15. Слава Галаганові!
Адріан Кащенко
Впавши від шаблі Калиновського, Микита Галаган довго лежав непритомний. Біля нього люде бігали, рубалися, кололи один одного списами, стогнали й голосили, а він того не чув і не відав. Скільки довелося йому так пролежати, він того не знав, а тільки новий біль привів його до пам’яті: шалений кінь, загубивши свого власника, шугав по байраку і, перестрибуючи через Микиту, зачепив підковою його ногу.
Розплющивши очі, Микита побачив над собою захисток з рясного листу дуба, а вище, поміж листям, блакитне небо.
Якесь радісне почуття обхопило істоту Микити: йому здавалося, що він був мертвий і знов ожив. Понавколо вже не чуть було польської мови, звідусіль вчувалися рідні радісні вигуки козаків.
Микита хотів підвестись, хотів глянути на те, що робиться навколо, але не спромігся, щось давило його до землі… Хотів нагукати товаришів, щоб підняли його, бо він живий, але язик його не слухався і неначе задубів.
Нудьга знову здавила серце Микиті.
Невже для того прийшов він до пам’яті, щоб почувати, коли без поради буде помирати?
У ту мить над козаком з’явилася кудлата пика Боска. Зрадівши, що знайшов хазяїна, вірний пес з радісним скавчанням кинувся його лизати, зазираючи у повні жалю очі козака; побачивши ж, що Микита не піднімає руки, щоб його погладити, і лежить нерухомо, Боско завив на ввесь байрак.
Через хвилину біля чоловіка була й Пріся. Зразу вона подумала, що Микита мертвий, але, придивившись у його розплющені очі, зрозуміла, що чоловік живий, та тільки без пам’яті. З міццю дужого козака вона скинула трупа, що лежав у Микити на ногах, і хотіла підвести чоловікові голову, але кров, що запеклася у нього на голові, злякала молоду жінку
– Микито, голубчику, ти живий, – говорила вона, – обізвися ж!
Микита бачив свою знівечену дружину, дякував Богові за те, що привів її сюди, а проте озватись не мав сили.
Ластівкою підлетіла Пріся до козаків, що одбирали у ляхів зброю:
– Люде добрі, рятуйте мого чоловіка! Допоможіть підвести його та дайте води!
Двоє літніх чоловіків пожаліли Прісю, взяли в одного з бранців пляшку з водою і пішли за молодицею до дерева, де лежав Микита.
– Ого, козаче! – скрикнув один з козаків. – Що ж це ти з покаліченою рукою йшов у бій? Ну й митець!
Оглядівши поранену голову і обережно піддержуючи її, козаки підвели Галагана і подали йому пляшку; проте Микита й тепер не розтуляв рота.
– Розведи, молодице, йому зуби та поворуши пальцями язика! – сказав один з козаків.
Пріся хоч і не зразу, а все-таки розвела чоловікові зуби й витягла наперед язика, козаки ж улили йому в рот трохи води.
Микита довго держав ту воду у роті, але нарешті проковтнув. Йому дали ще трохи води, і після того голос козакові вернувся, і він стиха промовив:
– Спасибі!
Пріся не тямлячи себе від щастя, почала цілувати свого чоловіка.
– Ти житимеш, любий мій, житимеш!
– Гей, молодице, не хапайся цілувати… – сказав один з козаків. – Дай ти чоловікові опам’ятатись!
– Як мені жити, Прісю, – обізвався Галаган, – коли мені спечено руку й спину та ще й порубано голову? Хоч би я й вижив, так лишився б калікою довіку!
– Не турбуйся, мій любий, я тебе догляну й прогодую!
Під ту хвилину до дерева підійшов Перебийніс і, пізнавши Галагана, почав розпитувати, як він спромігся вбрати в шори Потоцького; довідавшись же, що Микиту попечено й покалічено, звелів зробити ноші і понести пораненого козака у табір до лікаря.
