4. Микита Галаган захищає свою жінку

Адріан Кащенко

Вирвавшись з обіймів шляхтича, Пріся, не добігши ще до хати, почала думати, чи сказати Микиті про те, що сталося, чи не говорити. Сказати страшно: Микита такий запальний, – він уб’є пана і тоді загине сам на шибениці, а проте, й не сказати було неможливо, бо мати, зустрівши її біля хати, побачила, що вона така збентежена, і зараз почала питати, де відра. Пріся не мала сили таїтись і з плачем почала розказувати матері все, жахливо озираючись і тремтячи всім тілом, бо їй здавалося, що шляхтич женеться за нею.

Тут саме приїхав із степу Микита, і Ганна розказала йому, що було. Микита заскреготів зубами, стиснув рукою шаблю:

– Уб’ю, як собаку!

– Боронь тебе, Боже, любий, – ридаючи, сказала Пріся. – Ти ж занапастиш себе і нас усіх!

Микита суворо одхилив Прісю од себе і, поставивши коней, пішов у хату. Він хоч і знав, що Пріся не винна у тому, що божевільний панок чіпляється до неї, а проте, у серці козака виникло якесь вороже до неї почуття.

«Бач, як причаровує своїми очима… чарівниця!»

Смутний і обурений, він довго мовчки ходив по світлиці.

– Голубчику, Микито, – говорила Пріся, трохи заспокоївшись, – ти неначе на мене гніваєшся… Чи винна ж я?

– Не дивилась би на нього – не було б того!

– Я б тепер радніша, щоб на мене бридко було й глянути, бо тоді б і пан до мене не чіплявся!

Пріся почала так гірко плакати, що Микиту взяв жаль і він почав її заспокоювати, сказавши, що тепер сам проводжатиме її на річку.

Другого дня надвечір, коли Пріся лагодилася йти по воду, Микита справді надів свій козацький черес, запхнув за нього пістоль, почепив шаблю і пішов разом з жінкою.

Вони йшли через садок, де ще недавно так любо женихалися, ховаючись увечері од білого проміння місяця під захистом кучерявої яблуні.

– Не забув, Микито, як любо було? – соромливо глянувши на чоловіка, спитала Пріся і повела очима у бік яблуні.

Микита стиснув їй руку. Він добре пам’ятав усі щасливі хвилини свого першого і єдиного кохання. Чи вернуться ж вони знову, ті хвилини? Чи настане ж знову спокій?

Взявшися за руки, молоді перейшли сад, вийшли на леваду і, проминувши верби, почали сходити униз, до річки. От і воно, те місце, де Микита вперше попросив у Прісі напитись води і вона причарувала його своїм поглядом. Але яка одміна: там, де срібним дзвоном бринів понад річкою дівочий сміх та співи, тепер стояла зловісна тиша, що перебивалася тільки плачем та зітханням покривджених та ображених жінок.

Пріся мовчки набрала води, а Микита підсобив їй підняти відра на плечі, і обоє пішли назад. Скоро вони проминули верби і наблизились до кущів, аж тут назустріч їм вийшов Квіцінський.

Микита спалахнув.

– Чого це пан тут тиняється по чужій леваді? Чи не підстерігає він тут чужої жінки, як учора?

У ті часи на шляхтичів у Польщі не було ніякого суду. Навіть саме життя хлопів було у владі шляхти, на українських же молодиць та дівчат шляхтичі звикли дивитись, як на свою власність. Через те змагання Микити за честь своєї дружини здавалося Квіцінському нечуваним нахабством і обурювало його.

– Геть з дороги, нахабний хлопе! – скрикнув він. – Як смієш ти, пся крев, ставати мені на перепоні?

Він підступив ближче до Прісі.

– Бачу, ляше, – одповів Микита, заступаючи жінку і виймаючи з піхви шаблю, – бачу, що або тобі, або мені не жити на світі. Ставай до чесного бою!

– З ким? З тобою? – глузливо скрикнув хорунжий. – Шляхтичеві не личить рубатися з хлопом! Хлопська смерть не на поєдинку, а на палі, і ти зараз покуштуєш, як сидіти на ній. Гей, гайдуки!

З-за кущів вибігло двоє дужих поляків, що були гайдуками біля хорунжого. Він навмисне привів їх з собою, щоб силою захопити сьогодні Прісю до себе.

Та не вспіли ті гайдуки підбігти до Галагана, як шляхтич уже впав на землю, простромлений у серце шаблею козака.

Жахливий скрик вирвався з грудей Прісі. Вона зрозуміла, що загинуло її життя, бо загине тепер Микита. Скрикнули й гайдуки і, вихопивши з піхов шаблі, почали наступати на Микиту.

Три шаблі, перехрещуючись і б’ючись одна об одну, жалісно бряжчали, розкидаючи у темряві блискучі іскри з своєї загартованої криці.

– Прісю! – гукнув Микита. – Тікай до хати, поки я їх здержу!

Але у Прісі буяла по жилах козача кров. Вона не покинула чоловіка у пригоді, а скинувши з коромисла відра, вдарила ним одного з гайдуків по руках і вибила у нього шаблю. У ту ж саму мить Микита зачепив другого гайдука своєю шаблею по щоці, і той з прокльонами одскочив од нього і, скривавлений, почав тікати. Слідом по ньому побіг і другий, покинувши свою, вибиту Прісею з рук, шаблю.

Все сталося в одну мить. Прісин чоловік був врятований од смерті, але молода жінка розуміла, що та смерть стояла зараз за плечима її чоловіка, бо через кільки хвилин сюди мали набігти цілі натовпи поляків і Микита буде вбитий. Ті ж думки блискавкою бігли в голові самого Микити.

