Народна педагогія

Олександр Кониський

Наче сніг на голову, несподівано приїхав з Петербурга до мене на хутір мій колишній приятель Олекса, з діда і батька Шумко, а тепер Шумков.

– Як та собі хоч, – каже, – а поможи, порадь, напуть мене, де б я недалеко од твого хутора знайшов собі в селі на літо дім, да так, щоб і село було невелике, і дім на кінці, і щоб при домі був ліс або садок, і щоб було де купаться.

– Мовляв, щоб «і ставок, і млинок, і вишневенький садок», – перебив я всміхаючись.

– Млинок – байдуже, а садок і ставок щоб був: хочу перелітувать непремінно в Полтавщині, надихатись рідним повітрям, напиться і самому, і дітям рідного народного духу.

– Що ж се тобі так приспічило?

– Е! Бодай би не казати. Лікарі мов затялись, щоб і сам, і діти перелітували на півдні; а жінка пристала: «Ніде інде не хочу, як в Полтавщині». І сам я бачу, що Полтавщина якраз підходить: пора дітям спізнати народ, свій рідний народ; пора їм побачити село, і народ, і його звичаї, і життя. Одне слово: пора їм вступити до школи народної педагогії.

– От як! А великі у тебе діти?

– Старшому синові дев’ять, а молодшому шість літ, та між ними дівчинка.

– То, може б, чи не рано задля них буде йти «до школи народної педагогії»? Може б, нехай підросли, побільшали, порозумнішали?

– Ні, ні, ні! Чим раній, тим ліпше! В молоду душу попаде добре зерно, все одно, що на свіжу ріллю; не засохне, а зійде і виросте.

– Та добре ж, як добре; а як часом і зле попаде?

– На те мої очі і жінчині. Що не кажи, а мій погляд на виховання такий, що коли хоч, щоб діти вийшли народниками, так нехай же й ростуть поміж народом. Між дітьми народу вони не бачитимуть тієї деморалізації, що раз по раз в городах панує.

– Ти жив коли в селі?

Зроду ні, але добре знаю чистоту народної моральності; знаю, що діти селян – чисті, як сама природа, знаю, що…

– З книжок се все знаєш? – не втерпів я.

– З книжок, з бесіди з людьми… Та про се ще наспоримось і наговоримось; тепер – головна річ, знайди таке місто, якого хочу я.

Я справді бачив, що спорити про «народну педагогію» і нема нащо, і не тепер. Поміг Шумкові знайти дім, хоч не такий, якого він бажав, але близько того.

Першого мая Шумко з жінкою і дітьми вже вдихав в себе «чисте повітря і народний дух благодатної Полтавщини».

Шумків батько був таки настоящий українець і родом, і душею; доля закинула його спершу на Кавказ, а далі в Петербург; тут він одружився з донькою свого товариша по службі, вельми гарною з себе, але убогою дівчиною. Дітей у них було щось чи не семеро, але виріс з них один Олекса. Батько й мати Олексині повмирали, ще як він був перший рік на університеті; тим він і залишив науку, а примостився десь урядником в департаменті. Згодя він одружився з дочкою якогось заможного крамаря і взяв добре віно; жінка його вийшла ні се ні те; більш що якась недопечена пампушка.

Не скажу вже, хто і як розбудив у Шумка український патріотизм; знаю тільки, що він видавав себе українцем і з книжок знав Україну, її народ і її мову; коли і як я спізнався з Шумком – про се не варто розказувати.

Дак ото й переїхав Шумко літувати в село Криничку; а тижнів зо два після переїзду біжить до мене верховець з листом од Шумка: так і так, пише, чим швидше приїзди да поможи визволитися з каторги!

В’їжджу в двір – очам не вірю: на дровітні сам Шумко рубає дрова! «Е, – думаю собі, – справді така робота здасться каторгою тому, хто привик у Петербурзі тільки чорнилом папір мазати да розчісувати свої баки!»

– Здоров був, Олексо! Поможи тобі боже! – гукнув я. – Що се ти?

– Отак як бачиш, – одповів Шумко, кидаючи на землю сокиру. – Оте спасибіг тобі! Се ти мені так утелющив: се ти мені нараяв отаке село!