– Слава тобі, козаче! – сказав він, – що не пошкодував життя свого за рідну справу! Будуть вражі ляхи пам’ятати, як Корсунь палити! – Далі, звернувшись до козаків, Перебийніс додав: – Бережіть цього козака, бо прославив він сьогодня не тільки себе, а й нас усіх!
Сонце повернуло вже на вечір, коли Галагана винесли з байраку і понесли понад польськими возами. Біля ношів, поглядаючи щохвилі на замордованого, йшла й Пріся з Боском.
На дорозі ноші спинив сотник Дорошенко, що по наказу гетьмана шукав Галагана й Цимбалюка.
– Кого несете? – спитав він.
– Козака Галагана.
– Його й треба. Живий?
Поранений не обзивався. Схвильований побаченням з Прісею, він знесилився й лежав неначе мертвий.
– Живий ще! – одповіли козаки. У Прісі защеміло серце.
«Як то «живий ще»? – думала вона. – Так говорять про тих, що зараз мають вмерти. Невже ж Микита помре?»
Вона хотіла навіть сперечатись з козаками, що її чоловік не помре, але тут саме заговорив Дорошенко:
– Несіть же просто до гетьмана. А про лейстровика, старого Цимбалюка, нічого не чули?
– Гомоніли козаки, що біля шанців на палі бачили чиюсь голову… буцім би Цимбалюкову.
– Це мій рідний батько, пане сотнику!.. – сказала Пріся і заридала, пригадавши, як бачила тіло батькове. – Він лежить без голови там, де ночували ляхи. Будь ласка, звеліть викопати яму та поховати тіло мого батька…
– Ходімо разом зо мною до гетьмана. Він сам дасть розпорядок.
Поки дійшли до гетьмана, перестріли Василя, що бігав верхи, шукаючи батька й Микиту. Почувши лихі вісті, він, зажурений, пішов разом із сестрою поруч з ношами.
Гетьман був біля возів з добром польських панів. Незчисленні скарби дісталися козакам і грошима, і всяким срібним, і золотим посудом. Хмельницький не звелів виймати з возів добра, а тільки дивився, в якому возі що сховано, щоб знати, куди який одвозити: чи до табору, якщо то харчі, чи до військової скарбниці, якщо то гроші.
Коли Дорошенко сказав йому, що несуть тяжко замордованого й скаліченого Галагана, Хмельницький зараз наблизився до шляху й звелів спустити ноші на землю. Від того поруху Микита застогнав і розплющив очі.
– Бувай здоров, козаче! – сказав гетьман. – Спасибі тобі велике, що завів ворогів сюди, де їм ніяк було оборонятись. Коли б не ти, так довелося б сьогодня скілька тисячам козаків покласти свої голови. А ти допоміг нам не тільки перемогти ворога, але забрати й усе його добро, й гармати, і силу бранців з полковниками й гетьманами. Гукайте, панове, славу Галаганові!
Всі почали підкидати вгору шапки.
– Слава, слава Галаганові! – залунали вигуки козаків по лісі і відбилися луною аж у Крутому байраці.
У Галагана потекли з очей сльози. Він не бажав собі більшої пошани й більшого щастя…
– Що тобі зробили ляхи? – спитав Хмельницький Галагана.
– Спину спекли, поки допитували. Руку я сам спік на доказ того, що на цьому шляху ляхам буде безпечно; голову ж розрубав мені Калиновський, коли Перебийніс вдарив назустріч ляхам з гармат.
– Дай, Боже, щоб ти одужав, – сказав Хмельницький. – Ну, а щоб не важко було тобі жити з однією рукою, дарую тобі одного воза з незлічимого добра пана Корецького. А це, певно, твоя молодиця? – показав далі гетьман на Прісю. – По очах знать, що красуня була. Хто ж це їй понівечив обличчя?
Пріся засоромилася й мовчала. За неї одповів Микита:
– Її захопили ляхи у Корсунський замок… Так оце вона сама собі поробила, щоб одвернути од себе панів і не датися їм на ганьбу.
