Вальпургієва ніч

Юрій Клен

Люди прозвали їх «Чортові сходи»,

Ходять злі духи по них, та збігають

Гучні веснянії води.

Леся Українка

Досвітня мла в проваллях вирувала,

і, мов видіння втілені туги,

з туману ранкового виринали

Баварських Альпів ланцюги.

Позаду вже лишився Берхтесгаден,

і піді мною Кенігсзе темнів,

мов скельна чаша, сповнена принади

суворо-чорних вечорів.

Я йшов між гір вузенькою тропою.

Десь розірвалася запона мли,

і, зачаровуючи далиною,

простори в вічність попливли.

Там загойдавсь у соняшнім промінні

новонароджений рожевий день,

напівукритий ще гірською тінню,

день – дальній відгомін пісень…

І враз почув я за собою кроки,

то горолаз якийсь мене здогнав,

середніх літ, вродливий і високий, –

маляр-мистець чи доктор прав.

З-під оксамитно-чорного берета,

з чудним пером дививсь він так, немов

зійшов зі старовинного портрета:

колишній лицар-звіролов.

Але сучасним був тяжкий наплечник,

не пристосований до давніх мод.

Зо мною порівнявшись, дуже гречно

він привітав мене: «Grüss Gott!»

А далі ми попростували поруч.

«Я вельми радий, що собі придбав

супутника, – я мовив… – Саме в пору…»

і трохи загодя додав:

«Отож знайомі будьмо. Звусь я Кленом».

Він уклонивсь: «Магістер Фавст, а фах

мій – вчений маг. Не раз із цим іменням

Ви зустрічалися в книжках».

Я скам’янів ураз: «Невже той самий?»

«Той самий! – з усміхом він відповів. –

Як Мефістофель вів мене горами,

як потім Шпенглера я вів,

так поведу і Вас на верховину,

де Чортів Млин, де Фунтензе лиснить.

Там ніч Вальпургієву з вами стріну,

що вже ось крилами шумить».

«В Вальпургієву ніч не тут, а в Гарці,

на Брокені злітаються відьми.

Лиш там вони товчуться в дикій сварці.

Про це довідалися ми

давно, – промовив я, – із творів Гете».

А Фавст на це: «Традицію стару

відкинуто, відколи на планету

нагнав розчухрану мару

та оселився в цих баварських горах

отой, що звав його народ вождем,

і що, зухвало стерши світ на порох,

творити став новий едем».

«Так от, – подумав я, – де осередок

нечистих духів, демонів, відьом.

Так ось куди великий бісів предок

вночі літає кажаном!»

«Свиняча стежка» нас вела угору,

страшна, крута між кам’яних пустель.

Ми спочивали, як нас брала змора,

в вибоїнах блакитних скель.

До озера, що Фунтензеєм зветься,

аж пізно надвечір ми доп’ялись.

«Послухайте, як серце пекла б’ється

і кров жене у горню вись», –

промовив Фавст. І, приложивши вухо

до скелі, вчув я: в надрах тих глибин,

мов шум коліс, щось пульсувало глухо.

Оце ж і був він: Чортів Млин.

Округле озеро вже олов’яним

бралося полиском, а угорі

стояла хатка. «Ляжмо спать, бо встанем

сьогодні ми о північній порі», –

порадив Фавст. Зайшли ми й по вечері

улаштувались в хаті на нічліг,

де крізь розчинені наостіж двері

світив нам місяць-білоріг.

Сон доторкнувсь пучками до повіків,

спливали нам години в чорноту,

аж поки відгомін далеких криків

прошився в темряву густу.

Тоді «Вставаймо! – Фавст до мене мовив. –

Вже почалась містерія віків,

в якій живою плоттю стало слово

що сатана ним володів».

Ми з хати вийшли. Озеро вкривала

синява сталь, блискуча і тверда,

над ним заграва від зорі стояла,

хоч ніч була ще молода.

Фавст

Ми поза межами простору й часу,

і це – світанок нашої землі.

Злетілись духи, до видовищ ласі,

і ось бринять, немов джмелі.

Встає давно минуле, мов сучасне,

спливає з надрів спалених років:

ніколи не згасав і не загасне

вогонь, що раз запломенів.

Я

Хто є той молодий з лицем прекрасним,

у срібнім панцері, що з нього в ніч

заграва зимна б’є промінням ясним,

пройнявши світлом кожну річ?

Фавст

Отой в озернім центрі, що на рифі

сидить, прозорому, немов кришталь?

То сам володар демонів – Люцифер,

а вколо нього дев’ять краль.

На знак його в пекельній сарабанді

завертяться з бісицями чорти;

і, як би там не розпинався Ганді,

кров буде ріками текти.

Я

А хто ті четверо навколо трону

володаря безодень і глибин,

що разом з ним складають дивне гроно,

срібліючи, немов полин?

Фавст

То є архангели його. На чаті

струнчать там Вельзевул і Веліяр,

Сатанаїл і Бефарот рогатий,

що рясно сіють зерна чвар.

Я

Погляньте, он Люцифер, здвигши брови,

підвівсь і випростався на ввесь ріст,

немов зібрався голосить промову,

і світить трон, як аметист.

Фавст

Заграва дужче б’є. Ходім на плесо,

щоб ліпше зблизька бачити і чуть,

коли там розпочнеться чорна меса

і сколихнеться каламуть.

Дивіться, як розсунулося коло

отих суворих скель і млистих гір,

щоб умістити кодло з вогкодолу,

що полонило чорний бір.

