2. Вість про початок повстання Хмельницького

Адріан Кащенко

З того дня почалося, як казала Пріся, її щастячко. Микита, як годилося по звичаю, прислав до неї старостів з хлібом, а після того приходив щодня. Данилові він допомагав біля коней та волів, а з Ганною порався на городі: підсапував капусту, копав бараболю та й багато ще де в чому помагав. Після десяти років степового бурлацького життя праця біля хазяйства здавалася Микиті любимим відпочинком, і він сам щодня вишукував, чи нема чого зробити у хазяйстві. Цимбалюк був дуже задоволений з свого майбутнього зятя, що ж до Ганни, то нема чого й казати: вона щодня вихвалялася сусідкам, якого її дочці Бог дає доброго, гречного та упадливого до роботи молодого.

Нема чого й говорити, що Микита найчастіше знаходив у чому допомагати Прісі. Піде, було, вона до Росі займати до двору качок та гусей, а Микита, де й візьметься, – виріже, було, довжелезну лозину або очеретину та й полохає птичину з річки; побіжить Пріся до льоху, а Микита вже й там допомагає їй глечики з молоком становити, а сам жартує з дівчиною та цілує її. Увечері ж, було, як почне смеркатись, ідуть закохані на леваду, що поруч із Цимбалюковим садом простяглася аж до Росі. Зелена була та левада, мов килим, та ще й рясно квітками укрита, – як гляне на неї Пріся, то так любо здається їй на леваді, мов у раю.

Край левади над Россю під вербами часто збиралися хлопці та дівчата співати пісень; от і Пріся з Микитою пристануть, було, до гурту, теж співають. Пріся, щаслива та жвава, над усіх красувалася, а подруги так і липли до неї та, обнімаючи й пустуючи, все про щось нишком розпитували.

Вже й розійдуться, було, дівчата й хлопці, а молодятам все нема охоти йти до хати: підуть, було, у садочок, сядуть під гіллястою яблунею та й говорять не наговоряться. Зірки з високого неба дивляться на них – усміхаються, місяць крізь віти яблунь цілує їх своїм срібним промінням, а соловейко виспівує про кохання. Та Микиті й Прісі і не треба того співу: вони обнімуться, пригорнуться одно до одного та й самі співають про кохання, бо й саме життя їхнє було піснею кохання.

Оттак воно велося до Покрови, а тоді й до церкви пішла Пріся та, на рушник ставши, взяла з Микитою чесний шлюб. Після шлюбу зараз і весілля справили. Не то щоби дуже бучне те весілля було, бо через те, що реєстрові козаки під той час стояли у Черкасах, на весіллі не дуже багато гостей було, ну а все-таки погуляли добре, та й музики були троїсті, так що до півночі всі танцювали і навіть старий Данило згадав молоді літа та, скинувши геть чумарку, почав садити гопака.

Після весілля оселилася Пріся зо своїм молодим у малій світлиці, яку ще зарані вона прибрала й причепурила для свого гніздечка.

Гарно та любо було у тому гніздечку; стіни та стеля були білі мов сніг, по стінах та над вікнами красувалися мережані та гаптовані сріблом рушники; близько дверей був прироблений до стіни великий мисник з срібним і іншим показним посудом, що батьки дали їй у посаг; у кутку просто проти дверей був божничок з двома великими й кількома меншими образами, теж скрашений найпоказнішими рушниками; на образах пучечок васильків лежав, а над образами, під стелею, паперовий голубок на волосині літав, розгорнувши білі крильця. Під образами, простягайсь до причілкового вікна, стояв стіл, застелений добрим настільником, а попід стінами скрізь стояли широкі лави, позакривані різнокольоровими килимами. У другому од образів кутку стояло ліжко за гарною постелею й подушками, що його Данило ще торік купив для дочки в одного шляхтича у Каневі; у ногах же ліжка стояла велика розмальована скриня, повна всякого добра. Все у світлиці було різнокольорове, привабливе й веселе, і тільки розвішана по стінах Микитина зброя виявляла, що у цьому гніздечку жила не сама молода жінка, а ще й козак, її чоловік.

Пріся була без міри щаслива, що дістала собі подружжя до любові, та ще такого красуня, що другого такого у всьому Корсуні не було. Ще й з того раділа, що не знатиме свекрухи й не покине свого улюбленого садочка й левади. Микита ж радів на свою молоденьку, моторну й ласкаву дружину і спочивав душею після довголітнього тяжкого поневіряння й небезпеки. Батько й мати Прісині теж були дуже щасливі щастям дитини і дуже часто гостювали в її захисній світлиці.

