3. Польське військо у Корсуні

Адріан Кащенко

Через два тижні Василя споряджали до Черкас. Поход козаків мав одбутись човнами, і через те молодий козак лишив свого коня дома; Данило ж, щоб одвезти сина, споряджав воза.

Засмучена розлукою з сином, Ганна всю ніч напередодні, як Василеві виїхати, пекла коржі, книші, пироги та паляниці, сьогодні ж зранку почала накладати все те на воза, щоб синові у поході надовго вистачило харчів. До того, що було, витягла з комори й з льоху цілий бурдюк сала, добру купу ковбас, з півсотні сушених карасів, десяток гусячих полотків та ще багато всяких витребеньок, що їх усіх і не перелічити. До снідання на возі було накладено всього, що тільки може надумати мати, проводжаючи єдиного сина у далекий похід.

Сам Василь оглядав свою зброю, мастив її, де було треба, салом та тер попелом, щоб дужче блищала; Микита допомагав і Василеві, й тестеві. Пріся ж бігала разом з матір’ю з хати до воза, виносячи харчі та умощуючи їх поміж сіном. Тут же, поміж людей, плутався збентежений метушнею кудлатий Боско, намагаючись угадати, хто саме їхатиме у дорогу, щоб знати, чи йому бігти за возом, чи лишатися стерегти хати.

Після снідання Цимбалюк запріг у віз волів і покликав усіх у хату.

– Сідайте всі по лавах, – сказав він, коли всі зібралися, – щоб отак у дорозі й у поході все добре сідало біля нашого Василя.

Коли всі трохи посиділи, батько й мати поблагословили сина, і всі знову вийшли у двір до воза, а той був уже так навантажений харчами, що подорожнім майже ніде було сісти, і вони ледве примостилися біля люшень.

Цимбалюк перехрестився.

– Гей, круторогі!

Добрі воли напнулися, і віз, хитаючись, мов човен, покотився з двору. Поруч воза йшов Микита, проводжаючи подорожніх до Росі, а Ганна, стоячи у воротях з заплаканими очима, посилала синові без ліку хрестів й благословення.

Ледве Цимбалюк з сином переїхали Рось, а Микита, покликавши од воза Боска, не дійшов ще й до своєї хати, як з Богуславського шляху почулися музики, а вулицею вже метушилися діти, вибігаючи на шлях. Микита пішов на той бік, відкіля вчувалися музики, і побачив, що до Корсуня наближається велике польське військо.

Попереду війська, слідом за музиками, їхав бравий вояка, відомий уже Галаганові з попередніх війн, польний гетьман Калиновський. Дебелий та кремезний, закований у блискучий панцир, з золотим шоломом на голові, гетьман мав величний і завзятий вигляд.

Слідом за гетьманом ішло кілька повків гусарів. Вони були у залізних, з золотими розводами панцирах, мали на головах залізні шоломи з золотими на версі птицями, а у руках держали довгі списи з червоними держалнами й жовтими на версі списів прапорцями. Тільки проминули Микиту гусари, як пішли повз нього улани у кільчастих панцирах та чудних кривобоких шоломах. З уланами йшло три полки драгунів, а далі потяглася піхота: перше – німці, а далі – польські жовніри. Галаган не рушився з місця, дожидаючи, поки перейде все військо, щоб знати, з якою силою доведеться змагаться Хмельницькому.

За піхотою везли більше як тридцять гармат, за гарматами їхав у великому ридвані старий коронний гетьман Микола Потоцький, а позад його ридвана гарцювали кіньми вершники з королівського почту, красуючись нап’ятими на груди замість панцирів тигрячими шкурами та вбраними в пір’я блискучими на головах шоломами.

За військом, скільки оком глянь, простягся укритий курявою військовий обоз з харчами, знаряддями, а найбільше – з добром панів та з челяддю.

Обдивившись на польське військо, Микита зажурився: велика сила була у Потоцького – такої сили не збирали поляки ще ні при одному козацькому повстанні.

Все те польське військо перейшло Корсунь і спинилося біля замку. Туди ж пішов і Микита. Він знав, що драгунські повки набирали поляки з українців, і, побачивши, що драгуни вже позлазили з коней, увійшов усередину їхнього натовпу, щоб пошукати кого-небудь знайомого та дещо вивідати. Походивши небагато, він справді наглядів свого товариша Дороша Білика, що, як і він, за участь у повстанні позбувся своїх прав і був силоміць відданий своїм паном за непокірливість у драгуни.

Товариші привіталися і розповіли один одному про свої пригоди, а далі Микита спитав:

– Куди ж це, Дороше, ви йдете?

– Хіба ми своєю волею йдемо? – одповів колишній козак похмуро. – Ідемо туди, куди нас женуть, як отару.

Кажуть, ніби на Низ, запорожців карати за те, що дали притулок Хмельницькому.

– Невже ж ви будете бити на своїх?

