хмельницький з усім військом наблизивсь до Росі. На очах його чорніли пожарища стародавніх козацьких міст Корсуня й Стеблева, а над Корсунським замком ще й досі курився сивий дим. За Россю, на горі, видно було білі намети польського табору; поперед наметів великим півколом насипані були чорні шанці, а по них ворушилися люде, викидаючи з ровів землю та підвищуючи окопи.

Як Хмельницький і гадав, становисько поляків було міцне. І от, щоб упевнити Потоцького у тому, що казатиме Галаган, козацький гетьман звелів всім комонним запорожцям гарцювати за горою та якнайдужче збивати куряву, щоб поляки думали, неначе до козаків підходять все нові й нові повки. Тугай-бея, перекопського мурзу, що з чотирма тисячами татарів йшов на поляків разом з козаками, гетьман намовив кружляти з своєю ордою недалеко польських шанців на очах поляків, щоб ті думали, ніби татарів багато.

Микита Галаган, одвівши вночі Перебийноса у Крутий байрак і показавши йому всі пороблені засіки та покопані рівчаки й ями, пішов до Росі. Там, як уже зійшло сонце, він привернув до улюбленої їм левади Цимбалюків, щоб ще раз глянути на той берег, де вперше побачив Прісю. Недовге було його щастя… І тепер у голові козака вставало питання: чи гаразд він зробив, побравшися з Прісею? Чи годилося йому з його козацькою вдачею, що, як вітер, віється по полю, зав’язувати світ молодій дівчині. Проте Микита не знайшов за собою великої провини, бо, сватаючи Прісю, він мав щиру думку одпочити й звити собі гніздечко з вірною дружиною, і коли б не збилася нова боротьба за волю України, то, може, він і справді сидів би тепер біля своєї дружини.

Попрощавшись очима з Россю, Микита заглянув у садок до яблуні, під котрою тепер була свіжа могила, перехрестився там і пішов поміж руїнами Корсуня на гору, до польських шанців. Він знав, що йде на муку й смерть, а проте, ніякого вагання в його серці не було: він рішив, що так воно повинно бути, що він має вмерти, щоб своєю смертю добути братам перемогу над ворогом і тією перемогою допомогти Україні вибитись на волю.

Коли стало вже видно шанці, Галаган впав на землю і почав плазувати далі рівчаками, навмисне час від часу підводячись, щоб поляки його побачили і взяли за підглядача. Через скілька хвилин він таки й дочекався свого: з-за окопів вибігло четверо вершників й оточили його, погрожуючи пістолями й шаблями.

– А, пся віра, піймався! – гукали вони. – Тепер ми дізнаємося правди про військо Хмельницького!

Поляки зіскочили з коней, одібрали у Галагана зброю, скрутили йому за спину руки, привели до окопів і передали там хорунжому Блясеві, а той повів козака до коронного гетьмана.

Потоцький з Калиновським і всіма полковниками стояли цілим натовпом на могилі і дивилися за Рось, де на горі виднілося переднє козацьке військо.

– Пане Януше! – звернувся Потоцький до драгунського полковника. – Ведіть ваших драгунів назустріч козацьким під’їздам до Росі і не пускайте харцизів на цей бік.

Полковник брязнув острогами, зійшов з могили і, сівши на коня, поїхав до свого полку.

Саме тут до могили наблизився Блясь з Галаганом та вартовими. Потоцький, побачивши, що ведуть козака-бранця, зразу розпалився:

– А, пся крев… проклятий схизматик! На палю його!

– Нащо зразу на палю? – обізвався Калиновський. – Тоді ми від нього не почуємо, може б, він нам щось цікаве розказав.

– Кажи, хто ти такий! – гукнув Потоцький.

– Він підлазив до шанців, мабуть, щоб обдивитись, де у нас гармати! – почав вихвалятись Блясь, неначе сам захопив козака. – Він добре ховався по рівчаках, але дарма, од мого ока ніхто не сховається й під землю! Це підглядач з козацького табору.

– Звідкіля ти? – знову грізно гукнув Потоцький. – Та гляди мені, не крути хвостом, бо спечу на вогні живого!