У такому щасливому житті минула вся зима й почалася весна.

У місяці березолі до Цимбалюків прибув з Черкас з війська син їхній Василь, реєстровий козак. Василь був ще зовсім молодий хлопець, дев’ятнадцяти років. Чорнявий, з ледве помітним початком вусів і ніжними рум’яними щоками, він більше скидався на дівчину, ніж на козака.

Побачивши свого пестунчика, Ганна так і прикипіла до нього: цілувала, й милувала, і в очі зазирала… Тай останні всі зраділи Василеві і після привітання разом зібралися до великої світлиці Цимбалюків. Проте радість побачення скоро минулася, бо звістки, що їх привіз Василь, дуже всіх схвилювали.

Молодий козак розказав, що старший реєстрових козаків Барабаш оповістив по війську, неначе з Чигирина втік на Запорозьку Січ сотник Хмельницький, маючи на мислі знову підняти запорожців та поспільство до повстання. Так щоб не дати Хмельницькому ввійти в Україну, а зразу накрити його мокрим рядном, як тільки він вийде з-за порогів, коронний гетьман Потоцький наказує Барабашеві плисти з реєстровими козаками з Черкас Дніпром на човнах і впіймати Хмельницького, де буде зручніше.

– Та оце, – сказав Василь наприкінці, – мене одпущено тільки на два тижні, щоб зібратись до походу, коли ж крига на Дніпрі перейде, то й ми рушимо у поход.

На оповідання Василя першою обізвалася його мати:

– Що ж ото вас ганятимуть за всяким, хто втече на Запорожжя? Туди щодня тікають всякі люде – і козаки, й сотники… Хто посвариться з паном, то й тікає туди, – так хіба за всіма ганятись?

– Ба ні, стара! – озвався Цимбалюк. – Хмельницький не абихто. Якщо він справді повстане на ляхів, то наробить чимало клопоту. Я його добре знаю, – ходив з ним і на Москву, і на Царгород. Хміль – завзятий козарлюга. Ти що, Микито, скажеш?

– Скажу: хвала Господеві, що направив Хмельницького на таке діло, бо неможливо далі нам так жити, коли скоро ввесь український люд повернуть на польське бидло. Вже й тепер запрягають людей у панські ридвани замість коней! Хміль – розумна голова. Він як візьметься, то наварить ляхам доброго пива… Уп’ються так, що й заллються!

Слухаючи, що говорив чоловік, Пріся зблідла мов крейда. Проживши з Микитою півроку, вона вже добре розпізнала його і передчувала, що як тільки справді почнеться повстання на ляхів, то Микита покине її і піде знову битись з ними, як бився десять років до того.

– Невже справді буде війна, Василю? – спитала вона брата тремтячим голосом.

– Та ти, Прісю, не вважай на те, що говорить твій чоловік! – одповів брат. – Ми зловимо Хмельницького, як курку, та на тому й край буде.

– Підожди, хлопче, не хапайсь… – суворо здвинувши бровами, сказав старий Цимбалюк. – Попереду треба обмірковать, чи годиться нам ловити та видавати ляхам свого товариша, що завжди обстоював козацькі права і навіть до самого короля з тим доходив?

Василь глянув на батька здивовано, бо змалку він звик чути од нього прокльони на повстанців. Він не знав, що в останні роки старий козак одмінив свої погляди. Не знав через те, що Цимбалюк боявся виявити свої нові міркування і найдужче ховався з ними од сина, опасаючись, щоб той через свої молоді літа та необережність якось не вскочив у біду. Василь жив ще давнішими думками свого батька, і його останні слова були для молодого козака цілком несподіваними.

– Ви, тату, давніше не так ставились до тих, хто піднімав шаблю на короля! – сказав він.

– Було колись, минулося. Колись поляки і нам, українцям, давали жити, а тепер вони завзялися, щоб нас не було, а були самі ляхи й католики. От скажи, сину, багато у вас по полках старшини з козаків?

– По два сотники та по одному осавулові на полк – тільки й усього! Останні ж усі з польської шляхти.

– Тож-то бо й є! А хто їх вибирав за старших, отих католиків?

