7. Загибель Стефана Потоцького
Адріан Кащенко
Минув уже місяць, як Стефан Потоцький пішов з частиною польського війська ловити Хмельницького, а звісток від нього досі не було. У Корсунь до Потоцького доходили тільки вісті про те, що на Лівобічній Україні неспокійно, що по маєтках польських панів раз у раз виникають розрухи, але такі розрухи за останніх двадцять років були явищем звичайним і нікого не турбували, бо польське військо хутко їх приборкувало.
Військо коронного гетьмана щодалі збільшувалося, бо з Волині й з Поділля підходили пани з своїми надвірними хоругвами, і у Корсуні мало не щодня справлялися бенкети з приводу зустрічі нових товаришів по зброї. От і сьогодня у замку був великий бенкет, бо прибув родовитий пан і великий багатир, власник міста Корця на Волині, Корецький, і привів з собою більше як півтори тисячі кінного війська, а слідом за вельможею прибув великий його обоз з харчами, винами і всяким панським добром та коштовним срібним посудом.
У Корсуні Корецький хотів показати всім панам, що багатішого за нього магната немає у всій Речі Посполитій, і з цією метою, розташувавшись трохи після походу, справив всій шляхті такий бучний бенкет, що такого справді ще ніхто не бачив.
У найбільшій світлиці замку стояло шість великих столів, застелених сріблом гаптованими настільниками і обставлених срібним посудом, а навколо тих столів було повно панів. За середнім столом разом з господарем сиділи найпочесніші гості: коронний та польний гетьмани і всі полковники.
Сіли до столів у південь, тепер же сонце хилилося вже на захід, але господар ще не пускав гостей вставати. Кухарі все приносили нові та нові страви, а гайдуки все наливали по келихах інші вина й інші меди. Скільки тут за півдня було випито вина та меду, того вже ніхто б не підлічив. Сам господар Корецький, як і всі гості, був уже добре напідпитку і почав уже трохи забувати обережність та чемність.
– Не розумію, – говорив він, – нащо король примусив мене сюди йти. Адже ніякого ворога тут немає! Я гадаю так, що, одпочивши, мені можна буде й додому вертатись.
Почувши те, Калиновський засміявся:
– Чи не за панією вже пан занудьгувавсь, що так поспішає додому? Нехай пан не тужить: тут, на Україні, чимало є прехороших дівчат та молодиць.
На жарт Корецький одповів жартом:
– О, я знаю, що пан польний гетьман дуже упадливий до хлопок, але я не поганю себе з схизматичками!
– Ну, то ми викличемо панові з Києва шляхтянку!
– Годі, пане гетьмане, жартувати, – одповів Корецький. – Я кажу, що рушити таке військо, як я рушив, чогось коштує. На що ж примушувати нас на такі втрати без пуття? Адже запевно пан Стефан уже розігнав усіх харцизів-лугарів та запорожців і Січ Запорозьку зруйнував. Та воно і не дивно: хіба проти такої наволочі збирати таке славне та велике військо, яке тут зібралося? На бунтарів досить було послати дві хоругви з канчуками.
– А пан бився вже коли-небудь з козаками? – з посміхом спитав Калиновський.
– Ні, мені не доводилося соромити з таким ворогом своє лицарство! А хіба з ними треба битись? їх треба бити… от і все!
– Це й видно, – сказав Калиновський, – що панові не доводилося битись з козаками, а мені так доводилося, і через те я неспокійний, що од пана Стефана досі немає жодної звістки.
Останні слова Калиновського почув коронний гетьман Потоцький, і вони здалися йому образою для його сина.
– Даремне пан польний гетьман, – сказав він, – турбується про чужі справи. Мій син знає, що робить. Він, певно, не тільки зруйнував Січ, але хоче викорінити всі кубла запорозькі по островах Дніпрових та по Дикому Полю.
Під ту добу до світлиці увійшов Блясь, що був на варті біля брами. Блідий і схвильований, він несміливо наблизився до Потоцького і, коли той звернув на нього увагу, проказав:
– Прошу ясновельможного пана пробачити: прибув жовнір з війська вельможного пана Стефана…
– Простий жовнір? – здивовано підвів рясні брови Потоцький. – А де ж лист до мене від пана Стефана?