Я

Ми вже на озері. Круг нас повстали

прозорі мури, чисті, мов кришталь.

Мов з місячного променю зіткали

їх невидимі руки ткаль.

Фавст

Тепер ніяк ми звідси не втечемо.

В полоні нас тримає світлий гмах.

Тож будем слухати нічну поему,

в яку Люцифер нас утяг.

Люцифер

Благословен хай буде вир і хаос,

той вир, в якому трощаться світи.

Сюди жага покликала лиха вас,

відьми, бісиці і чорти!

Крилаті сонми демонів, покірні

моїм велінням, примхам і сурмі,

що роздирає простори безмірні

зухвалим криком «Світ є мій!».

Давайте звіт про те, що ви творили,

що знищили, що зруйнували вщент!

Усім життям владають темні сили,

та їх скеровує момент.

Сатанаїл

Створив Господь світи. Чіткі орбіти

накреслив він планетам і сонцям.

Він виростив кущі й духмяні квіти

і овоч дав він деревам.

Але на золотій, розлогій ниві,

скрізь, де шумить колоссям простір піль,

я, насадивши будяка й кропиви,

посіяв руту і кукіль.

Веліяр

Створив Господь оленя і корову,

гарячого, шляхетного коня,

а я – пантер, вовків, що прагнуть крові

і їх винищують до пня.

Вельзевул

А я створив кліщі, блощиці, блохи,

щоб мучили і позбавляли сну,

і тих, і тих кусаючи потрохи,

та ще зажерну сарану.

Бефарот

А я – манесенькі, страшні мікроби,

які несуть потужним тварям смерть.

Пішли по світі пошесті, хвороби –

і чаша муки повна вщерть.

Люцифер

Твоя робота майже бездоганна.

Ти, Бефароте, цим побив рекорд.

Вона така тонка і філігранна,

що перевершив чорта чорт.

Всі четверо хором

З Творцем змагаючись, ми деміурги.

Заволодів і нами творчий шал.

Тобі, Люцифере, у ніч Вальпурги

до ніг складаємо свій кал.

Люцифер

Сюди, сюди, щоб звіт і мій почули

всі демони мочарів і болот,

і ви, Сатанаїле, Вельзевуле!

Мені всміхнулась Астарот.

І – слухай, Веліяре, Бефароте! –

з коріння мандрагори я створив

за нашою подобою істоти

і на землі їх оселив.

Мастивши корінь послідом шакала,

обслону плотську Астарот плела,

і духів, що просторами блукали,

я закабалив у тіла.

Не звірячий, а демонічний розум

у них клекоче в темних черепах.

Я ще додав лихої волі дозу.

На все живе наводить страх

ота істота хижа і злочинна.

її боїться кожний птах і звір,

і зветься іменем страшним «людина»

цей Люциферів новотвір.

Всі хором

Хвала, хвала тобі, о Люцифере!

Вславляють духи вирів і болот

і ті, які посіли ці печери,

тебе і мудру Астарот.

Люцифер

Та не кінець на цьому нашим жартам.

Людина, та, що нищить звіра й птиць,

збагне – як вірити відьомським картам –

і таємницю блискавиць.

Вважаючи за божество найвище

себе саму, в нещадній боротьбі

вона усіх собі подібних знищить

і викличе Творця на бій.

Вона, дитина рідна Люцифера,

глибокі надра звідає землі

і залітатиме в надземні сфери

на міжпланетнім кораблі.

І створить космос із шматочка дерги,

звільнивши гін з в’язниць і ланцюгів,

який розтрощить вихорем енергій

цей гльоб на тисячі кусків.

Хор

Хвала, хвала тобі, о Люцифере!

Вславляють духи темних надр і вод

і демони, крилаті хмарожери,

тебе і чорну Астарот.

Сатанаїл

Хвала тобі, убгав ти всіх у шапку:

створивши люд, насадовив бур’ян,

що не січе його ні серп, ні сапка,

і ти тепер над світом пан.

Веліяр

Хвала тобі, в людині маєш тигра,

що нищить сарну, зайця, кенгуру.

Змагаючися з Господом, ти виграв

найризикованішу гру.

Вельзевул

Хвала тобі! Ті люди – як ті блохи,

обскачуть кулю всю, і вже реве

страшний пожар майбутньої епохи,

що буде жерти все живе.

Бефарот

Хвала тобі, що виплекав мікроба,

що сточить землю, вигризе до дна.

В планеті зріють зародки хвороби,

і лусне банькою вона.

Хор

Хвалу, хвалу тобі, о Люцифере,

співає демонів проклятий хор.

В прозору вись осяйного етеру

ми понесемо чорний мор.

Ти вклав у людський череп хитрий розум,

що може знищити планету вщент.

Дорогу вільну дай метаморфозам,

і вдасться твій експеримент.

Люцифер

Хтось гупає у кришталеві двері.

Новому гостеві їх відчиніть.

Не дихав він у нашій атмосфері

і запізнивсь на сім століть.

Хор

Ховаймось, кожний біс за грубу жінку!

Як жах несамовитий побороть,

що кігтем роздирає нам печінку?!

До нас явився сам Господь.

Господь

(в образі мандрівника з котмою за плечима).

Чого в цю ніч, яку, немов баладу

страшну, обкутала альпійська мла,

ви знов зібралися на чорну раду

вершити пагубні діла?

Як сміло кодло демонів загибле,

яке пірнає в темряву болот,

вдягти себе в ясне небесне срібло,

що личить янголам висот?

