6. Полковник Друцький катує Прісю

Адріан Кащенко

Діставши ранком од молодого Потоцького за Галаганову молодицю замість подяки лайку і довідавшись од гайдуків, яку прикру ніч зробила Пріся вельможному гетьманському синові, Блясь зараз же побіг до полковника Друцького переказати про волю Потоцького, щоб нахабну козачку скарати на смерть.

– То правда, – сказав Друцький, – не покарати молодицю не можна, бо через неї вбито шляхтича. Коли б вона не підбурила свого чоловіка, а була б до хорунжого ласкава потай од нього, то цього б не сталося. Їй треба зняти голову. Приведи її до мене.

Полковник Друцький був хоч старший за Стефана Потоцького, але ще дужий тілом. Разом з тим він був великий ласун до жіночої вроди і у своїх маєтках не минав ні одної вродливої дівчини або жінки з своїх підданців. Почувши, що Галаганова молодиця одхилила залицяння не тільки Квіцінського, а навіть самого Потоцького, він дуже зацікавився її побачити і більше для того й звелів привести Прісю до себе.

Вкинута у льох, Пріся довго стояла, мов скаменіла, на одному місці, поки нарешті втома її подужала, і вона сіла, а далі і впала на долівку. Чи спала вона, чи ні, вона того не почула, бо думки не покидали її всю ніч. Скільки часу вона була у льосі, вона теж не розуміла, бо у мертвій тиші й пітьмі не можна було знати часу. Змучена душею й тілом, вона нарешті почула, що до льоху йдуть люде, і хоч знала, що ті люде її вороги, що вони поведуть її на страту, а все ж таки зраділа, зачувши людей, бо лежати у домовині живому далеко гірше, ніж мертвому.

У дверях забряжчав засов, з сердитим скрипінням одчинилися двері, і Пріся побачила сіру пляму далекого бажаного світу.

– Виходь, проклята хлопко! – гукнув Прісі Блясь і вдарив молодицю ногою. – Через тебе, ледащицю, на мене розгнівався гетьманський син. От стривай: зітнуть тобі голову, щоб не брикалася!

Пріся покірливо пішла за поляками і, гадаючи, що її ведуть на страту, прощалась у думках з життям і з любим їй чоловіком.

«Недовго я з тобою, Микито, кохалася, – говорила вона своїм серцем, – та багато щастячка зазнала. Дай же, Боже, тобі, мій любий, за твою ласку, щоб тебе ворожа шабля й куля не брала, щоб сталося те, про що ти все життя мріяв і про що дбав: щоб перемогли козаки ляхів, ворогів наших, і щоб діждав ти волі на Україні… Дай, Боже, щоб гарна дівчина тебе кохала – поберися з нею і будь щасливий, а за мою душу милостиню подавай».

Так благословляла свого чоловіка молода козачка, йдучи, як вона гадала, на страту. Вона була спокійна серцем, упевняючи себе, що всякій людині призначена од Бога своя доля, і тільки рясні сльози, що нечутно лилися з Прісиних очей, виявляли тугу її серця за передчасно увірваним молодим життям.

У замковому дворі було чимало окремих будинків. Ті будинки були призначені на те, щоб під час наскоків татарів по них був безпечний притулок мешканцям з міста й з околиць. В одному з таких будинків жив тепер полковник Друцький з своєю челяддю. Туди до нього й привели Прісю.

Глянувши на молоду козачку, полковник був вражений красою її великих карих очей і зараз уявив собі, що коли б цю молодицю, що була заплакана, стомлена і забруджена, обмити й причепурити, то з нею веселіше було б марнувати у нудному Корсуні дні й ночі.

– Через тебе, молодице, вбито шляхтича, і ти повинна вмерти на шибениці! – сказав поважно полковник, сподіваючись, що Пріся зараз впаде навколюшки і цілуватиме йому ноги, благаючи милосердя, а він її помилує і тим приверне до себе її серце.

Але Пріся стояла нерухомо, мовби й не чула або не розуміла того, що їй кажуть.

– Що ж ти мовчиш? Може, не розумієш по-польському? – здивовано спитав полковник.

– Коли я повинна вмерти, – нарешті одповіла Пріся, – то нехай ведуть мене скоріше на страту.

Такої одповіді полковник не сподівався. Та одмова знищувала його заходи, і, розсердившись, він справді хотів був наказати, щоб Прісю вели у рівчак окопів і там відтяли їй голову, але, глянувши у великі блискучі очі її, що так скрашали ніжне, мов намальоване, обличчя молодиці, він зважив, що було б зовсім нерозумно занапастити таку красу, не скориставшись з неї. Проте виявляти свої думки перед Блясем та гайдуками не годиться, і він почав говорити зовсім не те, що мав на думці:

– Ну, коли ти така запекла, що страта тебе не лякає, то виходить, що то тобі не кара. Одведи, пане Блясю, цю молодицю у комору, що біля моєї пекарні, нехай посидить у коморі, а я тим часом надумаю, яку їй кару призначити.