– Яке таке? Чи же воно не до ладу: і ставок, і садок єсть.

– Провалитися їм, отому і ставку, і садку! Дров нікому врубать! Бачиш, сам рубаю. Народ тут якийсь клятий: не зговориш з ним. – І почав, і почав ублажати народ!

– Гаспид тут, а не народ! – говорив мені Шумко. – Нема в нього ні щирості, ні одвертості! Ти до нього з чистим серцем, а він на тебе звірюкою дивиться; да так тільки на те й верне, як би тебе одурити ошукати, як би з твоєї кишені витягти більш грошей! Ти тільки послухай, що вони зі мною витворюють! Купив дров, та не дров, а чорт зна чого – хмизу віз; зову чоловіка перерубать, – що візьмеш? – питаю.

– А як, – каже, – чи поденно, чи оптом? Коли поденно – дак по півкарбованця піврубля в день, а коли оптом, трохи спущу: за рубля з четвертаком порубаю. Попробував я торгуватися; сам бачу, що тут і на день нічого робить… Не хоче, не спускає… Позвав другого, ще гірше. Ну, кажу, рубай оптом. Що ж ти думаєш? Довго він рубав? Цюк-цюк! За дві години перерубав! Хіба се не розбійництво? Не ошуканство? Присягався, що на два дні роботи; на два дні правив платні, а за дві години зробив!

– Та, бач, мені здається…

– Цить, цить! Се ще не все: вийшли оті дрова, купив удруге; зову знов рубать. «Тоді, – каже, – я трохи помилився, продешевив, тепер треба більш взять!» Та се ж вже очевидячки глум зочевидячки насмішка! Мене так розібрало, так закрутило коло серця, що я вигнав його з двору, та отсе другий день сам і рубаю…

– І рубай на здоров’я! Краще їстимеш.

– Тобі смішки, а в мене печінки болять… Та і се ще не все! Ні до чого не можна докупиться! Деруть Беруть наче за батька! За качку, за курча, за глечик молока, за питунчик сметани беруть більше, ніж в Петербурзі! Більш всього прикро А ще всього досадливій те, що жидюзі за половину ціни оддають. Хіба се не деморалізація?.. Де ж та хвалена моральність в народі, щирість, де та чесність? Де вони? В книжках?

– Єсть і в народі, але в книжках справді більше. Тільки ж скажу тобі, Олексо чоловіче, що ні розбишацтва, ні омани, ні деморалізації нема в усьому тому, що ти мені наговорив…

– Як нема? Як нема? А що ж се все по-твоєму?

– По-моєму, сама простіша річ: люде побачили, що приїхав на село літувати чужий пан, чоловік грошовитий…

– Хто се їм се сказав?

– Самі бачать! Хіба не видно, що ти приїхав жити з готовика; значить, готовик є у тебе. Бачать вони, що у тебе нічого нема свого, все треба купить; бачать, що ти чоловік новий тут, цін не знаєш, а купить тобі треба, от вони й розуміють, що з тебе можна поживитися, і правлять високі ціни.

– Та се ж і єсть деморалізація?

– Така, коли ще не вдесятеро менш, як і в кожного крамаря. Аж як ти прийдеш до якої крамниці в Петербурзі купити яку цяцьку, крамар заправить з тебе вдесятеро, ніж та цяцька йому коштує, а ти заплатиш не торгуючись, бо у нього скрізь написано «prix-fix», а в селі люде попросту, без «прифікса», силкуються продать свої злидні чим дорожче, тим ліпше. Бач! Цілком звичайна річ…

– Ну, ні! Не звичайна, се здирство! А то от ще тобі: договорив наймита, за два дні приходить, каже: «Прибавте плату, я помилився, дешево випросив; а не прибавите – покину». Я не прибавив, а він взяв і покинув… Яка ж отсе святість договору?

– Бога бійся, чоловіче! Звідкіль народу довідатись про святість договору! Хто його вчив сьому? Хіба ти не бачиш, яка тут страшенна темнота?

– Школи єсть!..

– Цить-бо! З тих шкіл – як з цапа вовни: одна переводня громадського кошту…

– Знов же таке недовір’я до кожного, хто не в свитці. Своєму брату не йме віри…

– Кого знає, дак тому вірить…

– Але жиду вірить!.. Жиду, нехристу вірить! – гарячивсь Шумко.

