«Міста, ясні троянди жаролиці…»
Юрій Клен
Міста, ясні троянди жаролиці,
симфонії потужних барв,
що їх створив із мармуру і криці
в красу залюблений різьбяр!
Старі митці, майстрі середньовіччя,
різьбивши сотнями років,
надали кожному із вас обличчя.
Граніт ваш обернувсь у спів.
У височінь росли стрільчасті вежі,
казкові з каменю квітки.
Чар електричний розкидав мережі,
як сон прозорі і легкі.
У ніч струмили ви сріблясте світло,
хвилясту млу своїх заграв,
в якій душа безсмертна ваша квітла,
в якій ваш дух п’яний буяв.
* * *
Та заширяли угорі армади
птахів, що небо залягли,
і ви, сповиті в темні хмари чаду,
клубками димними спливли.
І заревли розпучливо сирени,
як голоси страшних почвар,
що зметушилися, немов скажені,
коли загув нічний кошмар.
Сікли дітей гроза і дощ залізний,
грім землю на шматки роздер.
Усім у дні страшні і ночі грізні
розкрились пащеки печер.
І рятували нетрі й дикі скелі
від вогняних жеручих злив,
бо в сарабанді сатана веселий
стару Європу закрутив.
Мілан, Полтава, Дрезден, Кельн і Київ!
Дмухнув, позбавив вас лиця
і чорні рани в тілі вашім виїв
пожар, що вижер вам серця.
Ураз він велетнем сторуким виріс,
дощами фосфору скропив.
Згорнувши вулицю, немов папірус,
всі зариси затер і змив.
* * *
Готичні сни і квіти барокові!
Прекрасний вік ваш догорів,
і не струмить у вікна кольорові
іржава повінь вечорів.
Вже промені не грають на іконах,
на тьмяних фресках базилік.
З-за грат покручених, між рам віконних
воронячий злинає крик.
Не можуть бані золоті, що змерхли,
у раннім сонці зацвісти.
Позбивані дзвіницям гостроверхим
у простір знесені хрести.
Спинився давній порив їхній вгору,
бо вже шпилі їм осіклись.
І не ростуть зневінчані собори
геть від землі у Вогку вись.
* * *
Минуть віки – кому й у сні якому
примаритеся ви, міста,
яким колись – у часі золотому –
щасливо танули літа?
Міста, що, розпорошені в атоми,
вже чорним прахом полягли!
Хто пригадає, як до днів залому
ви пишно в мармурі цвіли?
Невже ж навіки вкрив руїну попіл,
не полишивши сліду літ?
і навіть згинув у страшнім потопі
давен прадавній заповіт?
* * *
Поглянь; он проти сонця над горою
шумить береза молода,
і у траві спокійною ступою
чвалає мирна череда.
Мов голуба закам’яніла мрія –
уся в мереживі яснім –
он
застигла в полеті стрункім
і мов віщує у добі негодній:
«Хай буде далі Бог карать,
та на зелених цих горбах Господня
таки засяє благодать».
Примітки
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 263 – 265.