Люцифер

Ми тут зібралися на маскараду,

а в сяйві янгольських сліпучих шат

спокусник легше дасть із кожним раду,

навіявши дурманний чад.

Ти знов мої обходиш володіння,

наводиш свій порядок тут і там.

Та вже зростає людське покоління,

що дасть відставку всім богам.

Господь

Я знаю, випестив нову ти расу,

диявольським умом обдарував.

Породу демонів, на злочин ласу,

в тіла смертельні вчаклував.

Та їй нову торую Я дорогу,

яка веде до зоряних висот,

і не затопче стежечку до Бога

ні Вельзевул, ні Бефарот.

Люцифер

Так проти мене ти задумав зраду…

Хай зрадять люди батька сатану?

Співай свою солодку серенаду,

а я… навію туману.

Я їх навчу лукавити, вбивати,

вкладу неспокій, прокляту жагу.

Господь

А Я вкладу чуття самопосвяти,

збуджу за подвигом тугу.

Люцифер

Я зачумлю їх пристрастю до жінки,

поріддю прищеплю содомський гріх.

Господь

А Я – любов, що на геройські вчинки

натхне і визволить усіх.

Люцифер

Я покажу до пекла їм дорогу.

В них смак збуджу до мук і катувань,

і будуть з них чорти, лише безрогі,

не дана бо підлоті грань.

Господь

А Я скажу: «Є чистота і врода».

Ключа до неї дам, щоб стала тих

лихих, почварних демонів порода

ще вище янголів ясних.

Люцифер

Старий романтику! Таким, як був ти

мільйон років тому, ти залишивсь.

Тоді також музику творчу чув ти,

у свій блакитний сон дививсь.

І сотні раз той сон вже розлітався,

мов куля скляна, впавши на граніт.

А ти, а ти… ще не розчарувався

і твориш заново свій світ.

Господь

Дослідник терпить сотні раз поразки,

але зневірі місця не дає,

і ось в п’ятсотий раз… чарівна казка

в реторті дійсністю стає.

Люцифер

Як досі ти ще не здобув патенту

на досконалий світ, то чорт із ним!

Як завжди, від твого експерименту

лишиться тільки чад і дим.

Господь

На вашім зборищі з Моїх сандалів

стряхаю Я нечисті порохи.

Почавсь одвічний змаг, і в дальній далі

десь наші стрінуться шляхи.

(Виходить).

Люцифер

Тепер під грім розпачливий джазбанду

нехай усе пускається у скок.

Хай безсоромна, дика сарабанда

усе затягне у танок.

Хай гори ці стрясає тарантелла.

У всіх бісиць уста – немов корал.

Дай руку! В першій парі Сатанелла

зо мною відкриває бал.

Я

Яка страшна, потворна плясовиця!

В тім вихорі, що все утяг у вир,

не відрізниш, де чорт, а де чортиця,

чи то сукуб, інкуб чи звір.

Фавст

Міцні прокляті чари цеї ночі.

Вгадай, де там рука, а де нога

тобі у синім присмерку мигоче!..

А відьма та на нас морга.

Я

Вона ж дволиця, мов латинський Янус:

одне лице прекрасне, молоде,

а друге зморщене, старе. Як гляну,

то огидь аж до горла йде.

Відьма

Я прошу на танець. У русі бистрім

Ви всі думки розгубите й слова,

і Вам, шановний докторе й магістре,

аж замакітрить голова.

Фавст

Чому ж одне лице у тебе гарне

і спокушає нас: «Лови момент!»

а друге – зморщене, гидке, почварне,

неначе зжовклий пергамент?

Відьма

Ха-ха! Моєї молодості весну

я поєднала з старістю. Чудна

я Вам? Направо глянь – любов воскресне,

наліво глянь і вмре вона.

Отак – на мене дивитесь ви ласо,

а так (повертається) – у тілі в’яне кожний м’яз.

Фавст

Це так, як на картинах у Пікассо.

Відьма

Будь ласка, тільки без образ!

Я

Не бачив, Фавсте, я такого чуда,

(хоч є в Одесі дівчина-павук).

Дивіться, жінка ця чотиригруда,

а має двоє тільки рук.

Фавст

Це досить для обіймів. Тільки вада

тут є одна: хоч двоє животів,

але пристойного бракує заду,

яким вигідно б ти сидів.

Відьма

Якщо нема у Вас комплексів Рема,

як Вам не друг інтимний Мікоян,

то не повстане вам ота дилема,

яка часом бува в «армян».

(Повертається зморщеним лицем).

Бридка я? Не з лиця вам пити воду.

Та вже ж подвійна жінка під кінець

подвійну може дати насолоду.

Отож пустімося в танець.

Фавст

Щоб нечисть та до Вас не приступила,

навколо Вас я, пане, креслю круг.

У ньому є страшна, магічна сила.

Тут ждіть, щоб рейвах той ущух.

(Фавст з відьмою, в танці кружляючи, мчить геть, підхоплений юрбою. Розпусний танок досягає кульмінаційного пункту. – Появляється на сцені поет священних пасій).

Поет

Хай безсоромна змовкне сарабанда.

В цю мить я над тобою володар,

лади до ніг мені, пекельна бандо!

Неси мені покори дар!

Дивись, он я підношу пентаграму.

Тремти, смирись, мовчи – і ні ширших.

Я дам для решти вечора програму:

ревю, паноптикум і цирк.

Я чорнокнижник, маг із Самарканду.