– Він не має листа, ясновельможний!
– Не має? – гнівно скрикнув Потоцький. – Так то якесь ледащо, а не посланець. Нехай підожде.
– А що жовнір каже? – спитав Калиновський.
Блясь вагався, що сказати, і який час стояв засмучений.
– Він таке верзе, що я боюся й переказувати.
– Що? Що таке? – почулося з усіх боків.
– Ясновельможний гетьмане! – звернувся Блясь знову до Потоцького. – Дозволь привести жовніра перед твої очі. Мені він, певно, розказав брехливі звістки, тобі ж не посміє сказати неправду…
Поміж панами пішов гомін.
– Що таке сталося? Які такі вісті, що їх неможливо переказувати? Утік Хмельницький? Не знайшли його?
– Покликать! – звелів Потоцький.
Через хвилину хорунжий привів і поставив перед очі гетьмана вбратого по-українському парубка. Він був вкритий курявою, а з драних його чобіт виглядали змуляні у кров пальці.
– Який же це жовнір? – здивовано й з посміхом питали пани.
Парубок впав навколішки і поцілував край одежі Потоцького.
– Ясновельможний гетьмане! Не звели мене катувати за лихі вісті, що почуєш, – я не винен, що мушу таке говорити…
– Скоріше, собаче бидло! – гримнув Потоцький і хотів вдарити парубка передом чобота, але спинився.
– Я жовнір з полку пана Сапіги… – казав, запинаючись, наляканий жовнір. – Я зрятувався тільки через те, що передягся в одежу вбитого козака!
– А, так ти втік з бойовища?! На шибеницю лайдака! – знову гримнув старий гетьман.
Жовнір поклонився в ноги:
– Нехай мене пан Бог покарає, коли я брешу. Я бився під час всього бойовища, але реєстрові козаки нам зрадили, драгуни теж перейшли на бік Хмельницького… Татари й козаки оточили нас під Жовтими Водами, мов сарана… Ми три дні билися, але не стало сили…
Потоцький і дехто з панів посхоплювалися з стільців і, сперши дух, прислухалися до всякого слова жовніра.
– Де ж військо? Де мій син? – приголомшений звістками, грізно питав Потоцький.
– Військо все загинуло, а вельможний син твій впав поранений і або вмер, або дістався в бранці…
– А щоб тобі язик одсох за твої вісті, – скрикнув Потоцький і, вдаривши себе рукою по чолі, важко сів у крісло.
Пани зблідли на виду. Хміль одлетів од усіх, і по столах пішло таємне жахливе шепотіння. Скілька хвилин ніхто не знав з чого почати. Нарешті Корецький перший перебив мовчанку, звернувся до Потоцького:
– Нащо пан гетьман слухає цього хлопа, коли він, очевидячки, або божевільний, або стобреха. Побачивши козаків, він утік, як останній страхополох, і, щоб виправдати себе, наплів тут такого, що й купи не держиться.
– Що всі схизматики нам зрадили, це цілком можливе,- – обізвався Калиновський. – Вони всі пеклом на нас дихають!
– А хоч би й так! – перебив Корецький. – Так у пана ж Стефана, ви казали, десять тисяч війська польського, а де ж воно? У нього десять гармат, а де ж вони?
– Гармати відразу у нас козаки одібрали, а військо все посічене й побрато у бранці, – озвався жовнір.
– Цить, проклятий пугачу! – гукнув Потоцький і вдарив-таки жовніра чоботом. – Невже мій син у бранцях? О Пречиста Діво, невже те може бути?..
– Та ні, пане Миколо! – знову доводив Корецький Потоцькому. – Сам обміркуй: у пана Стефана, опріч драгунів, дві тисячі вершників та стільки ж коней, а у всіх шляхтичів коні добрі… І от з тих тисяч ніхто не врятувався верхи на коні, а цей жовнір утік пішки… Ні, чи можливо ж йняти йому віри? Чи й жовнір ще він? Може, він козак, і його підіслав Хмельницький, щоб збентежити наше військо. Його треба пильно допитати.
– Розв’язати йому язика! – гукнув Потоцький, неначе зрадівши, що є над ким показати свою владу.