Галаган знав звичаї тодішніх часів, знав, що, що б він не казав, а вже йому мордування не минути, – поляки поймуть віри тільки тому, що він говоритиме під час катування. Коли б же він зразу сказав те, що надумав сказати, і те саме говорив би й на катуванні, то йому не будуть вірити і довше катуватимуть. Зважаючи на це, він рішив вдати з себе легкодуху людину і не зразу говорити свою вигадку.

– Я козак з війська Хмельницького…

– Ага! Тебе, голубчику, нам і треба! Скільки у Хмельницького війська?

– Не знаю напевне… тисяч з десять козаків та чотири тисячі татарів.

Калиновський з докором глянув на Потоцького:

– Я ж казав, що ми даремно попалили й покинули Корсунь та Стеблів! Злякалися війська, що менше нашого, а тепер будемо бідувати без харчів!

– Пан польний гетьман дуже ймовірний, – сказав згорда Потоцький. – Українські хлопи говорять правду тільки під вогнем. Вогню сюди! – голосно гукнув він. – Печіть залізо, щоб розв’язати цьому хлопові язика!

– Я правду кажу, – озвався козак.

– Побачимо зараз, яку ти правду сказав! Роздягніть його!

Галагана повели до гармати, скинули з нього всю одежу, зняли навіть чоботи і, зв’язавши знову руки за спину, прив’язали до колеса.

Потоцький з усіма полковниками зійшов з могили і теж наблизився до гармат, щоб самому почути те, що говоритиме козацький підглядач.

Кат розпік довгу штабу заліза і розклав навколо вогню всякі знаряддя мордування: сковороду, щоб, розпікши її, становити на неї бранця босими ногами, клещі, щоб ними видирати з живого тіла шматки м’яса, ножі, щоб ними вирізувати з шкури людини ремні, і багато ще всякого іншого проклятого знаряддя, що занесли до Польщі єзуїти аж з Іспанії.

Нудьгою здавило козакові серце, і він почав благати Бога, щоб дав йому силу духу витримати мордування.

Тим часом за Россю на горі знялася курява, а Тугай-бей з татарами під’їхав так близько до польських шанців, що Потоцький звелів палити на них з гармат.

– Вже залізо готове, – озвався кат. – Можна починати.

Потоцький не дав одповіді, бо до нього чимдуж біг верхи полковник драгунів. Він був блідий і збентежений.

– Пане гетьмане, зрада! Як тільки розпустив я драгунів понад Россю, вони перебрели на той бік і передалися до козаків!

– Прокляття! – скрикнув Потоцький несамовито. – Розстріляти звелю за недогляд! Вони запевне зарані змовлялися!

Всі понавколо захвилювалися. Звістка не віщувала полякам нічого доброго.

– Мене розстріляти?! – у запалі скрикнув полковник. – Що пан коронний гетьман каже? Той самий козак підмовив драгунів, що його пан гетьман сам мені прислав ранком. Я власноручно вспів його захопити!

Саме тут чотири шляхтичі підводили до Потоцького зв’язаного Цимбалюка. У боротьбі з старого козака було збито шапку, і сиве волосся його чуба вільно звисало до чола. Вся постать козака відбивала завзяттям. Очі дивилися на поляків сміливо й з погордою, і взагалі Цимбалюк скидався не на бранця, а на переможця, бо душа його святкувала перемогу й помсту.

– Ти, старий пес, зрадив? – кинувся до нього Потоцький. – Ти підмовив драгунів на зраду?

– Я підмовив, я! – гостро одповів козак. – Я спинив синів України, щоб не били своїх братів, а били вас, ворогів наших пекельних. Годі вам, ляхам, нашою кров’ю собі міць набувати. За Самійла Кішки та за Сагайдачного ми, козаки, вірно королям польським служили, а діждали за те неволі та унії! Так не діждете ж ви того надалі!

Мов опечений, забувши свою старість, підскочив Потоцький до Цимбалюка і вдарив його по щоці:

– Ось тобі, проклятий хлопе!

– Не трудно зв’язаного бити… – промовив старий козак. – Ще легше, ніж лежачого!.. Це саме по-лядському!

– Відрубати старому псові голову! – затупотівши ногами, гукнув Потоцький. – Та швидше, бо я зарубаю його своєю рукою.

