Бугай

Олександр Кониський

Вже ж живучи на світі отак, як я, – сьомий десяток, – чого-чого не перебудеш: інколи така тобі пригода випаде, така халепа прикинеться, що й не стямишся, звідкіль вона, чого, й за що, й про що? От розкажу хоч про себе, яка мені трапилася пригода: далебіг, що й сором і шкода споминати! Ну, чи чув-таки хто з добрих людей, щоб де в світі чоловіка обернути на скотину та й ганяти в череду!

Буває, і досить часто, що чоловік сам стане скотиною, поводиться з людьми, що твоя безрога, в «адин час» забреше по-песьки, завищить, мов зінське щеня; так се ж інша річ! Тут чоловік з доброї волі стає скотиною, але ж він перебуває з людьми – в сім’ї, в товаристві, в громаді. А то щоб чоловікові наказати стати конем чи волом і ганяти його в череду – сього хіба лише в нашому селі й можна, а то більш ніде в світі не чувано, не видано…

От же зо мною таке було! Трохи не два тижні велено було мені бути за бугая. Ну, як-таки його так, самі посудіть: чоловіка примусити, щоб ходив у череду наче бугай, щоб жив не в хаті з людьми, а в стайні з кіньми… Кому не скажи, не повірять, а от вам хрест святий, що не брешу. Та й старий уже я брехати.

Ось слухайте, хто охочий, як воно було. Давня се річ: либонь чи не сорок, а то і всіх п’ятдесят літ назад. Мені двадцятий рік минав, а тепер без одного сімдесят. От воно й виходить сорок і дев’ять. Давно. Чи пам’ятаєте, як нас з козацького уряду на казенний повертали? Ніхто не зазнає? Де вам і зазнати? Блазні ви проти мене! Щоб ви знали: був у нас колись свій, виборний козацький уряд, а ото після першої великої холери – цур їй! – зараз скасовано наш уряд; натомість заведено міністерію якусь, та й нас, козаків, до неї привернено.

Що то за міністерія така – не скажу; зроду не бачив, нічого й брехати. А то вже міністерія постановила від себе «палати» по губерніях; а «палати» поміркували-поміркували та й виміркували від себе окружних начальників: се, значить, менше начальство, а середільше – палата, а найстарше, значить, сама міністерія. Отже, окружний начальник – один на цілий повіт; де ж то видано, щоб одному чоловікові за всім надивитися, всьому дати і привид, і лад! Не можна сього, хоч би ти був з головою в винницький лембик завбільшки, то сам нічого не вдієш: день, другий, та й підтопчешся, перестанеш. Мусили ті окружні начальники вигадати ще менше від себе начальство – волосних голів, а сі ще менше пригадали – сільських старшин. Ото скільки начальства набралося!

Тільки оте саме старше і підстарше начальство було від царя, значить, цар його настановлював; а менше начальство настановлювала від себе палата; а голови й старшини від громади, по вибору б то: кого громада подобає, того й обере собі. Отак і зник наш козацький уряд, і стали ми не то козаки, не то панські; зовемося козаками, а урядує над нами казенне начальство. Так воно, мабуть, від бога призначено було; а чоловік мусить коритися богу й царю; і в писанії так сказано.

Набіг і на наше село окружний начальник, зібрав громаду, гукає і наказує:

– Вибирайте собі урядників!

Вибрали десяцького, соцького, збирщика, отамана, старшину; а писаря, спасибі йому, сам привіз, а то що б ми й робили собі в світі, коли б не привіз! В нашому селі й духу письменного не було!

На старшину обібрали Осипа Марченка; чоловік він ще молодий, хоч трохи й непритаманний, то що ж робити, коли ніхто луччий нізащо не хотів старшинувати. Звісно: у кого є охота раз у раз біля начальства тертися? Певна річ, що й без начальства не можна, але ж люде не марне говорять: «Близько біля начальства, близько біля смерті». І Марченко довго сперечався, не хотів старшинувати, та громада перемогла, мусив покоритися.

