13. Корсунська перемога
Адріан Кащенко
Як тільки почало світати, Галаган з замотаною і прив’язаною до боку рукою повів передні одділи польського війська до березового лісу. Уступивши у ліс, польське військо зразу почало розтягатись, бо дорога була вузька, у війську ж було майже з тисячу возів та панських ридванів. Проте полякам здавалося, що все йшло на добре: ворог ніде не виявлявся і з боку Росі не наступав на задніх.
Через дві години, коли сонце вже добре світило крізь віти берез, Галаган дійшов до того місця, що з нього шлях пішов понад Крутим байраком; заднє ж польське військо тільки тепер виходило з окопів і купчилося біля лісу.
У той час до Росі почали спускатися з гори козацькі полки Нечая та Богуна. Виблискуючи гострими списами і коливаючись, мов спіле жито на вітрі, запорожці двома живими річками збігли до Росі, вихопилися добрими кіньми на поле і, розгорнувшись широкими лавами, побігли на поляків. Жах обхопив заднє польське військо, що не встигло ще зайти у ліс, і у ньому почалася метушня. Поляки палили в козаків з мушкетів і, поспішаючись заховатись у лісі, давили один одного.
– Скоріше, скоріше! – гукали вони на тих, що тяглися вузькою лісовою стежкою, але тим перепиняв рух обоз і вони плуталися поміж деревами, шматуючи собі одежу й розгублюючи зброю.
Щодалі у задньому польському війську гармидер більшав, і тільки Калиновський, що прибіг на постріли, дав військові деякий лад. До того ж Нечай та Богун спинили своїх козаків, щоб не лізли на мушкети, бо рішучий натиск на поляків Хмельницький звелів їм робити тільки після того, як з боку Крутого байраку вони почують вибухи гармат Перебийноса.
Тим часом Джеджалій зо своїм повком, проминувши Корсунь, почав обходити польське військо з правого боку. Хмельницький з гарматами йшов позаду, Морозенко та Чорнота з голотою заходили з лівого боку.
У той час Галаган дійшов до засіки, що він сам нарубав зо своїми козаками скілька днів перед тим. Переднє військо спинилося, вози понаїздили один на одного, бо задні поспішалися. Зчинилася тіснота й шарварок. З півгодини прогаяли, поки розтягли засіку й засипали рівчак, а тим часом Джеджалій наскочив на поляків з правого боку, а Морозенко з білоштанниками-лугарями уже виявився з лівого, і всі козацькі повки, не насідаючи дуже на поляків, щохвилини міцніше оточали їх з усіх боків.
Одбиваючись од козацьких наскоків, польське військо пішло далі понад самим байраком, що звався Крутим. Той байрак і справді був дуже крутобокий, углиб же був такий, що за кущами й деревами дна його не видно було.
Так ішли поляки ще з півгодини, поки дійшли до другої засіки. Знов почали розтягати дерева, але погоничі під наскоками козаків не хотіли вже дожидати, поки засіку розберуть та полагодять шлях, і почали її обминати. З того вийшло полякам велике лихо, бо обабіч засіки були покопані рівчаки й ями. Вози перекидалися, коні билися й падали у ями, погоничі з переляку почали розбігатися, і у всьому обозі зчинився великий гармидер.
На галас прибіг Калиновський і, побачивши, що робиться, присікався до Галагана:
– Куди ти завів нас, зраднику?
– Я не відав про це! Засіки, певно, зроблено останньої ночі!
– От тобі моє слово! – погрожуючи шаблею, гукнув йому Калиновський. – Якщо ти не виведеш війська на вільний шлях, я власною рукою одрубаю тобі голову! Доглядайте його, як свого ока! – гукнув він хорунжому, що був при Галаганові. – Як не доглянете, то буде вам тяжка кара.
Нарешті й цю засіку порозкидали, полагодили шлях, і військо посунулося далі, покидавши по рівчаках та ямах скілька десятків возів.
Тепер шлях пішов вниз, спускаючись у самий байрак. Правий бік шляху був вищий за лівий, і хури обозу сунулися ліворуч, саме туди, де вздовж шляху виявився глибокий рівчак.
«Це вже Перебийніс викопав рівчака, – подумав Галаган, – бо я такого великого рівчака не спромігся б викопати. Та й ловко ж вигадав, вража його мати, загатять цей рівчак ляхи своїми возами!..»
Микита знав, що на дні байраку знов буде рівчак і засіка і що там саме й перестріне поляків Перебийніс. Він знав, що й йому там буде смерть од шаблі Калиновського, а проте, не мав думки тікати, бо розумів, що рука його вже не вигоїться ніколи, життя ж каліки його не приваблювало. Навпаки, щоб позбутися болю у спині й у руці, Микита радий був умерти скоріше. Він передбачав, що польське військо через скілька годин буде побите й знищене або забране в полон, почував, що виконав свій обов’язок перед рідним краєм і до того помстився за одібрані од нього козацькі права, і мав вмерти з полегшеною душею, лишаючи землякам краще життя, ніж було до того часу.