Драгун оглядівся, чи немає поблизу когось з шляхти, і, нахилившись до Микити, сказав пошепки:

– Чортового батька примусять вони мене бити на своїх. Нехай тільки дійдемо до Дикого Поля, то я так чкурну, що мене й вітер не вловить… Та й не один я!

Микита не мав часу довго балакати з товаришем, бо знав, що Пріся й мати без нього неспокійні, і, попросивши Дороша, щоб той як-небудь подав йому звістку про дальші події у війську, попрощався з ним.

Наблизившись до своєї хати, козак побачив, що до їхнього двору під’їжджає ціла хоругов польських уланів, і чув, як хорунжий, одрізнивши десять вершників, наказував їм розташуватись у дворі й у хаті на мешкання.

Почувши про таку напасть, жінки сплеснули руками; Микита ж, заступивши двері хати, почав доводити хорунжому, що це двір козака, по закону ж козаки вільні від перемешкання по їхніх хатах польського війська.

Хорунжий зразу розпалився, вилаяв Микиту хлопом та зрадником королеві і звелів пустити його у хату.

Не маючи сили змагатися з узброєним військом і сподіваючись, що польське військо перестоїть у Корсуні недовго, Микита змовчав і відступився од дверей.

Хорунжий Квіцінський був ще молодий шляхтич, а проте вже розбещений розпустою та ласощами життя. Невисокий з себе, русявий, з ледве помітними вусами, він скидався б навіть на хлопця, коли б у погляді його очей не відбивалися всі десять смертних гріхів. Походженням з Великої Польщі, він мав Україну за завойовану Польщею землю, на всіх же українців, однаково – чи на посполитих, чи на козаків, дивився, як на хлопів польської шляхти.

– Тож-бо!.. – сказав з погрозою шляхтич, проходячи повз Микиту у хату. – Гляди, щоб не нагодували тебе канчуками!

Галаган мовчки стиснув кулаки і пішов слідом. Здибавши у хаті жінок, шляхтич зразу уп’явся очима у Прісю.

– Яка красуня!.. Слово гонору, я ніколи не бачив поміж хлопками такої вроди!

Кажучи це, він наблизивсь до Прісі і хотів взяти її за підборіддя, але Пріся одхопилася, а Микита хутко заступив її, вхопивши хорунжого за руку.

– Не руште, пане! Це моя жінка!

– Ах, ти, нахабний хлоп! – скрикнув Квіцінський, одскочивши. – Ти насмів підняти руку на шляхтича? За це тебе треба провчити канчуками. Гей, улани!

Микита зрозумів, що хорунжий звелить його катувати, і, рішивши краще вмерти, ніж зазнати ганьби, метнувся до дверей своєї світлиці, щоб ухопити шаблю.

Зрозумівши, що буде лихо, жінки зарепетували. Пріся з галасом кинулася до чоловіка, а Ганна простягла руки до шляхтича:

– Вельможний пане, пробачте! Ми ж не хлопи, ми козацького роду з діда й з прадіда. Ми не звикли, щоб з нами так поводилися!

– Козацького роду, так не хлопи? – гримав шляхтич. – Не навчилися ще, як поводитись з панами, так я вас навчу! Гей, улани!

У сіни увійшли скілька уланів.

– На стайню цього хлопа!.. – показав хорунжий на Микиту. – Та всипте йому півсотні канчуків!

Але Микита устиг уже узброїтись і став у дверях своєї світлиці, гнівний та рішучий.

– Ще той не народився, хто б мене бив канчуками! – скрикнув він, вихопивши шаблю з піхви. – Смерть тому, хто ступить на поріг!

– Милостивий пане!.. – кланяючись шляхтичеві, просила тим часом Пріся. – Пробачте моєму чоловікові. На те ж він і чоловік мені, щоб обороняти честь мою і бути моїм єдиним владарем. Щиро просю вас, пане, пробачте й не гнівайтесь.

Шляхтич подивився у розпалені очі козака і зрозумів, що той справді живий до рук не дасться: робити з першого дня у Корсуні бешкет йому було незручно. Хвилину він вагався, і всі стояли у напруженні, а врешті перевів очі од Микити до Прісі.

– Ну, красуню! Нехай буде по твоєму проханню. На цей раз подарую твоєму чоловікові, а вдруге нехай він свій гонор захова, бо буде кепсько!

Далі хорунжий наказав дати помешкання на десять уланів і похвалився згодом прийти подивитись, чи гарно їм буде.

Микита і Ганна лишилися дуже збентежені й засмучені, не знаючи, що чинити; Пріся ж, радіючи, що минулося лихо, почала умовляти чоловіка і матір, що неабияке горе, якщо військові люде поживуть у них деякий час.

– Що ж маємо робити, мамо… – говорила вона. – Перебудемо всі у малій світлиці, а уланам віддамо ваші дві горниці.

Ганна охала й бідкалася, що таке сталося без чоловіка, а проте врешті мусила скоритися й почала переносити свою й чоловікову постелю до дочки.