Добре! Старшинує ото він; чи добре, чи не добре старшинує, вже про те не скажу: не тямлю. Тільки за щось ото вони з писарем не зійшлись, якось глек розбили, та й пішло у них роз-брату-брату. А нам що до того: вони собі начальство, а ми люде; нехай собі як знають. Гаразд! Прийшла якось моя черга іти на стійку. Тямите, що то значить на стійку? Цілий тиждень мусить чоловік перебувати і день і ніч у розправі: пильнувати, щоб і в хаті в розправі, і на дворі було чисто; де сміття попадеться – мітлу в руки та замети; одне слово – порядку доглядати; куди пошле писар, чи отаман, чи старшина – так збігати; кого покликати, кого привести, коли трапиться кого під різки, то се вже діло стійкового, – і різок пучок принести, і бити-сікти його діло. Бридка се річ, та що ж, на те воля начальства, – свята його воля; та воно і в писанії сказано: «Повинуйтеся і покоряйтеся, та не вийдете в напасть». Чи, може, й не так там сказано, та се вже дарма; хоч і не так, аби до ладу…

Кличе ото мене старшина Марченко:

– Гей ти, стійковий! На завтра вранці громаду щоб скликав, та щоб усі були, чуєш! Щоб ніхто нічим не змагався: від начальства таке важне діло прийшло. Щоб без слова усі приходили.

Се було на самому вже останку весни: люде оборались, обсіялись, в полі роботи ніякої; домували люде та коло двору – яка в кого робота була – справляли. Зібралася уся громада біля розправи; навіть і московські люде, паруб’ята, що ще не ходили в громаду, поприходили: цікаво всім стало послухати, яке таке «важне діло» прислало до нас начальство.

Вийшов до громади Марченко з писарем, стали на рундуці.

– Так і так! – почав Марченко. – Прийшов від начальства наказ такий: аби ми громадою вибрали собі бугая… Чуєте?

– Бугая? Себто як?

– Як? Звісно як – вибрали, та й годі.

– Нащо нам той бугай? – озвався хтось.

– Се вже не наше діло! – промовив старшина. – На се вже воля начальства; коли начальство каже, щоб був у нас свій обчеський бугай, так що ж тут діяти? Щоб був – значить, і треба щоб був.

– Адже досі якось обходилися і без бугая? – знов хтось змагається.

– Обходилися і без старшини, і без голови, а тепер не можна обходитися, от і все! Начальство велить, і годі! – одповів старшина.

Загомоніла громада, стала змагатися, що вік прожила, обходячись без бугая, то й далі обійдемось, а се вигадки тільки. Тут писар як визвіриться на громаду:

– Та що се ви бунтувати хочете, чи що? Забули хіба, що ви під новим начальством? Не тямите, либонь, досі не оговталися, що тепер не те, що було колись! Начальство наказує бугая завести, а вони змагаються, колотнечу піднімають, та за се!..

– Годі, пане писарю, годі! Хто там змагається? Ніхто про колотнечу й не гадає. Я навіть і в думці не мав.

– І я ні.

– І я ні.

– А я хіба гадав?

– По мені хоч і двох бугаїв.

– І я не проти того.

– Бугай – добре діло.

– Видима річ.

– Коли вже начальство каже.

– Авжеж, авжеж.

– І самі бачимо, що без бугая не можна.

– Насилу, дав бог силу зрозуміти. Так би й зразу, а то понесли теревені, тільки час загаяли! – озвався пан писар. – Тепер от вибирайте, і годі!

– З чого ж його вибирати, пане писарю? Коли б було з чого, то б воно й нічого; чом би й не вибрати? А то ж ні з чого; у нас ні в кого з хазяїнів нема бугая.

– У мене коли б був, я й без слова подарував би його на обчеського; так же нема і зроду-віку не було.

– Нема і в мене; признатися, я боюсь і дивитися на бугая; колись у Деконці, ще я хлопцем був, дак бачив, як панський кочубеївський бугай підняв на роги молодицю. З того часу я, коли де й взирю бугая, то втікаю.

– Небезпечна, значить, річ бугай.

– У мене назимочок такий є, так коли воля начальства, я готов поступитися їм на громаду. Беріть!