– Вірить поневолі, бо не має біля себе такої своєї,! християнської душі, котрій би вірив… Пан сертучник од народа і ще дальш, ніж жид: пан одчахнувся од народа, одрікся од нього, проміняв свій народ на жида, абощо… Де ти бачив, де знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона? А коли єсть, дак чи вона піклується про народ, чи веде його до освіти і добра?.. чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти і добра?.. Веде його поліція, начальство… Станові його просвіщають, урядники моралізують… Була б національна інтелігенція, народ би і не цурався її, і вірив би їй. Поживи ти з народом, пізнай його, да з’їж з ним сім мірок гороху, а тоді інша річ…

– Дак, по-твоєму, отсі всі факти, що я вказую, – байдуже?

– Сього я не кажу: я проти фактів ні слова; я тільки показую тобі причини, коріння фактів. Я сам говорив тобі, що в народі багато єсть бридкого, неморального, що та «народна педагогія», котру ти…

– Цс! Цс! Ось я тобі зараз покажу «народну педагогію». , Он, бачиш, іде табунець дітвори: ото вони ідуть сюди на ігрище… тут, бач, їм справді добре гратися: і холодок, і моріжок… Як приїхали ми, дак вони день-другий боялись приходити, думали, що я закажу; а третього дня приходять, стоять під ворітьми. – Чого ви? – питаю. – Граться, – кажуть, – поприходили, тут наше ігрище, чи пустите, чи можна? – Ідіть, – кажу. – От вони щодня тепер тут…

– То й добре! Твої діти пізнають народних дітей…

Шумко аж підскочив.

– Бога бійся! Ти придивись спершу на їхні іграшки, да тоді й скажеш, чи можна припустити туди мені своїх дітей…

– Хіба що? Се ж настояща «народна педагогія»!

– Вона, вона сама… Да тим-то я й не пускаю до неї своїх дітей. Ось придивись!..

Ми сіли собі збоку. Дітвори прийшло чимало – хлопці и дівчата.

– А в що будемо грати сьогодні? – питає одно.

– У «п’яницю»!

– Ну учора у «п’яницю» грали: сьогодні в «злодія» будемо.

– Ну його, того «злодія» – лучче в «гусей», – пищала дівчинка.

– У «п’яницю»!

– У «злодія»!

– У «ката»! У «ката»!

Довго ще йшла спірка у що грати. Стали на «злодію» Рішили у «злодія».

– Примічай! Уважай, – торкав мене під бік Шумко. Мені нічого було вважати, бо я кілька разів бачив оте і дітські іграшки, бачив і «п’яницю», і «злодія», і «ката»… Бачив подібні іграшки в «суд» і між дітьми інтелігенції. Одначе я послухав Шумка і став «примічати».

– А хто буде за злодія?

– Я!

– Я!

– Ні, я! Ти, Петре, не годишся.

– Ну, я!

– Ти ще гірше; ти не вмієш кориться, не вмієш проситься… Нехай Кузьма буде за злодія… Хочеш, Кузьмо? – Кузьма охоче вийшов наперед.

– А за суддю хто?

– Суддею Харита сьогодні.

– Вона не вміє ні сердиться, ні кричать, ні лаяться… От якби Ігнат був суддею.

– Нехай і Ігнат буде…

Ролі пороздавали усім. Началось ігрище.

«Злодій» присів біля дерева і давай стукати по ньому, нібито рубає, краде!.. Два «сторожі» – дівчата з дрючками в руках, нібито з рушницями, підкрались до нього да хап за плечі!

– Здоров, чоловіче! А що се ти робиш?

– Хіба не бачите: рубаю…

– А в чиєму ж ти рубаєш? Не в своєму, певно?

– У божому…

– Хто ж тобі стежку сюди показав?

– Гетьте собі! – огризнувся «злодій». – Не в вашому рубаю… Ну і не лізьте!..

– Не в нашому, а в панському, а ми панська сторожа… Сього не знаєш? Дак ми тобі розкажемо!.. В’яжи його!..

– Простіть, люде добрі! Пустіть! їй-богу, зроду вперше! І довіку, і до суду не буду більше… Пустіть, – проситься «злодій». Пустіть!