Після того дня у хаті Цимбалюка життя повелося невеселе й пригнічене. У дворі, по хаті ходили чужі люде й хазяйнували, як хто хотів. З першого дня у Ганни почали зникати всякі харчі, далі не ставало птичини, а нарешті черга дійшла й до свиней. Ганна плакала й сварилася з уланами, але це було ні до чого, бо вони лаяли її і робили ще гірше.

Микита пішов був поскаржитись уланському полковникові, але з того трохи не сталося нового лиха: полковник доручив Квіцінському розібрати Микитину скаргу, і той, прийшовши до хати Цимбалюків, знову почав жартувати та залицятися до Прісі, а Микита знову хапався за шаблю, так що Прісі вдруге довелося благати шляхтича, щоб пробачив її чоловікові.

Через кілька день після того Пріся, як і щодня, пішла ввечері з відрами до Росі по воду.

З того часу, як до Корсуня прийшли поляки, сумно стало над Россю. Не маячили вже тут під вербами чорні шапки парубків, не червоніли стьожки та плахти дівчат, не бринів веселий сміх, не лунали понад річкою лагідні пісні… Замість того, мов тіні, ходили тут засмучені жінки та потайно, ховаючись од гусарів та жовнірів поза кущами, прибігали дівчата з відрами. Замість пісень, тепер тут вчувався плач та жалі. З усякої хати жінки й дівчата приносили сюди свої кривди, образу й ганьбу, що їх зазнали од поляків: по хатах поляки гуляють та пиячать, б’ють та нівечать хазяйське збіжжя й посуд, грабують добро, ріжуть худобу. Та нехай би вже це, а то почалося таке, що не можна ні дівчині, ні молодиці з хати вийти – хватають жовніри та й тягнуть гвалтом до замку, де польська шляхта бенкети справляє…

Сьогодня Пріся почула ще таке, що її аж пропасниця почала бити: у Кривинюка згвалтовано жінку, а коли чоловік почав її обороняти, так гусари забили його на смерть.

Наслухавшись про такі новини та полякавшись разом з жінками, Пріся помітила, що вже добре смеркло, і, вхопивши відра на коромисла, поспішаючись, пішла до своєї левади.

Хутко проминула вона верби, що мов вартові стояли над кручею, перебігла всю леваду і наблизилася вже до кущів бузини, що росла понад межею садка, коли з-за тих кущів виникла постать Квіцінського й перепинила їй шлях.

– Я давно чекаю тебе, красуню! – сказав шляхтич. – Так ти мені в око впала, що просто спокою не маю. Причарувала ти мене своїми очима.

Скористувавшись з того, що Пріся держала руками коромисло, він обняв її і хотів поцілувати, але молодиця одхилилась, розплескавши воду.

– Не жартуйте, пане, бо ви знаєте – у мене чоловік є…

Шляхтич спалахнув:

– Як не будеш до мене ласкавою та не будеш мене любити, то заб’ю на смерть твого нахабного хлопа-чоловіка! Ліпше йди до мене волею… – додав він, вхопивши Прісю за руку. – Бо все одно, як заб’ю твого чоловіка, ти не минеш моїх рук…

– Ох, мені лихо! – злякано скрикнула молодиця і хотіла тікати, але шляхтич уже міцно обхопив її рукою.

Коромисло з відрами впало у Прісі з плеч, а вода розлилася по землі.

– Пане, пустіть! Бійтеся Бога! – казала вона, змагаючись.

– Чого ти пручаєшся, нерозумна? Невже тобі твій брудний хлоп любіший за родовитого шляхтича?

Він розпалювався і все міцніше тулив Прісю до себе.

– Пустіть, бо кричатиму!

– Не пустю! Ти мені подобалася і мусиш бути моєю! – говорив шляхтич, намагаючись затягти Прісю за кущі.

Пріся змагалася і почала гукати Микиту, але його не було, і через хвилину боротьби вона почула, що шляхтич дужчий за неї і що за скільки хвилин вона знесилиться.

Нарешті на репетування Прісі од хати почулося тупотіння. То біг не Микита, бо він саме ходив у степ по коні, – від хати бігло четверо уланів.

Наляканий тупотінням, шляхтич випустив Прісю з рук, розглядівши ж, що то були улани, знову хотів ухопити її, але було вже пізно: покинувши відра там, де вони впали, Пріся, як сполохана куріпка, кинулася за кущі і побігла через сад до хати.

– Чого вас нечистий приніс сюди? – накинувся хорунжий на здивованих уланів. – Не сміть мені сюди вибігати, хоч би що тут почули! Гетьте к бісу!

Обурений, мов звір, що стеряв здобич, шляхтич пішов вулицею. По жилах його напружено буяла кров, а серце гулко колотилося. Гнучке тіло молодиці, що тільки оце тріпотіло в його обіймах, збудило у ньому звірячу похоть до неї, і він завзявся, щоб хоч як, а досягти своєї мети.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 22 – 28.