Тепер Пріся справді впала навколюшки з риданням:

– Благаю вас, вельможний пане, не мучте мене, а звеліть скоріше відтяти голову!

– Ні, ми те ще обміркуємо… – одповів полковник. – Ведіть її.

Прісю підняли з долу, провели через скілька кімнат і замкнули у коморі.

За сльозами спочатку Пріся нічого не бачила й ні на що не дивилася, далі ж помітила, що через невелике віконце у комору йшло світло і освітлювало лантухи з борошном і всякі інші харчі, що там переховувалися.

У коморі було далеко ліпше, ніж у льосі, а проте, Прісю ще гірше взяв одчай з того, що вона мусить там сидіти, коли думками вона вже полинула на той світ.

Через який час старий гайдук приніс їй обідати, але Пріся не схотіла їсти і, спершись на лантухи з пшоном, нерухомо сиділа у кутку.

Так минув ввесь день; увечері ж Друцький повернувся напідпитку з бенкету і звелів привести Прісю до себе.

Старий гайдук, що вже багато років прислужував полковникові, розумів уже, на що пан кличе молодицю, і раніше, ніж привести Прісю, примусив її причепуритись.

Коли Прісю привели до Друцького, він сидів на широкій лаві, спираючись на подушку, підкладену за спину. Махнувши рукою гайдукові, щоб вийшов, він звелів Прісі підійти до себе.

– От що, молодице, дуже ти вродлива, і жаль мене бере, коли подумаю, щоб тебе віддати катам. Чи на те ж на світі жіноча краса? Покохай мене, так я тебе, замість того, щоб скарати, любкою своєю зроблю. Панею вберу тебе і на Волинь з собою повезу.

Пріся низько вклонилася:

– Спасибі, вельможний пане, за вашу ласку. Тільки не вільна я вас покохати, бо кохаю свого чоловіка, а двох одразу серце не кохає…

– Нащо мені те знати, чи кохаєш ти свого чоловіка, чи ні? Хоч ти його у серці й кохай, а до мене будь ласкавою.

– Не можу я сього, пане, бо шлюб чесний я з ним узяла і присягу дала бути вірною йому дружиною…

– Та ти про те забудь! – почав уже хвилюватись полковник. – З ним тобі вже не кохатись. Ти або будеш моєю, або підеш до рук ката!

– То віддавайте до ката, – рішуче одповіла Пріся, – а чоловікові не зраджу.

Друцький вже чув про пригоду з Потоцьким і поводився з упертою молодицею обережно, проте речі Прісі дуже його дивували, бо, на думку полковника, такого завзяття можна було сподіватися тільки од паній. Вгамувавши себе, він почав ласкавіше:

– Нерозумно говориш ти, молодице! Чому тобі не пожити ще? Ти така молода й хороша. Ти ще зазнаєш зо мною втіхи. Може, ти не ймеш віри, що я тебе покохав?.. – Він притяг Прісю за руку й посадив поруч себе. – От тобі слово гонору, що я покохав тебе і дуже мені тебе жаль.

Пріся повірила тому, що серце польського пана добре, і впала з плачем до його ніг.

– Паночку, голубчику, ріднесенький! Пустіть мене до батька й до матусі! Бог вам віддячить за вашу добрість!..

Ці слова знову розсердили полковника:

– Ото вже дурниці верзеш ти, молодице! Хіба ти мала дитина, щоб тобі жити з батьком та з матір’ю? Батька й матері тобі вже ніколи не бачити так само, як і свого чоловіка. Я буду тобі й за батька, й за матір, і за чоловіка!

Він підвів молодицю з долу, посадив біля себе і обхопив рукою за стан. Знесилена тією надією, що на хвилину промайнула і знову заступилася тяжким одчаєм, Пріся пручалася і тільки колотилася від ридання в обіймах полковника. Це подало сластунові надію. Кров жвавіше забуяла по його напружених жилах, і він міцніше стиснув молоду жінку у своїх обіймах. Але вона враз схаменулася і вислизнула з його рук. Очі її знову зайнялися вогнем завзяття, а постать відбивала рішучість обороняти свою честь, як звір обороняє своє життя.

– Не руште, пане, бо буде й вам те, що було Потоцькому! – крикнула Пріся.

– А що ж саме? – питав Друцький, скочивши з лави і намагаючись знову вхопити Прісю.

– Кусатись буду! – скрикнула молодиця, і по погляду її полковник зрозумів, що вона здійснить свою похвальбу…

Страшенно розлютований, він сів на лаву. Здобич, що, здавалося, була вже у руках, вирвалася.

– Ну, побачим же, хто кого переможе! – скрикнув полковник і вдарив у долоні.

Увійшов гайдук.

– Всип їй півсотні різок, а як буде й завтра така вперта, то битиму канчуками.

Пріся впала навколюшки.

– Благаю вас, пане, звеліть мене вбити!

– Смерть од тебе не втече! А поки що буде не по-твоєму, а по-моєму! – гукнув Друцький.