– Прощай, голубко, – сказав він, притуливши до себе дружину. – Я втечу і переховаюся у Крутому байраці. А потім… потім сподівайся мене разом з Хмельницьким!

Пріся хотіла щось говорити, обхопила чоловіка за шию та так і зомліла.

– Схаменися, Прісю, бо обоє загинемо, – умовляв Микита дружину. – Не вдавай серця у розпуку. Бог допоможе нам знову з’єднатися.

Побачивши, що Пріся не розплющує очей, він почав трусити її, щоб довести до притомності.

Тим часом з вулиці почулися голоси: поранений гайдук підняв цілу хоругву уланів, і вони бігли до левади. Небезпека зростала щомить.

Хапаючись, Микита поніс Прісю на руках до кущів бузини, що росли зараз за межею саду. Тут нарешті вона розплющила очі й прочуняла.

– Прощай, мила! Тікай до матері… та не жур себе, а сподівайся мене разом з восени! – ще раз попрощався з дружиною Микита.

Пріся почула любий голос і зрозуміла, що чоловікові треба скоріше рятуватись. Вона поцілувала його востаннє, кинулася у сад і зникла за кущами. Зник за кущами й козак.

Поки гайдуки разом з уланами розшукували у темряві тіло хорунжого та шаблю товариша, Микита садками та городами, перелазячи через тини та перестрибуючи рівчаки, прямував до того місця на Росі, де був брід, і, перебігши там за річку, зник у темряві гаю. Проте він був певний, що поляки будуть його доганяти і найпильніше розшукувати, і, через те, не спиняючись, пішов гаєм понад Россю, щоб до світу дійти до Крутого байраку.

Околиці свого рідного міста Микита знав, як свою долоню, і через те, не вважаючи на темряву, він ішов хутко, обминаючи розкидані понад Россю хутори. Одійшовши півмилі од Корсуня у бік Стеблева, козак наблизився до Росі, де знав брід, і там знов перейшов на корсунський бік річки. Тут, на півмилі од берега, лісу не було, і Микита, щоб не виявити себе, пішов балкою, обережно прислухаючись і ховаючись попід кручами.

Скільки разів козакові вчувалося тупотіння коней, і тоді він припадав ухом до землі і прислухався. Один раз тупотіння коней почулося зовсім виразно і що далі ближчало. Микита опинився у небезпеці, але, на щастя, недалеко від нього над кручею був терник, і козак вліз у саму середину кущів, не вважаючи на те, що гострі шпички терника рвали на ньому не тільки одежу, а навіть саме тіло.

Тупотіння коней вже зовсім наблизилось і завмерло біля терника. Вершники спинилися, і Микита почув розмову трьох поляків.

– Де ж його поночі знайдеш? – говорив один з вершників. – Може, він отут і сидить у тернику, а як його дістанеш?

– Тільки одежу подереш задарма, а його, може, тут і немає… – сказав другий голос.

– Це треба розуму не мати, щоб поночі навмання лазити по терниках! – додав третій.

– Ми не хорти, щоб чути носом, де він.

Вершники рушили коней і поїхали далі. Почекавши, поки не чути стало тупотіння коней, Микита виліз з терника і пішов далі.

Ніч була тепла – весняна. З неба безліччю ясних очей дивилися на козака веселі зірки, а назустріч йому повівав вітрець, обгортаючи його нічною вогкістю й пахощами весни.

Все це нагадало козакові його десятирічне життя по степах, і він почував себе під вільним небом неначе у рідній хаті. Жваво йшов він, розбиваючи вітер своїми дужими грудями, і тільки неспокій за Прісю не давав йому змоги бути цілком щасливим: те ж, що він знову повинен був жити диким звірем, і на крихту не страхало його.

Через годину після півночі Микита увійшов у ліс. Біленькі рясні берези неначе одбивали од себе світло і допомагали козакові вишукувати стежки: проте що далі козак ішов лісом, то трудніше ставало йти, бо ліс перерізували крутобокі балки й рівчаки, що плуталися й перехрещувалися поміж себе, збігаючи до Крутого байраку. Хоч як добре знав Микита Крутий байрак, а проте, і він заплутався б у гущавині і не потрапив би до нього, коли б не почало розвиднюватись.

– Стій! – несподівано почув Микита Поперед себе голосний покрик і побачив, що крізь кущ наведені на нього дві рушниці.

З несподіванки козак вхопився був за пістоля, але враз спустив руку:

– Якого дідька полохаєте людей? – сказав він весело, розглядівши за кущем смушеві шапки та українські чумарки.

– Та це ти, Микито? – почулися здивовані голоси, і з-за куща вийшло двоє молодих стеблівських парубків, добре відомих Галаганові, бо Стеблів був од Корсуня не більше, як за милю, і мало не всі корсунці знали стеблівців, а стеблівці – корсунців.

– Чи по волі, чи по неволі?

– Добрі молодці все по волі ходять!

Приятелі почоломкалися, почали розпитуватись. Галаган розказав про свою пригоду, що через неї мусив шукати притулку у Крутому байраці; стеблівські ж парубки розповіли, що вони тільки вартові, а що у байраці вже згуртувалася добра ватага з стеблівців і навіть богуславців, таких самих, як і Микита, що через поляків мусили тікати до лісу.

– От тебе тільки нам і бракувало! – радіючи, що здибалися з Микитою, говорили стеблівці. – Ти над усіх козаків козак – будеш нам за отамана!

З тим усі троє козаків пішли униз байраку, до табору повстанців.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 28 – 32.