Гетьман з повагою глянув на Прісю і зняв шапку:
– Низький тобі уклін, молодице! Вперше бачу жінку, що не пошкодувала своєї вроди. Моя… у Суботові не вчинила так.
Хмельницькому защеміла свіжа пораза у серці від вчинку його дружини, що віддалася шляхтичеві Чаплинському, проте, він переміг себе й сказав:
– Бери ж, молодице, оцього воза разом з кіньми та їдь у табір; чоловіка ж твого однесуть туди на ношах. Я накажу лікареві, щоб якнайпильніше походив біля нього.
Пріся вклонилася й сказала:
– Я дочка козака Цимбалюка, що лежить без голови біля польських шанців, а оце, – показала вона на Василя, – мій брат. Звели, вельможний гетьмане, поховати нашого батька, як годиться чесному козакові.
Хмельницький зняв шапку й перехрестився:
– Царство небесне старому Данилові! Він чесно послужив Україні! Поховаємо його з великою пошаною. Сідай же, молодице, на воза та й їдь туди, де лежить батько. А ти, Дорошенку, перекажи реєстровим, щоб усі їхали ховати свого славного товариша.
Галагана понесли на ношах далі у табір, а Пріся поїхала на возі шляхом до Корсуня. Вона легко знайшла батька; Василь же, оббігавши поле поза окопами, знайшов його голову, що стриміла на списі.
Козаки принесли з табору води, і Пріся оббанила скривавлену голову й шию свого страдника батька і притулила голову до тіла. Тут під’їхали скілька тисяч реєстрових козаків, привізши з польського обозу два коштовних килими; на них поклали тіло свого товариша і, піднявши його високо на руках, понесли по проханню Прісі у Корсунь до оселі небіжчика.
У садочку, під яблунею, поруч з могилкою Ганни, викопали нову могилу. Біля неї корсунський панотець, приятель Цимбалюка, одправив службу, а козаки проспівали «вічну пам’ять» і спустили загорнуте у килими тіло старого козака в яму. Тільки впала на тіло перша грудка землі, як скілька тисяч козацьких рушниць почали палити. То була остання пошана старому товаришеві.
Минуло з того часу п’ять років. Україна все ще боролася з поляками за свою волю. Після Корсунського бойовища були ще славні Пилявці й Зборов і нещасливі Красне й Берестечко, а далі знову славне бойовище під Батогом.
Боротьба козаків з поляками все ще не вщухала, тільки провадилась вона вже далеко від Корсуня, аж понад Бугом, Дністром та Віслою; вся ж Україна, як і козацький Корсунь, вже п’ять років не бачили поляків.
На тому місці, де колись недалеко від Росі стояла хата старого Цимбалюка, тепер красувалася розмальованими причілками нова хата під солом’яним дахом, а на призьбі під тією хатою щовечора, як сонечко сідало вже на спочинок, можна було бачити кремезного, чорновусого, однорукого козака поруч з чепурною, гарної вроди молодицею та з двойкой діточок. Тут же, біля ніг хазяїна, лежав і кудлатий вірний товариш його Боско.
Микитині порази у свій час погоїлися, тільки ліву руку, що він спік, рятуючи батьківщину, лікар одрізав йому по самий лікоть. Струп’я на виду Прісі давно посходили, і її врода знову вернулася до неї. Лишився назавжди тільки один рубець на лобі, але той рубець не псував краси молодої жінки, і Микита часто цілував Прісю саме у той рубець, бо він нагадував йому про вірне кохання його любої дружини.
Часто літньої пори у свята до призьби Микитиної хати збиралися старі й молоді недолітки, що тільки й пробували у Корсуні під ті часи затяжної боротьби з поляками, щоб послухати оповідання Галагана про далекі походи, про чужі землі, що їх бачив козак на своєму віку, про дивовижні гори Кавказу, що підпирають небо, і про славне Корсунське бойовище, що зрятувало Україну від польської неволі.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 94 – 98.