– Та вам же, тату, відомо, що вже кілька років нам не дозволяють вибирати старшину вільними голосами. Це всім дуже прикро. Всі на це нарікають, а не знаємо, що діяти.

– Таким чином, – сказав Микита, – тепер козак нехай уже облишить думку вибитись у полковники або хоч і в сотники?

– Ні, хто скатоличиться, так того зараз наставляють хорунжим, а далі й сотником.

– Чи не пекельні ж ото заходи ляхів! – скрикнув Цимбалюк, ударивши кулаком по столі. – Чи не правду ж я кажу, що вони мають на думці знищити козацтво?

– А я бачив це ще десять років до цього! – сказав Галаган. – На мій погляд, так лейстровики тепер уже не козаки… І ти, Василю, вже не козак, а польський драгун, та й годі!

Ганна слухала й сама собі не вірила, що таке чує од чоловіка.

«Нехай би вже говорив так зять, – думала вона, – він ще молодий та до того відомий зайдиголова, а то ж ні, Данило перший почав таку розмову».

Стара жінка довго не наважувалася устряти в розмову козаків, але страх за сина, що й досі уявлявся їй малою дитиною, переміг її покірливість до чоловіка, і вона сказала:

– Чи те я глуха вже стала та недочуваю, чи дурна та не так розумію те, що люде говорять, а тільки здається мені, що батько підбурює рідного сина до бунту. Чи не схотілося тобі, Даниле, під старість літ позбутись батьківщини, як позбувся Микита, та піти з торбою?

– Мовчи, стара! – гостро озвався Цимбалюк. – Твоє діло біля пічки! Вечерю от скоріше споряджай!

– Ні, не мовчатиму! – рішуче одповіла Ганна. – У всьому тобі скоряюсь, а сина не дам спантеличити. Побійся Бога!.. Воно ж ще молоде та нерозумне – чи довго ж йому скочити катові до рук!

– Годі-бо, годі! – сказав старий козак уже м’якше. – До ката ще далеко. Тьху! Нагадала… бодай тому не діждати й бачити мого сина! На те людині розум даний. Не бентеж себе по-дурному, а неси краще нам горілки доброї та меду солодкого, щоб було чим сина привітати!

Ганна покірливо пішла до пекарні, а Пріся принесла настільник, застелила стіл и почала подавати з мисника посуд; проте обидві жінки уважно прислухалися до всякого слова чоловіків.

Василь Цимбалюк був зовсім ще молодий хлопець з незміцнілою душею, і через те справді, як сказала мати, його дуже нетрудно було нахилити і в той, і в інший бік. Почувши тепер, що батько вже не на боці поляків, він теж був радий одступитися, бо хоч він досі й не був свідомий, а все ж таки йому чомусь боліло серце з того, що козацька старшина розмовляла по-польському не тільки проміж себе, а й навіть зверталася по-польському до козаків.

– Що ж тепер мені робити? – сказав він, вагаючись. – Неможливо не йти в похід – скарають!

– Не йти неможливо, – сказав батько, – а не ловити Хміля цілком можливо. Нехай ляхи самі ловлять, коли він їм потрібний.

Через кілька хвилин увесь стіл був застановлений полумисками з усякою стравою, і всі сіли до столу. Після скількох чарок горілки розмова повернула у другий бік, і всі потроху стали веселіші.

Під час вечері, смерком, у дворі почав на когось кидатися собака Цимбалюків, Боско. На гавкання Боска вийшла Пріся і, побачивши, що то прийшов кобзар, увела його у хату.

Кобзар був не старий і кремезної постаті, але неголена скільки тижнів борода робила його підстаркуватим. Нап’ята кобзареві на плечі драна свита розпиналася на обидва боки, виявляючи з одного боку торбу, а з другого – бандуру.

Просунувшись у двері боком, кобзар зняв шапку і вклонився.

– Панові господареві, і пані господині, і всім, у господі сущим, нехай Бог допомагає на все добре…

– Щасти, Боже, й тобі, старче! – озвався Цимбалюк і, вставши з-за столу, хотів допомогти гостеві розвантажитись.

– Не турбуйтесь, господарю, – спинив його кобзар. – Я все зроблю сам, бо я не сліпий.

Всі глянули на гостя здивовано, бо видющих кобзарів рідко доводилось бачити, а він повагом скинув свиту, одчепив бандуру й торбу і, склавши все на лаві, несподівано кинувся до Микити:

– Гай, гай, козаче!.. Не пізнаєш? Микита схопився з лави.