– От і добре!

– От і дякуємо вам, дядьку Іване!

– Поздоров вас, боже, за таку добрість!

– Верни нам, господи, сторицею!

– Я ж не жалію для громади; а назимочок добрий; може, хто бачив?

– Як же не бачити його?

– Се отой половий?

– Еге, еге, він самий!

– Я його добре знаю! З нього бугай вийде хоч куди!

– Так, значить, і ділу кінець! Тепер, значить, і по домівках можна!

– Дурні ви! – озвався старшина Марченко. – Он послухайте, що каже пан писар: він каже, що треба не назимка, а бугая, та не простого бугая, а такого, як начальство каже. Начальство каже, аби громада вибрала бугая. Розумієте ви, чи ні – вибрала. Значить, бугай – се не той бугай, що з рогами, а се така «должность», уряд значить. Такий самий, як от і інші уряди, що начальство позаводило, от як десяцький, соцький, отаман.

– Он воно що! А я гадав собі, бугай, так бугай, аж бач, як воно!

– Ну, коли так, то мій назимок на се діло не годиться! Я його поверну на вола!

– То як же се воно так?

– Чудне щось!

– Недовідоме.

– Зроду-віку не чув.

– Не доводилося й мені такого чувати! – мовив Марченко. – Але ж коли начальство заводить нові порядки, то вже його воля.

– Авжеж, авжеж.

– Начальство знає, що й як.

– Коли б не знало, то би начальством не було.

Одне слово: наказав старшина вибрати на бугая когось із громади. Отут-то й почали люде змагатися. І той не хоче, і сей не хоче; той старий, той многосемейний, тому ніяково – люде висміють, просвітку не буде, особливо на вулиці між дівчатами.

– Вже ж, – каже пан писар, – когось та треба вибрати.

– А от кого, панове громадо! – обізвався мій сусіда Трохим Лисий. – От кого, – вказуючи на мене, – Михайла Мокрицю: він якраз вдатний буде на бугая; парубок молодий, одинокий, безземельний, господарства за ним нема, він вдовиченко, мати ще при здоровлю.

– Еге, еге! – загомоніла громада.

– Та що ви, люде добрі! – став я змагатися. – Змилуйтеся, не нівечте мене, який з мене бугай; шукайте кого придатнішого, а мене визвольте; на таку «должность» треба чоловіка неабиякого.

– Годі, годі! – загула громада. – Нічого, базікати: його, його, Михайла Мокрицю, на бугая; він парубок при здоровлю, нехай послужить громаді і начальству вірою й правдою.

– Чи так, то й так! – промовив старшина.

Я в ноги громаді, прохаю-благаю визволити мене з сієї должность

– У мене, – кажу, – мати вдова.

– Байдуже! Ніде не дінешся, і мати буде при тобі, і ти при матері.

– Визвольте, панове громадо! – молюся навколішках: де ж там, і слухати не хочуть. – Не наша на те воля, воля начальства; наше діло справити загад начальства.

– Не змагайся, синку, не змагайся! – радить старий дідуган Петро Гринь. – Послужи громаді, аби твоя сила…

– Дідусю! – кажу я. – Сила без голови шаліє…

– Та й розум, синку, без сили мліє… Не змагайся, послужи, я тобі добре раджу, воля начальства.

– Та де се в світі, – кажу я, – чувано, щоб отаке начальство…

– А заськи про начальство! – гукнув писар. – Мовчи та слухай!

– Правда, синку, правда! – знов радить мені старий Гринь. – Придерж язика, пам’ятай, що коли млин меле, то борошно буде, а язик меле – біда буде.

– То як же останнє ваше слово, панове громадо? . – питає Марченко.

– Мокрицю! Мокрицю! Мокрицю на бугая! – гула громада.

– Та я не хочу!

– Не хочеш по-чеськи, підеш по-песьки.

– Його, його, Мокрицю на бугая…

Як я не змагався, як не кланявся, як не благав, нічого не вдіяв.