Хай коцюба не відбиває такт,

хай не звучить кувікання джазбанду,

бо диригентом Горотак.

(Все розташовується вздовж стін, лишаючи вільним широкий простір посередині).

Фавст

Мене та відьма зовсім закружила.

Валив їй з рота чад, а з носа дим.

Та врятував мене від злої сили

той добрий маг – мій побратим.

Напружте зір: паноптикум рухомий

перед очима нашими пройде.

Із історичного тепер альбома

наш маг малюнків накраде.

Я

Я бачу, бачу похід нескінченний

старих, жінок, дорослих, і дітей,

і десь там шибениці, мов антени,

ростуть над прірвою ночей.

Фавст

То всі, що згинули на Україні

(древлян, полян праправнуки й жиди)

в страшні часи всесвітньої руїни,

не від татарської орди.

Я

Хто став там на Люциферовім троні,

простягти струнко руку наперед,

немов застигши в мертвім перегоні,

прямий і гострий, як лянцет?

Фавст

Приймає вождь парад великий смерті:

всі спалені, кого замучив кат,

всі струєні і кулями роздерті

явилися на цей парад.

Хор дітей

Защо ті муки?

Защо ми згинули?

Нащо нас руки

в полум’я кинули?

Радощів літа,

чом їх не дано нам,

пізнього квіту,

півдня рахманного,

впитого в віддих,

втечі від недруга,

пориву в віддаль,

сонця прещедрого

злотого скарбу?

Защо нас згублено?

Чом наглу скаргу

в ніч не розтрублено?

Хор матерів

О, де ви, де ви, немовлята,

що ми не вміли врятувати?

Де ваша провесна цвіте?

Для кого в серці сум росте?

О, хто розчеше вам волосся,

що ніжно кільцями взялося?

Хто вмиє ранком золотим

і хто під явором густим

вас тихо співом заколише?

Хто теплом постіль вам напише,

хто доглядатиме в ночах

і віддзеркалиться в очах?

Хор дітей

Чуємо кличі,

матері, чуємо.

Вітер кигиче,

в зіллі ночуємо.

А до домівок

нам не дістатися.

Тут відпочивок.

Вам не дізнатися,

як ми часами

вечором тужимо,

над матерями

поночі кружимо.

Мла не пускає;

бризкає зорі їй,

снами лякає,

жар крематорія.

Я

Хто, підійшовши, поруч став на троні,

по пас оголений, зіперсь на кант,

як римський імператор у короні

із лавра й запашних троянд?

Через плече він гордовито носить

обвішаний хрестами аксельбант,

на кожнім пальці ніг – бо він же босий –

іскриться в персні діамант.

Фавст

Жезло маршальське у руці… Той грубий?

Коли б це на гетьманському посту

його поставив вождь, він булаву би

собі замовив золоту

і православіє в автокефальній

прийняв би церкві, влітку їздив в Крим,

і був би з нього гетьман ідеальний,

на йм’я Геренко Герасим.

Я

А хто це йде, що ногу так волочить

і тягне за собою довгий хвіст

п’янких дівчат, до любощів охочих

та в Терпсіхорин храм їм стелить міст?

Фавст

То арбітер мистецького закону

і третьої держави Ціцерон.

Щодо бабів він був без забобону –

тому і зветься «цицірон».

Я

А хто це йде з пов’язкою на оці,

дітей забитих тягне на шнурку,

хапає жиденят по кожнім боці

і вішає їх на суку?

Фавст

В перекладі ім’я його – «Небесний».

Він концентраків тьму набудував,

і на Страшнім Суді той люд воскресне,

який він там помордував.

(Ввесь похід старих, жінок і дітей поволі проходить повз кришталевий риф, що править за трон і за трибуну. Вождь і грубань, прийнявши парад, сходять і приєднуються, замикаючи похід).

Я

Он там новий хтось вийшов: низькочолий,

дебелий, певне то володар «мас».

Йому відзнаків стільки прикололи,

що груди – мов іконостас.

Чорти несуть сто качанів капусти.

Він розставляє ліжко на кону.

Фавст

Те ліжко – ложе велетня Прокруста.

Я

Ще й дівка грає на зурну.

Сатанаїл

Клади на ліжко кожного небогу.

Біда, як хто по мірці не прийшовсь:

хто завеликий, тим відрубуй ноги,

хто замалий – розтягуй вздовж.

Веліяр

Це забезпечує державі поступ:

вгадай, де тут мудрець, де ідіот,

як, підрівнявши до одного росту,

знівелювали ввесь народ!

Бефарот

Коли по операції Прокруста

знайдеться в когось мудра голова –

здійми та настроми качан капусти,

і мацапура та – жива.

Вельзевул

Платівка наговорена (незмінна,

щоб не порушити святий шаблон)

в розтяті груди вставлена – й людина

є бездоганний грамофон.

Люцифер

Нафабрикуйте, біси, автоматів,

самі тіла, позбавлені душі,

бо нам потрібна безліч апаратів.

Обслужать їх «товариші».

Скопаймо грунт промерзлого Таймиру,

упиймось каламуттю Колими,

у пустках незміренного Сибіру,

там будем панувати – ми.

Хор в’язнів

В мертвій, у білій пустелі,

хрещені в чорній купелі

мук і тортур,

снігом завіяні,

грунт ми копаємо,

лихом засіяний.

З криги споруджений мур

кайлами денно довбаємо,

мур…

Золото з рік добуваємо,

воду черпаємо

з мертвих баюр.