Цимбалюка повели в обоз. Там з’явився з великою сокирою кат і, дивлячись на козака хижими очима, звелів Цимбалюкові покласти шию на обід колеса одного з возів. Старий козак перехрестився, поглянув востаннє на світ Божий, і, не вагаючись, поклав голову, щоб катові було зручніше її одрубати. Свою справу він тепер скінчив – гріх спокутував і помирав спокійно.

Через хвилину біля воза лежало тільки тіло козака без голови; голову ж кат настромив на довгу палю і поніс аж наперед окопів, щоб козаки бачили, як покарано їх товариша.

Порішивши з Цимбалюком, Потоцький знову взявся за Галагана.

– Ти, певно, товариш старого пса?

– Ні, я з козаків Хмельницького, а він ваш прихильник, лейстровик!

– Заліза сюди! – гукнув Потоцький. – Кажи, скільки у Хмельницького війська.

– Я ж уже сказав…

Потоцький махнув катові рукою:

– Ану, розв’яжи йому язика!

Кат приклав до спини Микити розпечену як жар залізну штабу. Почулося шкварчання, і на спині козака схопилося синеньке полум’я, а у повітрі пішов дух печеного м’яса.

Галаган прикусив собі язика, щоб, боронь, Боже; не почули вороги, як козак стогне, і стояв, мов прикипів до землі, тільки плечі його іноді здригалися, неначе від лоскоту.

– Розмалюй, розмалюй йому спину… – гукав Потоцький, роздратований терпінням козака. – Добре малюй, щоб пригадав, скільки у Хмельницького війська!

Зваживши, що вже час почати свої вигадки, Галаган обізвався, щоб спинили ката, бо він має щось сказати.

– Ану, годі… – сказав Калиновський. – Час послухати!

– Розв’яжіть! – гукнув Потоцький.

Кат одійшов до Галагана, поклав залізо знову на жар і розв’язав катованому руки. Коли Микита поворушив руками і ті рухи відбилися на спеченій спині, з грудей козака несподівано для нього самого вибився важкий, пригнічений стогін, хоч він і зразу задавив його у собі.

– Бачу, що як не скажу правди, – почав Галаган, – то спечете ви мене живого. Нема куди дітись, доводиться признаватись. У Хмельницького багато війська, та він з ним таїться, бо хоче оточити вас з усіх боків і боїться, щоб ви, налякавшись, не пішли звідсіля геть далі, назад…

– Скільки ж, скільки саме війська, говори! – перебив Потоцький.

– Самих запорожців біля Хмельницького десять тисяч, реєстрових, що були з Барабашем, шість тисяч, драгунів ваших тисяч зо дві, а лугарів, поспільства та всякої голоти, втікачів з України – без ліку, бо вони щодня, щогодини прибувають до нього із-за Дніпра і з сьогобочної України.

Потоцький і всі, що були навколо, зблідли на виду і жахливо поглядали один на одного.

– Ну що? – з докором звернувся Потоцький до Калиновського. – Не правду я казав?

– Та ще ж і татари з Хмельницьким! – скрикнув тремтячим голосом Корецький.

– Татарів з Хмельницьким поки що тільки дві орди, – провадив Галаган свої вигадки далі. – Чув я, що у сей час їх не то сорок вісім, не то п’ятдесят тисяч, а от трохи позаду йде сам кримський хан з великою ордою у двісті тисяч коней.

Всі польські полковники й воєводи з сумом похилили голови і мовчки дивилися на Потоцького; той же й сам схибнувся духом і над силу ховався з тим.

– Це ж божевілля!.. – перший за всіх скрикнув Корецький. – Де ж нам змагатися з такою силою?

– Це неможливо! Неможливо! – почали гукати всі полковники. – У Хмельницького тепер уже мало не сто тисяч війська. І нащо було тут спинятися? Треба було зразу, якнайскоріше виходити до городів!

– Не вірте цьому виглядачеві! – озвався Калиновський. – Він навмисне лякає нас. Не може бути у Хмельницького такої сили війська!

Тут полковники почали говорити всі заразом, перебиваючи один одного:

– Що ж тут неймовірного? Україна – то стоголова гідра…

– Як не вірити, коли козак під вогнем те говорить?