Громада розійшлася, а я став бугаєм. Марченко зараз, щоб мене в стайню поставити, та, спасибі, вже пан писар заступився за мене, відрадив старшині.

– За звичайного часу нехай, – каже, – він з людьми в стійковій хаті ночує, але щоб стайня раз у раз була в порядку, і нехай він, себто я, добре пильнує: як тільки зачує дзвоник – то се знак, що начальство біжить; тоді нехай прожогом у стайню.

– А вдень же як з ним? – питає Марченко.

– Вдень, відома річ, – мовив пан писар, – вдень з чередою нехай ходить!

– Так, а чим же нам його харчувати? – допитується старшина. – Як про се в законі стоїть? Вичитай лише, щоб і я знав.

– В законі про се нема нічого: загоді, як закон писали, так про бугаїв ще не було загаду од начальства.

– То як же воно буде?

– Вже ж ніяк інакше… Звісно, чоловік сіна й трави не їстиме, треба йому хліба і до хліба: так нехай по черзі разом з пастухами харчується по дворах.

– Хіба що так…

Порадилися пан старшина з паном писарем, як контентувати мене; та тоді взялися загадувати мені як і що: коли до череди виходити, як у череді, як перед начальством; напучують мене, аж ось зненацька, несподівано сусіль моя мати. Вона, бачте, дочулася вже, люде переказали, яка мені пригода випала.

– А що отсе, – каже, – ви, пани урядники, з моїм сином заподіяли?

– Нічого, бабо, чи молодице! – одказують їй.

– Як нічого! Занівечити парубка намоглися, та й нічого! Вам байдуже, а у мене він одинчик.

– Хіба йому що станеться? – каже писар.

– Господи, і язик не одпаде у тебе, пане писарю, отаке верзти! Та де се в світі чувано, щоб парубка на бугая повернути?!

– Мабуть, чувано, коли начальство загадало вибирати.

– І вибирайте собі, кого знаєте, а мого не займайте, не нівечте чоловіка.

– Ніякого йому нівечення не буде; що ж тут такого? Вийшла від начальства така должность, треба ж її комусь відбути. От громада й вибрала твого сина, і нехай здоров послужить! – втихомирює пан писар мою матір; а вона, замість втихомиритися, ще більш лютує. Таки мушу правду повідати, завзята вона, покійниця, була: вже коли до кого було пристане, так голіруч од неї не одкараскаєшся; доти в’їдатиметься, доки на своє поставить.

От і пристала вона до старшини та до писаря:

– Відпустіть та й відпустіть мого сина, без того додому не піду!

А вони їй одно твердять:

– Не ми його вибирали, а громада!

– Дурна ваша громада!

– Гей ти, бабо, прикуси язика, довгий він у тебе, щоб часом не вкоротили!

– Отсе ще не видала! Мовчати! Щоб я мовчала! Не на таку напали, нікому не змовчу, до самого царя дійду!

– До царя далеко! – радить писар. – До голови вдайся, ближче.

– І до голови, і до окружного, і до палати, і до самого царя – скрізь дійду, всюди стежку знайду, свою дитину не попущу, не дам з неї знущатися. І вигадали ж отаке, анахтемські душі! Громада… громада постановила, щоб вас стовма постановило… Громада вибрала, бодай ви на мари вибралися…

Отак вона їм прочитувала, аж доки пан писар не звеліли десятнику відвести її додому; а я сиджу та сльози ковтаю… Іде вранці череда повз розправу:

– Ану-ну, стійкові, виганяйте бугая в череду! – гукнув пастух.

– Іди, Михаиле, в череду! – мовив до мене стійковий. Насунув я шапку на вічі, щоб нікого й не бачити, і йду собі повагом збоку.

– Наперед, наперед! Рушай на сам перед, як слід бугаєві! – гукає на мене пастух. – Рушай, рушай, а то пугою піджену!

– Дядечку! Я все одно, збоку! – прошуся я.

– Не можна збоку, начальство загадує! Сам тямиш добре, що се не те, що бувало колись – то був у нас уряд, тепер стало начальство!