– Ох, ти, дурна та нерозумна! – говорив гайдук, ведучи Прісю до комори. – їй таке щастя: сам пан полковник звернув на неї увагу, а вона, бач, недоторку з себе вдає. І мені через тебе клопіт: от бити тебе треба, а що мені з того за втіха?

Він замкнув Прісю у коморі і через деякий час прийшов туди з в’язкою лози. Пріся не змагалася, і гайдукові не довелося її зв’язувати… Вона мовчки, зціпивши зуби, витримала катування.

Проте вона не витримала цієї великої образи, і після катування їй впало на думку самій заподіяти собі смерть. Ця думка недовго панувала у душі Прісі, – вона зріклася її, страхаючись Божої кари. Молода жінка навіть перехрестилася, маючи саму думку про самогубство за гріх.

За тих часів православні священики були добре освічені, дістаючи виховання у Київській академії, вважаючи ж на утиски з боку поляків, вони ближче горнулися до своєї парафії, єдналися з простим людом і навчали його на добре життя. Пріся пам’ятала навчання панотця, що хто прийме муку на землі та помре за правду, той добуде собі світле й радісне життя після смерті біля престолу Божого. І вона не хотіла, втративши щастя на землі, втратити його й на тім світі.

Далі у голові молодої козачки пробігла думка, щоб заподіяти собі каліцтво. Вона знала, що коли б стала бридка на виду, то до неї не чіплялися б польські пани і або випустили б її з неволі, або вже стяли б голову одразу. Через те Пріся спинилася була на цій думці і навіть почала вигадувати, як би стати огидливою: чи розрізати собі надвоє губу, чи ніс укоротити, чи виколоти око. Тут їй згадалося, що панотець повчав: «Якщо через око ти до гріха йдеш, то видери собі око». Вона стала певна, що виколоти собі око не тільки не було б гріхом, а навпаки, було б угодним Богові ділом, бо на очі її все й задивляються пани.

Молода жінка стала на тому, щоб виколоти собі око, але разом з цією думкою її оповила тяжка нудьга.

«Стати огидною на виду, – думала вона, – це ж гірше, ніж вмерти… А що, як мене не замордують, випустять… Що ж тоді без ока? Тоді ж я буду немила й Микиті…»

Страх бути огидною любому чоловікові спинив молоду жінку, і вона на який час зріклася свого заміру.

Два дні не водили Прісю до покоїв, на третій же день привели знову.

– Ну, молодице… – сказав Друцький, сидячи, як і той раз, на подушках. – Надумала? Сідай сюди до мене.

Пріся стояла, мов скаменіла. Друцький устав, наблизивсь і взяв її за плече.

– Годі тобі мордуватись та муки собі по-дурному завдавати… Прихились до мене.

Пріся одхилилася од його рук.

– Звеліть, пане, вести мене на страту!

– А, ти знову своє!.. – одскочив од неї полковник.-Ще тебе не навчили!

Він ударив у долоні, і, як той раз, у покій увійшов гайдук.

– Всип їй знову півсотні, та дошкульніше, бо не навчається, як панів шанувати.

Знову Прісю катували, і так пішло мало не щодня… Прісю водили до покоїв Друцького і зараз же виводили на катування, бо вона рішуче відхиляла його залицяння.

Так минуло більше трьох днів, важких і довгих для Прісі, як три віки. Вона змарніла на виду, захляла й пожовкла, а великі темні очі її глибоко пірнули під брови; тільки вогонь, що завжди світився у тих очах, не погасав, а світив ще яснішим промінням. Коли б польський пан вперше побачив Прісю у такому стані, він не поквапився б на неї; тепер же він уже завзявся перемогти уперту молодицю і бути її володарем хоч на один день, а тоді, поглумившись над нею, прогнати її геть з свого двору.

Нарешті Друцький надумав, що вся Прісина впертість – через надію злучитися з чоловіком, і, щоб знищити цю надію, він рішив обдурити її тим, що Микиту вже піймано й замордовано на смерть, а щоб більше упевнити її у тому, підмовив і гайдука ствердити його вигадку.

З такою метою Друцький одного вечора знову прикликав до себе Прісю.

– Що, молодице, знову ні?

– І довіку ні!

– Ну, скажи, задля кого ж ти себе бережеш? Кому ж ти вірна, коли твого харциза-чоловіка вже мої гусари впіймали і сьогодня вранці його четвертовано?

Крик одчаю вибився з грудей Прісі, і вона з риданням впала навколюшки.

Друцький дав їй трохи прийти до тямки і тоді почав знову:

– Отже ж, обміркуй тепер, чи варто тобі бути такою впертою?

Пріся довго не мала сили говорити, але врешті опанувала собою:

– Як Бог судив моєму чоловікові вмерти, то й мені нема нащо жити. Найбільше моє бажання – скоріше з ним з’єднатися на тім світі, а вмру я вірною йому. Завдайте мені скоріше смерть.

– За твою впертість не зроблю того!.. – з серцем сказав Друцький і знову велів гайдукові катувати нещасну жінку.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 38 – 45.