Тим часом шлях щодалі ставав крутіший. Хурщики не спромоглися вдержувати розпалених галасом та пострілами коней, і ті побігли згори у байрак на переднє військо. З гуркотом котилися вози униз і серед вигуків людей та гармидеру падали в рівчак, що був на дні байраку.
– Стійте, стійте! – гукали польські полковники до погоничів, та вже ніяка сила не могла б спинити тепер вози.
Багато погоничів, рятуючи своє життя, позскакували з возів, а коні й воли бігли туди, куди штовхали їх вози: хто уперед, а хто й уліворуч, падаючи разом у широкі рови.
Скоро рівчак на дні байраку був повний побитими кіньми та поламаними возами, та вже й над ними зростала купа потрощених унівець возів. Те саме робилося й у тому рові, що простягся впродовж байраку, ззаду ж набігали знов хури і натовпи, налякані козацькими наскоками. Скрізь по обозі стояв нечуваний галас та гармидер, а переднє польське військо, рятуючись од возів, що прожогом перли униз байраку, мусило розбігатися в усі боки.
У ту хвилину несподівано для поляків з другого боку байраку на них вдарили гармати, і назустріч передньому розрізненому військові густими натовпами, мов сарана, висипали козаки Перебийноса.
Микита любувався на чудовий козацький наскок і радів, побачивши, як вжахнулися того наскоку поляки. Тільки недовго довелося йому радіти: раптом почув він поклик Калиновського:
– Докупи всі! Полковник Бігановський, упорядкуйте переднє військо! – В цю мить він побачив Галагана і направив свого коня до нього. – Смерть зрадникові!
З тим вигуком Калиновський підскочив до Галагана і вдарив його по голові своєю важкою шаблею.
Від того удару в голові Микити зашуміло, світ потьмарився йому в очах, і він упав під деревом, як скошений будяк.
– От тобі, проклятий пес! – скрикнув Калиновський і погнав знову до обозу.
– Стійте! стійте! – гукав він до обозних. – Держіть коней, якщо не хочете, щоб я порубав всіх вас власноручно!
Та було вже пізно. Зачувши гармати Перебийноса, на заднє польське військо вдарили повки Нечая й Богуна, з боків надавили зо своїми козаками Джеджалій та Морозенко, і польське військо, мов шалене, почало кидатись то у той, то у інший бік. Вози набігали на вози, гармати – на гармати, і все це: люде, коні й вози, перемішане поміж себе, котилося згори у глибокий байрак до рук козаків Перебийноса.
Передчуваючи недобре, Калиновський погнав нагору до Потоцького. Скрізь побіля обозу йшов бій поляків з козаками, і польному гетьманові доводилося часом шаблею прокладати собі дорогу. В одній сутичці хтось навіть зачепив його шаблею по плечі, і завзятий вояка добіг до коронного гетьмана вже скривавлений.
Потоцький тим часом сидів у великому ридвані, зап’ятому з усіх боків завісами. Там він уже й поснідав добре, випивши півпляшки венгерського, і був уже як під чаркою.
– Пан коронний гетьман снідає, – сказав Калиновський глумливо, – під той час як військо його гине!
– А панові хто ж не дає снідати? – розсердився Потоцький, побачивши свого ворога. – Де ж там військо гине? Що десь хлопи стріляють з рушниць, так пан польний гетьман уже й налякався?
– Військо гине, кажу я! – суворо відповів Калиновський. – Козаки з усіх боків – спереду б’ють на нас гармати, наш обоз і гармати лежать уже по рівчаках та у байраці догори колесами!.. І все це через те, що пан коронний гетьман звелів покинути шанці та ще й довірився зрадливому хлопові, що навмисне завів нас у цю пастку!
Тепер спалахнув Потоцький.
– Якщо військо загине, – скрикнув він, – так не через мене, а через пана польного гетьмана, бо він одраяв мені зарані одійти з Корсуня ближче до польських городів!
– Ні, не через мене, а через те, що пан коронний гетьман страхополох і пішов назад замість того, щоб іти вперед!
Хто його знає, до чого дійшла б та сварка поміж гетьманами, коли б до ридвана не набіг полковник Одживольський, що захищав обоз з лівого боку.
– Панове гетьмане! У війську безладдя! Жовніри розбігаються, а пан Корецький лаштується з своїм повком покинути обоз і бігти до Києва!
Одживольський казав правду. Легкодухий власник багатого Корця зрозумів, що польському військові неможливо тепер зрятувати свого обозу і що єдиний порятунок лишився у тому, щоб пробитись крізь козацьке військо і вийти на битий шлях. Той шлях був з правої руки, і до нього й збирався кинутись полковник Корецький з своїми двома тисячами вершників.