– Нас заберуть всіх у бран. Нас віддадуть татарам у неволю, як віддали всю шляхту з війська пана Стефана.

– Боже мій! Боже мій! – неначе у розпачі говорив тим часом Галаган, радіючи у душі, що його вигадка зробила таке враження на поляків. – Тепер же я зрадив Хмельницького!.. Не віддайте ж мене, ясновельможний гетьмане, йому, бо він скарає мене на смерть.

Нарешті Потоцький спинив суперечку панів і сказав:

– Я вірю, що військо Хмельницького велике, бо з невеликим військом не спромігся б він вигубити військо мого сина так, що зрятувався тільки один жовнір. Я казав, що нам треба було виходити до городів. Це пан польний гетьман намовив мене стати тут. Йому й дякуйте, що ми прогаяли день. Коли б учора не спинилися, були б досі у Богуславі.

– Та про що тут і сперечатись! – скрикнув Корецький. – Гляньте он на куряву, що стоїть за горою з самого ранку: хіба не видно, що там підходить й купчиться страшенна сила війська?

– Тікають тільки легкодухі! – гостро сказав Калиновський. – Треба зразу, не вагаючись, вдарити всім військом на Хмельницького, поки він того не сподівається. Або погромим його, або покладем голови!

– Одно – класти голови та класти голови! – гукнув Корецький. – Що у нас – по сотні голів у кожного, що ми будем так їх розкидати? Адже по одній всього!

– Вмерти я зумію, – поважно сказав Потоцький. – Так не в тому ж послуга батьківщині, щоб умерти. Не славу ми собі придбаємо, якщо погубимо військо, а ганьбу й прокльони батьківщини. Річ Посполита до самої Варшави лишиться тоді беззаступна. Я повинен зберегти військо.

Полковники й шляхта задоволено слухали коронного гетьмана, бо блиснула їм надія уникнути бойовища і одійти до міцних городів, де знов можна буде бенкетувати.

Потоцький тим часом обернувся до Галагана:

– Ти, я бачу, не простий козак, а досвідчений у справах Хмельницького. Так от я тобі що скажу: я подарую тобі життя, якщо ти по правді розкажеш, що думає Хмельницький. Як він думає на нас бити?

– Та вже мені тепер до Хмельницького не вертатися, – одповів Галаган, – так я все розкажу. Поки ви отут стоїте, полковники козацькі Хвилон, тобто Джеджалій та Перебийніс, обходять ваші шанці зі сходу. Завтра вони вийдуть на Межиріччя, щоб перетяти вам шлях до Києва.

– Лукавий проклятий хлоп! – скрикнув Потоцький, маючи на думці Хмельницького.

Побачивши, що справа йде на добре, Галаган почав вигадувати далі:

– Оце Тугай-бей з татарами гарцює понад окопами… то він навмисне вас дратує, щоб стояли ви й не рушилися звідсіля. А як днів зо два так простоїте, то Джеджалій з Перебийносом вдарять вас іззаду, і тоді вже нікому не буде порятунку, бо Хмельницький обгорне вас з усіх боків. Він навіть похваляється: з Жовтих Вод, каже, утік один жовнір, а з-під Корсуня не втече й жоден поляк!

– Не діжде того проклятий пес! – скрикнув Потоцький. – Я не дитина, щоб дався йому до рук!

– Нам якнайшвидше треба рушати звідсіля, – сказав Корецький, – бо з усякою хвилиною ворог більше заходить нам за спину. Не слід гаяти навіть хвилини!

– Прошу пана не хапатись! – гостро спинив Корецького Потоцький. – Ми підемо звідсіля, але не на очах ворога; Хмельницький не повинен знати, що ми хочемо рушати з шанців. Прошу слухати мого наказу, панове! До вечора палити на ворога з гармат, а увечері пан полковник Бігановський має улаштувати обоз до походу. За ніч вивезти гармати з шанців на битий шлях, і, як світ, обоз і гармати рушать шляхом на Богуслав, пан Корецький зі своїми хоругвами має захищати обоз з півночі, гусари й улани – з півдня, жовніри – спереду й ззаду. Всі чули мій наказ, панове?.