В темних і вогких бараках

криє нас холод і мряка.

Мучить ночами нас туга,

зводить на очі

постать коханки і друга,

зводить щоночі

туга…

Як же нам вийти із круга

цих божевільних

днів і ночей,

з круга…

з кола потужних і сильних

страшно-щоденних речей?!

Чи ви дочуєте

наші

скарги й печалі,

ви, що у залі

десь бенкетуєте,

п’єте із повної чаші?!

Ви, що щасливих

вірних дружин обіймаєте,

ви, що на нивах

жатву свою озираєте,

повним любуєтесь колосом,

ви, що дітей підіймаєте

в яблуні, що, обважнілі,

хилять їм овочі спілі?!

Чи вас досягнемо голосом

ми тут у білій пустелі,

лихом засіяній,

хрещені в чорній купелі,

снігом завіяні?..

Тут у пустелі,

у заметелі…

Жіноча постать з пальмовою віттю

Ми чули й беремо все до відома.

Та треба нам комісії створить,

що дослідять достоту й пильно, що ми

самі не можем назорить.

Хай будуть вам на рани як олія

слова: ми вам спасем юнацтва цвіт,

і не забуде вас демократія.

Пождіть лише з десяток літ.

Люцифер

Хай же віє завірюха,

засипає снігом вуха.

Закружляймо в чистім полі,

в божевільнім, клятім колі.

Із болота,

Бефароте,

скоком-плигом

в бездоріжжя, по камінню,

білим зайцем або тінню,

все притрушуючи снігом.

В чорній хмарі,

Веліяре,

прижени оті примари,

чорні чари.

Реготання Вельзевула

всі щоб чули!

Просто на Сибір

летимо з цих гір.

Вельзевул

Гола й мертва далина.

Не забракне нам вина.

Призволяйтеся! З поклоном

почастує самогоном

сам великий сатана!

(Починається дика вахканалія).

Горотак

Всі на місця! Це річ без прецеденту,

щоб кодло бісове пішло в танок,

коли нема наказу диригента.

Це рококо, а не барок!

Пройшов паноптикум, і пантоміма

скінчилась. Починається ревю.

Пройдуть тепер достойники без грима,

що можуть дати інтерв’ю.

Четверо генералів в уніформі

Ми від Амура, Темзи і від Крима

шлях пройдемо. Здобудем трон і край.

Відродиться нащадкам Неділима

від Порт-Артура по Дунай.

Полонить нас порфірна відтінь багра.

Ми скрізь собі шукаємо царя.

Часами дуже мучить нас подагра,

і ще не сходить нам зоря.

(Входять)

Четверо, що несуть важкий тризуб

Поставила нас доля на сторожі,

щоб берегти традиції закон,

і з іншим претендентом нам негоже

в куточку пити самогон.

Несемо крізь роки важкий цей Тризуб.

Намуляв він мозолі на руках,

та ми, перетривавши кожну кризу,

на рідних сядемо ланах.

Я

Он, Фавсте, гляньте! Як це взять до тями,

бо є це диво не яке-небудь:

он двоє йдуть, які зрослись тілами

і один одного гризуть.

Фавст

О, не дивуйтеся! Це гра натури:

ті двоє – то сіамські близнюки.

Один музика й грає на бандуру,

а другий крутить вітряки.

Один заграє так, що світ танцює,

і хоче кожного втягти в танок,

а другий спроквола мірошникує

і каже: «Нащо йдеш у скок?»

Перший близнюк

Від твого тринькання заклало вуха

мені. Злуплю тебе, як дерезу.

Лиха мара на тебе і посуха!

Мовчи, бо пальці відгризу.

Другий близнюк

А ти мене проклятою мукою

вже з ніг до голови запорошив.

Анахтема зв’язала із тобою,

і в дурні чорт мене пошив.

Перший близнюк

Вже цілу ніч ти граєш від учора,

гудуть від твого бренькоту ліси.

Тобі у борщ я кину мухомора –

і зразу дуба ти даси.

Другий близнюк

Тебе також пожерли би гієни,

якби я мертвим трупом тутки ліг,

бо й твого м’яса візьметься гангрена:

у нас же спільний кровобіг.

Фавст

Колись були вони єдине тіло,

та надвоє Люцифер розщепив,

і ждуть вони, щоб лицар сонцекрилий

їх якось знов докупи злив.

Я

А онде, граючися булавою,

простує хтось, немов на маскарад,

зовсім не зацікавлений юрбою

і виглядом – аристократ.

Аристократ

Лягли вже через життьову леваду

у далечінь історії шляхи,

торовані від Темзи у Канаду.

Знов заклубляться порохи.

І візьме Україну знов у спадок,

як долі вислужений, цінний дар,

старого роду визнаний нащадок –

її законний володар.

Поет гіперболічних жахів

О, давнини стебельце! Як державу

Вам, принце, вкрадено, отак мені

украдено рукописа і славу.

Верніть, верніть мені пісні!

Нехай нагадує злодіям строго

щодня з горища нявкання кота

про злочин їх. Най кров їм стане рогом

і запечатає вуста.

Гурт людей у багряних одягах

Нова зоря над нами багряніє.

Ми проповідники й творці синтез.

Всі йдуть з ненавистю, що в серці тліє,

і тільки ми ідемо без.

Якщо ми збережем хоч би колхози,

з совєтів викинем большевиків,

то будуть ситі і вовки, і кози,

і в нас не буде куркулів.

Інший гурт

Не бого-, віршо- ми, а кара-мази,

яких навернено на вірний шлях.