– В’яжи його! В’яжи!

– Не руш! Я й не в’язаний піду, куди треба! – скрикнув «злодій» і, замахнувшись сокирою, пустився навтікача. Його догнали.

– Еге! Дак ти такий!.. Ти, душогуб, сокирою заміряєшся!.. Чуже крадеш, да ще й втікаєш… В’язать його!

«Сторожа» скрутила налигачем назад руки «злодію» і повела в другий кінець лісу «до двору».

Вийшла «пані» – властителька покраденого дерева. «Злодій» стояв посупившись.

– Дак ти се мій ліс крадеш! – гукнула «пані». – Ах ти, злодюго, ах ти, розорителю! Як ти смів красти? – І, не дожидаючи одповіді, «пані» зацідила «злодія» усією п’ятірнею по лицю. «Злодій» подався набік і промовив: «А вона справді, каторжна, б’ється кріпко! Не вміє, диявол, граться, а береться: ти б тільки для виду вдарила, а то зацідила, аж іскри з очей посипались. Дурна!»

– Дарма, Кузьмо! Дарма, – вговорювали усі разом «злодія». – Воно переболить і сліду не буде… Ну, дальше, дальше грати! Не сердься на неї, Кузьмо!.. Так гарно почали гру…

– Ну, нехай же! Я послі гри і їй утелющу, я їй віддячу по-своєму! – одповів Кузьма і знов стояв «злодієм».

– До «судді» ведіть його! – скомандувала «пані». Злодія повели до судді. «Злодій» ішов з зв’язаними руками, ішов повагом; сторожа підганяла його, віддаючи ззаду штовхаників. Суд розпочався під дубом. На пні сів «суддя», перед ним стояв «злодій», а за ним «сторожа» і «свідки».

– Дак се ти, вражий сину, крадеш панський ліс? – закричав «суддя». – Ти?! Чого мовчиш? Кажи, признавайся!

– Ні в чому мені признаваться!

– В злодійстві! Ти крав?

– Ні! Не крав.

– Люде бачили! Свідки єсть!

– Нехай їм повилазить, тим, хто бачив.

– Дак ти от який! – «суддя» почав лаяться недрукованими словами. – Я ж тебе провчу!.. Я тобі покажу, як красти панський ліс та ще й не признаваться… кажи: крав?

– Хотів украсти! – відповів «злодій», показуючи вид, що він перелякався.

– Нащо ти крав?

– На вісь! Вісь у возі зламалась…

– Дак ти купить не хочеш, а крадеш?

– Купив би, дак нема грошей купила…

– Випроси, пані так дасть…

– Випросиш у неї! Така вона! Торішнього снігу не дасть…

– Вже як хоч, а красти не можна! Ведіть його до «станового», – скажіть, що я присудив йому хлосту… Велику? – питає «сторожа».

– Півсотні!

«Злодій» падає «судді» в ноги, цілує їх, упрошує: «Змилосердіться, помилуйте!» – присягає, що більше зроду-звіку не буде…

– Ведіть, ведіть! – одповів «суддя». «Злодія» повели до «станового».

– Десятники! – гукнув «становий». – Привели голодного чоловіка, треба нагодувати його; швидше давайте каші! – «Десятники» метнулись і принесли різок.

– Ну, чоловіче! Лягай сам, коли не хочеш, щоб положили силою, – сказав «становий» до «злодія».

– Лягай, Кузьмо! – вговорювали «злодія» діти.

– Не хочу, розв’яжіть руки мені, руки одеревеніли…

– Ну-бо, Кузьмо! Який ти чудний! Грали, грали, а він на самому кінці зупинивсь і псує гру!.. Лягай! Тоді й розв’яжемо…

– Не хочу, не хочу! – стояв на своєму Кузьма.

– Та треба ж до кінця довести!

– Сказав: не хочу! Ви ще справді виб’єте, як ляжу!

– Ні, ні! їй-богу, ні!.. Ми не по тобі, а по землі; а ти тільки кричи да просись…

– Ну глядіть же; а коли збрешете, дак я вам голови попроломлюю.

Кузьма ліг. Миттю два хлопці кинулись йому на голову, два на ноги, а два стали з різками по боках і почали бити по землі.

