Друга розмова з душею
Юрій Клен
Я
Вітри, що дмуть у горна зір летючих,
нас поривали понад темні кручі,
якими горбиться стара земля,
і відкривали вічності поля,
що їх перетяли шляхи надгірні –
мости в простори творчі і безмірні.
Списами світла промені рясні
у мозок просотилися мені,
і ген із зачаклованого круга
порвала враз мене всесильна туга.
Та де ж воно, те полум’я зорі,
що світить о світанковій порі?
Душа
Чекай, чекай, щоб я розквітла
у променях безсмертних світла,
бо я ще проростень, стебло,
що ледве з засіву зійшло.
Я
Той засів, що я бачив, не Господній.
Його посіяв темний дух безодні,
в серцях він полум’ям пожеж загув,
в мозках – пекельним квітом спалахнув.
Чинилися діла страшні, потворні,
діла, мов ніч, безжалісні і чорні.
Де ж ти, о душе соняшна, була,
коли шляхи нам пітьма залягла?
Кришила бо луна жахного грому,
світ обертавши в хаос, на атоми.
Крівлею червонилися моря,
де не відбилась ранкова зоря.
Чи не легенда ти, уяви витвір?
Летить земля без керми і без кітви.
Люд – автомат. О, махино чудна,
що закрутив веселий сатана!
Душа
О, ні! Мені лише вітрила
подерто вщент, і придушили
роки, потрощені на груз.
Важких ще не піднято шлюз.
Удруге я родитись маю
із мук, розпуки і відчаю
там, де найвищий шпиль терпінь
піднісся стрімко в височінь.
Я
Веде, веде мене до тебе віра.
У перших променях, немов порфіра,
вже загорілись дальні льодівці.
Гряди ж, царице в ранковім вінці!
Крізь розпачу незбагнену темряву,
крізь дим пожарища і крізь неславу,
крізь сніг і гострий вихор хуртовин
я до твоїх простую височин.
Душа
Зорі вогнисті орифлами
крізь болю лютого нестяму,
крізь недосяжності простір
ведуть на горді висі гір.
Я
Навколо далеч, Господом проклята.
Але, мов сніг, твоя біліє шата,
що утопила в сріблі схил висот,
яким весна помчить потоки вод.
Душа
Дивись, зазеленіли зруби.
Чувай, сурмлять вже другі труби,
тобі в туманах і ночах
просурмлюючи світлий шлях.
Примітки
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 254 – 256.