Епоха чорним вихорем екстази

під нами клубить білий прах.

Хай лиш махне нам рукавом Аглая –

ураз ми впадемо в чарівний транс:

нехай живе, росте і процвітає

наш азіатський ренесанс!

Поет нецілованих уст

От лють мене бере… Візьму та плюну.

Це все московським лапотем смердить.

Сюди співця загірної комуни,

що досі хоче нам світить!

Сюди того чекіста і «прохвоста»,

щоб учинити скорий самосуд.

Його нам треба в воду просто з мосту!

Тоді ми скажемо: «Капут!»

Фавст

Погляньте, там, де річка пересохла, –

пробившися крізь чорні чагарі,

простоволоса жінка їде охляп

на п’ятиногім комарі.

Куди прямує дивна амазонка?

Ще й два супутники у темну ніч,

щоб вершниця не впала в ополонку,

товаришують обабіч.

Один із них – це справжній Мефістофель:

волосся чорне й смага на лиці,

дугастий вигін брів і гострий профіль;

а другий – з коропом в руці.

Вершниця

Комаре бідний мій! Скрутив ти ногу,

коли по гострім камені скакав.

Недаром ти кульгав усю дорогу.

Та може вправить костоправ.

Квазі-Мефістофель

Скажіть мені, о Беатріче, де ми.

Вершниця

Ми між своїх… Агов, агов, он Клен.

Він певне персонажів для поеми

шукає серед тих сирен.

Вітаю Вас! Візьміть ці діаманти

в оправу віршову. Вони мутні,

але як відшліфуєте їм канти,

у них заіскряться вогні.

Я

Спасибі Вам, незбагнена Ліліто!

Як Ви потрапили в цей чорний сон?

Квазі-Мефістофель

Ми добираємо собі еліту

на свій манір і свій фасон.

Корополовій

А щоб була вона з твердої криці…

Квазі-Мефістофель

щоб несла волю на вістрі меча…

Вершниця

щоб слово мав у ній поет-патрицій,

як в драмах шпади і плаща…

Корополовій

чи в епосі у Шота Руставелі…

Вершниця

щоб не співала з черню в унісон…

Квазі-Мефістофель

– ми запозичений в Макіавеллі

їй продиктуємо канон.

Корополовій

А щоб позбутись традиційних лахів,

що підібрали з рідної землі…

Квазі-Мефістофель

– ми рушимо у похід на феллахів,

що колупаються в ріллі.

Перший антагоніст

А де ти, де ти був, цивільний щуре,

в яких каварнях каву попивав,

коли ми, браві, боєм брали мури?

Де Казановою блукав?

Квазі-Мефістофель

Мовчи, о безсоромний клептомане!

Згадай, як Гамсуна ти обікрав:

з його в екстазі родженого «Пана»

зробити підпанка здолав.

Другий антагоніст

Шануйте заповіти предковічні!

Торкнеться рідної землі Антей –

здригнуться в надрах сили телюричні,

що їх колише Прометей.

Вершниця

Мене пригоди духом вабить УПА.

Он – чуєте – гуде її сурма.

І, може, зв’яже націю докупи

мого волосся патлама.

Квазі-Мефістофель

Геть, геть! Не кокетуйте набік, донно,

і збережіть лише для мене чар.

Корополовій

Геть, геть! Утрьох – ми нерозривне гроно.

Сковородуймо через яр!

Вершниця

Hélas, hélas! Мене до сарабанди

не пустить він. Дзижчить уже комар.

О notre ami, плекайте l’arte grande!

Adieu, adieu, au revoir!

Я

О l’arte grande! Божеське, високе

мистецтво майстра! Як же перелить

у тебе ті душі п’янючі соки,

якими океан кипить?

Поет без тем і сюжетів

Це дуже просто. Їдьте до Монмартра,

бо, щоб творить, то треба мать рецепт

якийсь від Ануї або від Сартра.

Два роки будьте їх адепт,

чи закрутіть словесну завірюху

наодлів, насклесь, наруч, на бур’ян, –

і накигиче галич рим на вухо:

жупан, паркан і кордован.

Я

Складіть же у науку нам сонета,

зімпровізуйте щось, щоб ми умить

могли вхопить ту техніку поета,

що в небі іскрами тріщить.

Поет без тем і сюжетів

Човни, корвети, яхти, бригантини

із Сан-Домінго, Конго і Сіпанго,

з Шанхаю, Куби, Кайра, з-понад Гангу,

із Еквадору, Чілі, Аргентини

везуть мигдаль, сандал і терпентину,

дактилі, амулети, бумеранги,

шімпанси, пуми, кобри і мустанги,

онагри, риж, кокоси і цитрини.

А я, мов мідна постать Коллеоні,

на березі любасно бовванію,

рахую щогли, траси, галеони

та музу жду. Блукарка і повія

по всіх краях накрала краму хвацько –

і з рота рвуться вірші трамтадрацькі.

Поет рясофорний

Щоб нам поезія до серця впала,

то треба прості добирать слова,

що у палкім шуканні ідеала

знайде немудра голова.

В пустиню йдіть, бо там, під рев шакала,

життю самотньому віддавши дань,

людина стане досить досконала,

щоб пішки перейти Йордань.

Боріте спрагле тіло півстоліття,

аж поки зморщиться воно у гриб, –

тоді ви досягнете верховіття,

як той Зосим, що не погиб.

