«Батьківський край у згарищах чорніє…»

Юрій Клен

Батьківський край у згарищах чорніє,

і кучерявиться по селах дим,

та льодівцями срібними лисніє

тобі Тіроль, нагадуючи Крим.

До рук узявши посох сукуватий,

попростував ти у чужий простір;

щоночі смуток будеш дарувати

тремкому сонмові холодних зір.

Вони ж ті самі тут, рясні сузір’я,

які світили між подільських лон.

Поглянь, он осявають верхогір’я

Кассіопея, Віз і Оріон.

Вони ведуть тебе у невідоме,

і, може, десь за кряжем кам’яним

все буде так, як то було удома:

пахучий степ із полином терпким,

(євшане мій, люблю тебе ще й досі!),

кінь вороний серед високих трав,

що, бродячи, обтрушує з них росу;

татарське зілля, крик качок і став.

Не став, а дзеркало, що нерухомо

відбило небо ранкове, смутне,

а овид – ніжна прозолоть соломи –

на сході тьмяному ось-ось блисне.

Роки неповоротні, невимовні

у млі повстали видивом живим:

ти знову, пливучи в хиткому човні,

зориш – і тане далеч, як той дим.

О, ні, то деревій навіяв чари:

ти мимохідь його зірвав, розтер –

дух степовий війнув, і ось пожари

він голубі роздмухує тепер.

То завертілося, мов каруселі,

все пережите, дальнє і близьке.

Поглянь: довкола незнайомі скелі,

шумить потік, он озеро гірське

і спадиста тірольська полонина;

між трав дзеленькають стада корів;

а ти – чужа, заблукана людина,

що проминув її Господній гнів.

Ти стратив все: лише зірчасте небо,

мов плахту дорогу, в дорогу взяв.

І що тобі, бездомному, ще треба?

Вже у дитинстві в ньому ти втопав.

Куди б ти не пішов, потужний вітер

тобі несе сузір’я рідні вслід,

і скрізь, і завжди над тобою світить

знайомих обрисів іскрястий цвіт.

І де б ти не блукав, у кожнім краї

той самий напинається намет.

О, скрізь під рідним небом спочиває

жебрак, мандрівник, лицар і поет.

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 275 – 276.