– Свят, свят!.. Та це Трохим Швайка! – скрикнув він, пізнавши свого давнього товариша, що з ним мало не десять років ходив походами й бився поруч. – Нащо ж то ти убрався та бороду запустив?

– Давай перше почоломкаємося, а далі все розкажу! – сказав Швайка, простягши до Микити свої довгі дебелі руки. – Заховався тут, мов тхір у норі, та гадаєш уже, що й не знайдемо? Ні, козаче, ми в Січі все чуєм і все знаємо, що діється на Україні. Чули навіть і те, що тебе лисий дідько примостив до бабського боку.

Почувши останні слова, Пріся й Ганна почали дивитись на гостя вороже. Данило ж перебив розмову приятелів, сказавши Микиті, що раніше годиться почастувати гостя, а тоді вже розпитувати. Він посадив Швайку поруч себе і налив йому добру чарку горілки, а коли гість випив, зразу ж налив і другу.

– Ти просто з Січі, Трохиме? – спитав Галаган, коли гість трохи заїв питво.

– А чи правда тому, – спитав Цимбалюк, – що Хмельницький піднімає запорожців проти ляхів?

– Чув, чув і я про це!.. – одповів Швайка, поглядаючи на Цимбалюка непевним поглядом. – А запевно не знаю…

Галаган зрозумів, що Швайка, знаючи Цимбалюка за прихильника поляків, таїться од його і не хоче говорити про заміри Хмельницького.

– Не бійся, Трохиме! – сказав він. – У нашій хаті стіни не чують, а люде не говорять чого не треба. Мій тесть вже зневірився на ляхах і тепер пристає до нашого табору. Я добре бачу, що тебе послано на Україну од Хмельницького. Говори все сміливо – я тобі за тестя запорукою.

– Го! – радо скрикнув Швайка. – Якщо старий Цимбалюк наш, треба вихилити за його здоров’я добру чарку!

Данило знову налив гостеві поставець, і той, випивши, почоломкався з ним.

– Бувай здоров, старий товаришу! Ну, а тепер, – сказав він далі, – вип’ємо всі заразом за гетьмана України Зінька-Богдана Хмельницького!

– Вже обрали його за гетьмана?

– Хіба була військова рада?

– Була в Січі велика військова рада. Мало не всі сидні з зимовників посходилися, всі лугарі з Великого Лугу човнами поз’їздилися і січове товариство з лиманів та з Дикого Поля позбиралося. На січовому майдані козаки не вмістилися – от скільки було товариства. І всі, як почули, що говорив батько Хміль, одностайно й одноголосно ухвалили обрати його за гетьмана України і йти з ним визволяти нашу неньку з тяжкого лядського ярма, з гострих пазурів ненажерливого звіра і ворога нашого.

– А що ж говорив Хмельницький на раді? – спитали слухачі.

– Говорив те, що ви й самі добре знаєте: що ляхи знищили козацькі права, а вільний люд український повернули у бидло; що запродали жидам православні церкви та завели на Україні унію! Ну, та тепер тому прийшов уже край: за чотири тижні прийде на Україну наш гетьман з великою силою запорожців та з татарською ордою і вигубить усіх наших гнобителів! Біля Хмельницького згуртувалися всі наші завзяті лицарі: Нечай, Бурляй, Богун, Перебийніс, Джеджалій, Ганжа, Морозенко… Всі, всі скупчилися біля нього і присягнули заступати його, як доведеться, своїми грудьми…

– Слава Господеві! – сказав Галаган. – Може, хоч на цей раз ми побачимо рідну країну вільною і витягнемо з багна стоптану ляхами козацьку честь.

– А чи не буде воно так, – озвалася Ганна, – як було за гетьманів Павлюка та Остряниці?..

– Мовчи, стара! – перебив Цимбалюк. – Не годиться жінці у розмову козацьку встрявати!

Гість ухопився за слова Ганни.

– А щоб не було так, панове товариство, як сталося за Павлюка та Остряниці, так треба всім вам напоготові бути і людей до повстання підмовляти. Всі повинні узброїтись і приєднатись до Хмеля. Надходить суд Божий між нами й ляхами, і великий гріх та довічна ганьба буде не тільки тим, що лишаться на боці ворогів та проливатимуть кров братів своїх, а навіть і тим, хто сидітиме у запічку під той час, коли брати їхні життя своє за рідний край оддаватимуть! Не знатиме той спокути на цім світі, а на тім дістане собі найтяжчих пекельних мук!