Ходжу я з чередою день, другий, тиждень; ночую в розправі з стійковими. Сам не тямлю, що зо мною; так погано мені, так соромно, особливо отсе було увечері: тільки, було, що череда в село, так дітвора й висипле з усіх дворів. Дивляться на мене, пальцями вказують, наче на яке чудовище.

– Ой, ой! Дивіться, дивіться, який бугай!

Довели мене капосні діти до того, що я почав шпурляти на них паличчям, землею. Не помагає, ще гірше лізуть у вічі та дратують: «Бугай – бугу, бугу!» Перетерпів отак я цілий тиждень; увечері випросився у стійкових, щоб пустили мене до матері побачитися. Думка така була: пораджуся з матір’ю, та ноги на плечі – і світ за очі. Десь та пристану до людей, а тут мені невмоготу; прямо – хоч петлю на шию та на бантину. Приходжу до матері, а мати й каже:

– Тривай, синку, через ніч! Завтра свята неділенька, голова приїде, розбере нашу справу, я ходила до нього.

Другого дня в обід справді приїхав голова прямо до розправи; питає у старшини, що се, каже, у вас таке діється?

– Нічого, пане голово! Начальство завдало, щоб був у нас бугай.

– Ну?

– То ми й вибрали собі.

– Та се ви з глузду зсунулися, чи що: аж скрізь такий загад, щоб бугаї були по селах, а ніде сього нема, щоб парубка на бугая вибрати. Хто се вас так напучив?

– Начальство так звеліло.

– Коли се так?

– Тоді й тоді; така бумага прийшла з округи.

– Де та бумага? Хто її читав?

– У писаря, він її читав; вже ж ніхто більш, я чоловік неписьменний! – каже старшина.

Приніс писар бумагу. На лихо, й голова не тямить прочитати.

– Ану, – каже до писаря, – читай, як там написано: я послухаю, чи так, як і до нас, чи, може, інакше як.

Читає писар: «Немедленно и неукоснительно позаботиться, дабы общество обзавелось своим отборным бугаем и об избрании такового донести мне».

– Гм! – промовив голова. – Ану ще раз, як воно там стоїть – «відборного», чи що?

– Ні, «одборного».

– Гм! У нас сього нема: нам прямо написано, щоб був свій бугай, та й годі, а тут бач «отборного». Що ж се воно значить? – питає голова у писаря.

– «Отборный» – себто по-нашому «виборний», – мовив писар.

– Гляди лише, чи так? Щось воно недоподобне.

– Так, іменно так: «виборний», значить вибрати бугая.

– Та тобто з людей, з громади? Ой навряд чи так, чи не брешеш ти?

– Хрест святий, що так, бо от і далі стоїть: «об избрании», значить – кого виберете, – донести. Ми й донесли так, що вибрали Мокрицю.

Голова задумався. Довго думав, та тоді до мене:

– Нічого, парубче, не вдієш, громадська воля така та загад начальства, треба коритися! – і поїхав собі.

А мати моя вдалася до повітового міста та там до окружного начальника. Вклонилася йому. За тиждень прибіг окружний

у наше село, розпитався як і що, зсадив писаря, надавав старшині лящів, а мене визволив з должності бугая і розповів нам, що в тій бумазі було написано, щоб громада купила собі бугая такого як слід… От воно яка пригода була мені… Давнє діло отсе, а з того часу так мене й зовуть бугаєм.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: Літературно-науковий вісник. – Львів, 1901. – Т. 14. – Кн. 5. – С. 125 – 135, уже після смерті письменника.

Публікація супроводжувалась приміткою І. Франка, яка пояснювала, чому оповідання було надруковане більш як через п’ятнадцять років після його написання:

«Отсе оповідання передане було мені [покійним] О. Я. Кониським ще 1885 р. для «Зорі». Тодішня громадська цензура признала його нездалим для друку з «естетичних» причин. Надіюсь, що естетичні погляди серед нашої громади настільки змінилися, що сьогодні кожний залюбки і без соблазна прочитає отсе живе, надихане щиро народним гумором оповідання».

Датується 1885 р. на підставі свідчення І. Я. Франка.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 155 – 163.