– Чули наказ, що має всіх нас згубити! – гостро сказав Калиновський. – Ворогові тільки й треба, щоб ми покинули шанці!

– Пане польний гетьмане! – скрикнув Потоцький. – Ви підбурюєте полковників до неслухняності! Я доведу про це на сеймі!

Галаган, забувши свої пекельні муки і нестерпимий біль у спині, радів, що мета його досягнена. Лишалося ще тільки одвернути Потоцького од битого шляху, де польське військо все-таки мало можливість оборонятися, і направити його йти манівцями понад Крутим байраком.

– Ясновельможний гетьмане! – обізвався Галаган, – як підете ви битим шляхом, то буде лихо, і не уникнути нам рук Хмельницького, а мені тепер його руки страшніші, ніж ваші; як тільки вийде ваше військо на битий шлях та рівний степ, так набіжить на вас вся орда татарська у п’ятдесят тисяч коней, і витолочить, і змете все, мов вихор степовий. Бій на рівному степу – то татарам свято! Хмельницький того й чекає, щоб ви пішли степом… На той випадок він і лишив усю орду тут, а козаків послав у обход.

– А яку ж ти даєш раду?

– Єсть до Богуслава інший шлях – манівцями. Він увесь час іде лісом, і татарам ні стріляти, ні нападати незручно, їхні стріли будуть плутатись поміж гілками, козаків же з Хмельницьким лишилося обмаль. Тим шляхом ми зовсім непомітно й безпечно дійдемо до Богуслава.

– Козак говорить до діла! – обізвався Корецький. – Коли татарів така сила, так ліпше нам іти лісом, ніж степом.

– Не вірю я цьому підглядачеві! – сказав Потоцькому Калиновський. – За що він мусить бути нам приязним? Чи не за те, що пан гетьман спік йому спину так, що днів через два він і дуба дасть? Він ворог нам, а не порадник!

– Але він говорить до діла! – одповів Потоцький.

– Нехай він устромить руку у вогонь на доказ того, що говорить по щирості!

Потоцькому не шкода було чужої руки.

– Що ж, нехай! – згодився він. – Вивіримо його ще раз. Поклади руку на вогонь!

Галаган зблід як крейда, але вагався недовго. Яке вагання? Воля рідного краю дорожче за руку одного козака. Він рішучо наблизивсь до вогню і встромив у нього ліву руку. Червоне полум’я облизувало живе тіло своїми язиками, козак же стояв, мов чарівник, нерухомо… Навіть найменший стогін не вибився з його уст, немов вогонь тільки лоскотав його. Скоро по повітрю знову пішов дух печеного м’яса, а рука козака почорніла й гулко почала репатись.

– Годі! – гукнув нарешті Потоцький. – Нема чого даремно мордувати людину. Підійди сюди! – звернувся він до Галагана.

Микита витяг руку з вогню і підступив до гетьмана, але сили його покинули, світ в очах замутився, і він впав на землю непритомний.

– Одлийте водою! – гукнув Потоцький.

Жовніри принесли води й поливали Галаганові на голову доти, поки він не прочуняв; тоді його підвели і, піддержуючи, повели до коронного гетьмана.

– Ти добре знаєш лісовий шлях на Богуслав? – питав той.

– Знаю добре, бо я тут зріс.

– Завтра світом ти вестимеш нас тим шляхом. А тепер, – звернувся Потоцький до хорунжого, – одведіть його до лікаря: нехай погоїть йому, щоб він був живий.

Весь цей день козаки й татари дратували поляків, наближаючись до окопів, а поляки вибігали, щоб одганяти їх, і були задоволені, що козаки зараз же тікали до Росі.

Впала на землю ніч і оповила обидва війська своєю темрявою. І на північному, і на південному боці Росі було тихо, проте, обидва війська не спали. Поляки всю ніч лаштували обоз та гармати до походу, а Хмельницький, діставши від Перебийноса звістку, що дозори козацькі чують у польському таборі скрипіння коліс і метушню, догадався, що поляки, налякані Галаганом, збираються тікати, розводив свої повки так, щоб ранком вдарити на них з усіх боків.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 72 – 81.