Гість деякий час помовчав, а зворушені його промовою слухачі не сміли порушити тишу і сиділи мовчки всяк зі своїми думками.

– Я йшов до тебе, Микито! – звернувся далі Швайка до Галагана. – Виряджаючи мене на Україну зі звісткою про волю, гетьман наказав зайти до тебе у Корсунь і переказати, що знає тебе за щирого сина України і сподівається, що ти допоможеш йому в його справі, як він допоміг тобі викупитись на волю.

– Спасибі гетьманові, що не забув про мене! – – одповів Галаган. – Якщо ти, Трохиме, побачиш Хмеля раніше за мене, то перекажи, щоб був певний: Галаган не пошкодує життя за волю й щастя рідної країни!

Підвечерявши трохи, Швайка встав з ослону і почав прощатись, кажучи, що має на думці стати до світу у Стеблеві.

Цимбалюк укинув подорожньому в торбу харчів і разом з Галаганом проводив його за воріття.

Після звісток Василевих та оповідань запорожця всі у хаті Цимбалюка стали замислені й небалакучі.

Засмучена мати послала Василеві на лаві товстий килим, поклала у голову подушку і благословила лягати спати.

Пріся й Микита, поцілувавши батька й матір у руку, пішли до своєї світлиці, і через який час усе в хаті потишилось так, що здавалося, наче всі поснули. Проте справді ніхто не спав: Цимбалюк передбачав, що надходить рішуча хвилина, коли йому доведеться або свідомо стати зрадником рідній країні, або перейти на бік повстанців і при нещасті позбутися свого грунту, майна і навіть притулку. Ганна накликала на голови бунтарів всякі нещастя за те, що через них усі не матимуть спокою, а її коханого сина чекає навіть небезпека війни; Василь обмірковував, чи не можна як-небудь ухилитись од походу, щоб не бити на своїх братів; що ж до Микити, то його охопило давно відоме йому почуття обов’язку боротися за волю рідного краю, і він мучився тепер думкою, чи чесно він вчинив, що одружився.

– Ти не підеш у військо, мій любий? – почув він серед нічної тиші таємне питання любої йому дружини. – Ти не покинеш мене?

Микита почав голубити свою молоду дружину, але вагався з одмовою.

– Кажи ж, говори, мій любий, що не покинеш ти мене… Бо як покинеш, то ніколи вже не побачиш: умру я тут з нудьги за тобою або, гадаючи, що тебе немає вже на світі, і собі смерть заподію!

– Слухай, любко моя! – почав Микита, міцно стискаючи свою дружину в обіймах. – Десять років я блукав по степах та байраках, десять літ ліжком моїм була сира земля та твердий камінь, десять літ я, мов дикий звір, ночуючи по дібровах та байраках, придивлявся та прислухався, чи не йде ворог, щоб мене вбити або взяти на катування… Коли б ти відала, як то мені любо тепер, після того життя, спочивати душею й тілом біля тебе, моя ясна рибонько, цілуючи твої рожеві губоньки та твої карі оченята…

– І цілуй, і одпочивай… – перебила Пріся, – не треба ні про що більше й думати…

– А яка ж тоді, моя горлице, буде доля нашої неньки України, якщо всі ми, козаки, будемо спочивати біля жінок? Адже вона все гіршає. Не один же я десять років муку приймав, – всі стогнуть: і козаки, й міщане, й посполиті. Не можу тобі, кохана моя дружинонько, неправду говорити: якщо підніме Хміль знову повстання, то не всидю я в хаті – піду у військо.

– Оце ж ти мені ножа встромив у серце! – заплакала Пріся. – Ти ж воював уже десять років, а чого досягнув? Що здобув для України?

– Те у руках Господніх… а як рідний кран покличе, я піду… бо коли б я не пішов, то моє сумління виссало б мені серце, я зневажав би сам себе, а може б, і смерть собі заподіяв! Мине, Прісю, скілька тижнів, і ти сама побачиш, що все відміниться і мені неможливо буде не йти. А проте годі тобі зарані серденько своє краяти – ще, може, ніякої війни й не буде, а ти он як себе розхвилювала – тремтиш уся… Заспокойся.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 13 – 21.