Почувши цю звістку, Калиновський залишив суперечку з Потоцьким і, побігши до Корецького, застав, що той саме гуртував свій повк.
– Кидайте вози та гармати! – гукав Корецький своїм уланам. – Годі вже морочитися з ними, коли ворог оточив нас з усіх боків! За мною всі! Я виведу вас з цієї проклятої пастки і приведу у Київ.
– Пане полковнику! – підскочив до нього Калиновський. – Вам гетьман наказав захищати обоз з правого боку! Треба слухати наказів!
– Годі вже захищати, – одповів Корецький. – Не вміли дати доброго ладу військові, так нарікайте на себе, а я йду на Київ!
– Пане полковнику, це бунт і зрада! За неслухняність до гетьмана…
– Годі страхати, – перебив Корецький, – я сам тепер буду гетьманом своєму повкові! Гей, панове осаули, ротмістри й хорунжі, повертайте свої хоругви і всі за мною!
Дві тисячі комонників повернули у праву руку і геть покинули обоз. Калиновський лишився сам між лісом і обозом і, щоб хоч як-небудь захистити обоз з цього боку, побіг назад, маючи на думці перевести сюди частину заднього війська, але на незахищений обоз вже бігли козаки Джеджалія і заступили польному гетьманові шлях до свого війська.
Завзятий гетьман не мав уже куди тікати, а проте не хотів віддатись у бранці і, вихопивши шаблю, почав оборонятись. Козаки скоро оточили його колом, і один із них, наступаючи на польського лицаря, зачепив його своєю шаблею по руці. Польному гетьманові довелося б загинути, коли б на ту бійку не набіг Джеджалій, що добре знав Калиновського.
– Не займайте його! – голосно гукнув він козакам. – Беріть його живцем – це польний гетьман!
Козаки повернули свої списи ратищами вперед і звалили ними Калиновського з коня. Маючи вже рани на плечах і на руці, гетьман далі не змагався і віддався у бранці. Тоді Джеджалій доручив сотникові Дорошенкові передати Калиновського Хмельницькому, а сам ускочив зо своїм повком усередину польського обозу і почав рубати тут всіх, хто попадався під шаблю.
Таким чином, польське військо було розірване тепер на дві половини, і поки передню бив Перебийніс, задню давили Нечай та Богун, середину ж продерли і вирубали упень Джеджалій та Морозенко.
Поляки почали кидати зброю і віддаватися на ласку переможців. Гармати Перебийноса замовкли, а козаки почали щільніше сходитись і одбирати у поляків коней та зброю.
Хмельницький, довідавшись од Дорошенка про втечу Корецького, послав полковника Небабу з доброю ватагою запорожців доганяти польського вельможу, сам же поїхав понад польським обозом, спиняючи бій і заспокоюючи поляків тим, що дарує всім бранцям життя.
Постать українського гетьмана, що їхав на чудовому буланому коні, держучи в руці блискучу булаву, була велична й могутня, так що козаки з гордощами любувались на нього і, підкидаючи угору шапки, вітали його голосними вигуками; поляки ж з повагою схиляли свої засмучені чола перед переможцем.
– Де ж коронний гетьман? – звертався Хмельницький до полковників.
Але ніхто з них під час бойовища Потоцького не бачив і вже згодом знайшли у замкнутому й зап’ятому завісами ридвані, де він куняв після доброго сніданку.
Коли Хмельницький під’їхав до гетьманського ридвана, той був оточений цілим натовпом козаків, що піднімали Потоцького на глум.
– Гей, Потоцький, Потоцький! – сміялися вони. – У тебе розум жіночий! Чи не ліпше б було тобі у хаті сидіти та мед-вино пити, аніж заводитись з нами, козаками, воювати!
Приголомшений подіями, Потоцький сидів у ридвані тихо, а проте, як тільки побачив Хмельницького, зараз розпалився і почав на нього гримати, мов на свого хлопа.
Щасливий перемогою, козацький гетьман подарував своєму ворогові ту образу і, одігнавши козаків, звелів повернути гетьманський ридван назад і везти коронного гетьмана до Чигирина, не висаджуючи навіть з ридвана.
До пізньої ночі підраховував того дня гетьман України Богдан Хмельницький свою здобич: було здобуто двадцять гармат, дев’ять тисяч бранців, скілька тисяч коней і біля тисячі возів з добром польських панів. Заклопотаний військовими справами і щасливий своєю перемогою, він тільки увечері згадав про тих, хто так рішуче сприяв тій перемозі: про козаків Цимбалюка й Галагана, і звелів якнайпильніше розпитувати про них поляків і розшукувати поміж трупами й пораненими, що рясно засіяли своїм різнокольоровим вбранням ввесь ліс понад Крутим байраком.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 81 – 87.