Поет без тем і сюжетів

У мене кондотьєри і корвети,

корсари, елерони і ноктюрн,

а рими тріскотять, як кастаньєти,

бо трусяться з етруських урн.

Рясофорний поет

А я у преглибокім омофорі

втопив жагу єгипетських Марій

і приложив епітет «неозорі»

до пахощів, облич і мрій.

Поет гіперболічних жахів

Мені з очей викочуються сльози

і в даль пливуть планетним ланцюгом.

У тій метаморфозі лусне розум,

бо сонце нявкає котом.

Не здох той звір, а шкірить ікла з неба.

Жорном убахне в землю без ознак

хвоста у дірці з дзвоником, де треба,

журбі показувати шлях.

Рясофорний поет

Найпачіше про чисту риму дбайте,

про якісний папір і про картон,

але у вірші кожному давайте

утертий, витертий шаблон.

Всі троє

Ото ж і є воно, те l’arte grande,

що кожний з нас інакше зрозумів.

Крізь регіт, крик і тупіт сарабанди

гримне громами спільний спів.

Я

А онде ще якась-то мацапура,

це моди нашої останній крик.

Де тут косметика, а де натура?

Не жінка то й не чоловік.

Фавст

Про те спитаймось у того поета,

що радості з журбою обіймав.

Він заблукав сюди, як та комета,

і до чортів на бал попав,

бо Вірзінга шукає, того ката,

що з сина виточив по краплі кров.

Скрізь, де ця нечисть крутиться проклята,

шукає й досі не знайшов,

щоб знищити і самий дух катюги,

спалить його в вогні страшних заграв,

щоб, коли родиться той син удруге,

кат знов його не мордував.

Я

Ви вміли чаром слова володіти.

Скажіть, який це витвір малярів,

нагадуючи нам гермафродита,

стягає погляди чортів?

Поет журби і радості

Не дівчина з русявою косою

в легкій суконці, де тонкий батист –

як піна хвиль під скелею морською,

як від коханої блакитний лист,

не дівчина, що з церкви йшла, туманна,

з ліхтариком в руці в Страсний Четвер

та цитувала інколи Ростана,

ясна, тендітна владарка химер.

Не та, що проводжала вас «до рогу»,

не наймолодша дідича дочка,

яку згадав у «Мертвих душах» Гоголь,

що в неї мова мила і дзвінка.

– Ні, ні, з волоссям, коротко обтятим,

з тонкими розчерками бритих брів,

з вампірним ротом, охрою облятим –

вітринний манекен для крамарів –

з краваткою, в мужських широких штанях,

окраса бюр, відвідувачка кін,

не жінка, а у чарах, у шаманіх

добою витворений андрогін.

Він безстатевим символом епохи

буяє в снах тривожних юнаків,

і не ясна любов, а темна похіть

клекоче в жерлі спалених років.

Струнка золотошата Беатріче

в простори синьої далечини

поета вже не вабить і не кличе,

і гинуть квіти марної весни.

Нам дана, технократам низькочолим,

не еллінська гармонія частин, –

наш ідеал є майрінковський Голем,

мільйонний виріб владарок-машин.

Минуло все… ми йдемо крізь пустелі,

де хвилювалися раніш моря.

На попелясто-сиві асфоделі

нам світло точить миршаве зоря.

Я кличу: Господи, пошли нам повінь,

щоб залила суху Сахару душ,

століттю в жили влий п’янкої крові

і силоамські мертві води зруш!

Перший півхор

Де вона, жінка, що маючи

світ рятувати,

стала б на чаті,

срібну лілею тримаючи,

в ясностях шати, –

там на високій горі

заклики нам посилаючи,

в ранкорожеве вквітаючи

світло зорі?

Другий півхор

Згублено гасло.

Горе! багаття погасло,

що понад скелями-горами,

поза нічними просторами

нам запалила вона.

Як же пригнати човна

до осяйних височин

тих верховин?

Весь хор

О, голубице, гряди!

Благословенна ти в жонах!

Кроч по уквітчаних лонах

і по свічадах води.

(З’являються три відьми).

Перша відьма

Хурделить вітер у хуртечі,

у хугу мчить чортів хурбан.

Друга відьма

Шамряє й шамотить в утечі

і шамко шастає шаркан.

Перша відьма

У хамороді по халащі

летить на хандрі мій хабаль.

Друга відьма

Он шаснув шалиган пропащий,

шамнув він на шабаш і баль.

Перша відьма

Твій на хабеті халасує,

бо є твій хахаль халаштан.

Друга відьма

То твій шалависто цілує,

а мій – шамкий шалтай-шайтан.

Третя відьма

Мій – гоп на патолоч у палуб

і в пазуху пурхне, мов шпак.

Друга відьма

Я тихо в шуварах лежала б,

щоб з мене стяг він шандарак…

Перша відьма

… щоб він хабиною похвоїв

тебе, поклавши на хабаз…

Третя відьма

і пагіллям би заспокоїв

твій запопадливий екстаз.

Перша відьма

В харящі розстелю кирею,

в халяндрі хапко закручу.

Третя відьма

Пачоси в паюсі помию

і пацірки в ній помочу.

Перша відьма

У хахольках є харч хороший:

для халаса лукум-рахат.

Друга відьма

В шатана штані без холошів.

Вдяглася шушваль у шарлат.

Перша відьма

Похухай в рот мені, бо кашель

мене вхопив на тижнів шість.

Друга відьма

Тобі всі кості точить шашель, –

тож нашорошиться твій гість…

Третя відьма

і натопирщиться, поклавши

папуже вухо на твій пуп.