Жовнір підняв руку вгору:
– Бог свідок, що правду кажу!..
Йому не дали скінчити і, повівши з світлиці, повели на катування.
Промова Корецького всіх підбадьорила. Всім хотілося, щоб те, що говорив жовнір, було неправдою, і пани тепер упевняли один одного і самих себе, що підісланий хлоп все наплів, щоб збаламутити поляків.
– Чи можливо ж, щоб якісь розбещені хлопи вигубили десять тисяч польського війська?
– Польського війська, що всьому світові відоме як найсміливіше?
Навколо столів знову почувся сміх та брязкіт кухлів. Тепер пани вже сміялися з свого переляку, всяк намагався вдати з себе байдужого й веселого, упевняючи інших, що він і на крихту не поняв віри хлопові.
Несподівано веселий настрій увірвав Калиновський.
– Чи брехав цей втікач, – сказав він Потоцькому, – чи правду сказав, а нам час рушити на південь, слідом за переднім військом. Не квочки ж ми, щоб висиджувати тут яйця!
Ці слова польного гетьмана не до смаку були панам, і з усіх боків почулися незадоволені вигуки:
– Куди йти? По що нам іти? Ніякого ворога немає, а ми будемо волочитись по степах та мордовати людей і коней?
Калиновський почав доводити, що неможливо стояти у Корсуні, погубивши зв’язок з переднім військом, а що треба йти вперед, поки той зв’язок поновиться.
Ці суперечки не подобалися коронному гетьманові, і він гостро перебив Калиновського:
– Не місце, пане польний гетьмане, тут, на бенкеті, радитись про військові справи. Через годину призначаю нараду у своїх покоях і прошу всіх полковників туди.
На тому й скінчився бенкет пана Корецького.
Через день у Корсуні лишилася тільки невелика залога, все ж польське військо під приводом гетьманів, як обстоював Калиновський, пішло за Рось, на південь.
Тільки недалеко йому довелося ходити, бо під Смілою, на перевозі через Тясмин, польський під’їзд побачив все козацьке військо і переляканий прибіг з тією звісткою до гетьманів.
Тепер вже не було сумніву, що переднє польське військо під приводом Стефана Потоцького з рештою загинуло. Як грім, вразила всіх звістка, що Хмельницький так близько і з такою великою силою, яка спромоглася вигубити чимале військо гетьманового сина. Потоцький почав тужити по синові і у запалі хотів був іти далі, щоб напасти на Хмельницького і помститися за сина, але між панами збилася ціла буча. Всі були налякані звісткою, і ніхто не хотів іти вперед. Навіть той самий Корецький, що напередодні похвалявся розігнати козаків канчуками, тепер вигукував зовсім інші промови:
– Куди же нам іти? – звертався він до Потоцького. – Іти, щоб ускочити Хмельницькому до рук, як необачно вскочив пан Стефан? Нам треба самим вибрати місце, здатне до бою, і на ньому стати. Нехай Хмельницький іде до нас, тоді ми йому покажемо, яка у нас з хлопами розправа!
– Та й ставати нам не тут, – озвався полковник Лігановський, – нам треба одійти ближче до городів.
– Сором, панове! – не вдержавшись, почав гукати Калиновський. – Від кого ви хочете тікати? Від бунтівників-хлопів? То буде їм найкраще свято! Вони хоробрі, коли од їх тікають; коли ж на них ударити сміливо, гарно узброєним і вимуштрованим військом, як наше, вони не встоять. Згадайте ж, панове, вашу славу і сміливо вдаримо на ворога!
– З ким пан гетьман хоче вдарити на козаків? – перебив Корецький. – Адже у нас половина війська схизматиків: вони перекинуться до ворогів наших, як було й під Жовтими Водами.
– Неможливо тут битися! Неможливо! – почали пани гукати цілим натовпом. – Назад!
Потоцький, приголомшений горем і своєю старістю, вагався, на чому стати, коли ж почув вигуки цілого натовпу панів, щоб відходити ближче до Польщі, то неначе зрадів, що є спромога заховатись за бажання більшості шляхти, і звелів повертати військо назад.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 45 – 50.