Кузьма реготав.

– Так не можна, Кузьмо! Треба, щоб ти плакав, кричав, просився… Кричи!..

Кузьма наче не чув, реготав собі.

– Лучче його! Лучче! Кріпче! Щоб пам’ятував, коли крав панський ліс, – приговорював «становий».

– Кричи-бо, Кузьмо! Гаспид, не хоче кричати.

– Коли ж так, – озвався «суддя», – не хоче граючись кричати, дак закричить справді.

– А ну, хлопці, годі вам по землі бить, – валяй його!

– Ай! ай! ай! – щосили було закричав «злодій». Шумко не видержав: звіром кинувся на дітей і ослобонив «злодія», розв’язавши йому руки. Налигач залишив на руках сині сліди… «Злодій» плакав і втирав сльози, потім шулікою налетів на «суддю», вчепився йому обома руками в волосся і повалив на землю… Уся дітвора кинулась врозтіч, тільки «суддя» і «злодій» тягали по землі один одного за волосся. Шумко розвів і їх.

– Бачив, яка «народна педагогія?» – спитав він у мене, дивлячись таким лютим поглядом, наче в тій «педагогії» була якась моя вина! – Чи можна ж припустити сюди моїх дітей… Хіба се не школа деморалізації!..

– Ні! Се «іграшки»… се діється поза школою вже; школа деінде; тут не видно було вчителів.

– А де ж, по-твоєму, сама школа?

– Там, де ота дітвора бачила отаку паню, отакого злодія, отакого суддю, отакого станового…

– Бачила десь – певне! Бо, не бачивши оригіналу, ні з чого б було й передражнювати…

– Бачила в житті… значить, школа – само життя…

Шумко довго нарікав на народ, котрий так по-рабськи переносить од пані пощочини, котрий покірливо слухає, як суддя не судить його, а лає.

– Яке ж тут самоповажання, яка шаноба може розвиватись в людях, коли у дітей найліпша гра в «злодія», та гра, де вони учаться самі з себе кепкувати, самі себе зневажати, самі себе лають, б’ють!.. Тут і сліду нема ніякого морального почуття, почуття волі, шаноби чоловіка!.. Тут повно почуття морального розпутства, неволі…

– Одначе знов питаю у тебе: кому розвивати в народі почуття волі, шаноби людей, почуття моральне? Інтелігенції? А я вже казав тобі, що її у нас нема. Третє століття розвивають в народі деморалізацію, почуття повної зневаги до чоловіка, всі ті чувства, котрі існують у невольників і котрими держиться неволя…

– Виправдати можна всякий факт, але ти подумай, як тяжко жити в повітрі, котре згори до низу повне таких фактів!.. Тут свіжому чоловікові можна або задушитися, або збожеволіти…

– Ба! Свіжому, кажеш ти! То-то й горе, що між нами й досі нема свіжих людей!.. Усі ми, більше чи менше, покалічені морально «нашою» цивілізацією; усі ми, більше чи менше, прогнили духом лакейства, заздрості і всякої такої погані…

– Що хоч говори, а я більше не здолію тут жити. Лучче вернусь назад в Петербург.

– Швидко ж тобі надопекло!.. А ти ж і десятої частки не бачив ще народного життя таким, яким воно єсть.

– Доволі з мене й того, що бачив, доволі! Бо Більш не хочу! Поїду…

– Але літо тільки що починається; ти міг би прожити в селі до половини вересня… Переїзди до мене в хутір…

– У тебе тісно…

– Нема такого будинку як тут, зате народ тебе не дратуватиме, не дуритиме не «грабуватиме», не «ошукуватиме», і такої «педагогії» не побачиш; за се вже я ручуся…

Шумко переїхав до мене…

Примітки

Вперше надруковано в журн.: Зоря. – Львів, 1886. – № 11. – С. 177 – 180, як друга частина циклу нарисів «З життя на селах (Фотографії)», без зазначення дати написання. Підпис – Семен Жук. Заголовок «Народна педагогія» наведено в змісті журналу.

Із рядом скорочень та мовно-стилістичних змін оповідання ввійшло до зібрання творів у чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я Твори: В 4-х т. – Т. 2. – С. 103 – 116. Дата – 1885.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 147 – 155.