Друга відьма

А ти, у шаль його вмотавши,

не будь шалависта – й за чуб.

Третя відьма

Як пал погасне – скоч на нього,

сядь верхи, як на помело,

і шалапута-пусторога

упхай в розпечене жерло.

Друга відьма

Без шат усі шальвіри шарі,

шугне в шаланду шалиган.

Третя відьма

Попав би паплюзі до шпари

той марципан – аби тапчан.

Всі разом

О, кличмо, кличмо всю халастру!

Чалімось чапко до чортів!

Уталабаньмо гарний настрій

у хараманів-хаптурів.

Варіть падиволос, чар-зілля

і таволгу, талій, талбан!

Хай з нами в тамбурі весілля

хурделить халусів хурбан.

Я

Дивіться, Фавсте, що там біси роблять!

Якесь велике колесо несуть

і тягнуть ту махіну на оглоблях

та з радості п’янкої ржуть.

Фавст

То Чортів Млин вони несуть нагору,

добули із пекельних, скельних надр,

бо є на те, щоб стерти світ на порох,

вже бісів вишколений кадр.

Біси

Ми всім тепер керуєм і кермуєм,

несім, несім, поставмо і крутім,

ми біг подій невхильно диригуєм.

Бам-бім, бам-бім, бам-бім, бам-бім!

(Поставивши колесо, починають його крутити).

Голос Йоана Патмоського

Я бачу Месника, який карає.

Виходить з уст йому двосічний меч,

і лусне гльоб від краю аж до краю

у громі й гуркоті хуртеч.

Струснеться небо, падатимуть зорі,

як недостиглі овочі з дерев.

Розпадом речовини зрине д’горі

землі розідраної рев.

І град паде важкий, немов барила,

і вершник, що на чалому коні

помчить полум’янисто-бурекрилий

у чорні вихорі й вогні.

Спиніть, спиніть те колесо прокляте

історії, крутіть у інший бік, –

не так, не так, як ті чорти завзяті

його крутили вік-у-вік.

Фавст

Ходім, ходім туди, вчинімо спротив.

Наляжмо що є сил. А що, коли

ми подолаємо отих мармотів,

щоб тут роки нам зацвіли

трояндами, які звінчають мудре,

ясне чоло відновленій землі?

Відьми

Хай землю розпорошать нам на пудру

кохані наші хахалі!

Голос Йоана

Не в хаосі Творець, а творить космос.

Тому спиніть, спиніть безбожний рух.

Це є день демонів, потворний, восьмий,

в якім гуде ненатлий дух.

Горній хор

В небо підносяться

співи благальні.

Перлами росяться

сфери астральні

в вічнім кружінні,

в білім горінні.

Хор бісів

(галасом покриваючи і заглушуючи слова горнього хору)

Закружімо завірюху,

засипаймо пилом вуха.

В бездоріжжя по камінню

халясуймо в гори тінню.

Швидше, швидше Млин крутіть

і халяндру завертіть!

Люцифер

Пірнайте в пітьму чорну

і. космос неповторний

перетворивши в порох,

розсипте у просторах.

(Змагання між бісами та духами в людській подобі, які намагаються крутити колесо в інший бік. Все потахає в страшному галасі, хаосі і чорній пітьмі, яка обгортає все).

Примітки

Берхтесгаден – містечко на півдні Баварії, при кордоні з Австрією.

Кенігсзе () – озеро неподалік Берхтесгадена.

Шпенглер Освальд (1880 – 1936) – .

Фунтензе () – озеро неподалік Берхтесгадена.

Брокен () – найвища гора в масиві Гарц.

отой, що звав його народ вождем – Гітлер часто жив у Берхтесгадені.

Ганді Махатма (1869 – 1948) – індійського національно-визвольного руху, прихильник ненасильницьких дій.

Пікассо Пабло (1881 – 1973) – .

Горотак Порфирій – колективний псевдонім Юрія Клена, Леоніда Мосендза і Мирона Левицького.

Геренко Герасим – тобто (1893 – 1946), справді мав товсте черево.

третьої держави Ціцерон – тобто (1897 – 1945).

В перекладі ім’я його – «Небесний» – тобто (1900 – 1945). Його прізвище пишеться Himmler, і Ю. К. натякає за схоже слово Himmel, тобто небо.

Аглая – героїня роману М. Хвильового «Вальдшнепи» (1927). На Хвильового натякає й наступний «азіатський ренесанс».

співця загірної комуни – тобто знову М. Хвильового («Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти» – 1927).

щоб була вона [еліта] з твердої криці – натяк на Д. Донцова (наприклад, розділ «Психологічне обличчя провідної верстви» з книги «Дух нашої давнини», 1944 р.).

Гамсун Кнут (1859 – 1952) – .

Ануй Жан (1910 – 1987) – .

Сартр Жан (1905 – 1980) – .

мідна постать Коллеоні (1488) – роботи , встановлена у Венеції.

Зосим, що не погиб – можливо, преподобний ?

єгипетських Марій – свята († 522 р.).

радості з журбою обіймав – натяк на поезію (1878 – 1944) «» (1906 р.).

Вірзінг Віллі (1898 – після 1961) – , катував членів ОУН, зокрема, замордував Олега Ольжича.

майрінковський Голем – штучно створена потворна людина з роману «Голем» (1915 р.) австрійського письменника (1868 – 1932).

Йоан Патмоський – автор книги Апокаліпсіс.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 279 – 321.