Марта Перепічка

Олександр Кониський

Марту Михайлівну Перепічку я спізнав давно: літ тому двадцять буде; я тоді був молодим парубком, а вона дівчиною літ шістнадцяти. Гарна була з себе тоді Марта Михайлівна, або як звали її Мартуня! Просто козир-дівка; краса на всю губу! Зростом висока, стан стрімкий, тонесенький; плечі широкі, закруглені, білі, наче сніг, рученята манюсенькі, кожа на них так і одливала блідо-рожевим кольором! Коса – товста, довга, чорна аж темна, наче ніч! Як вплете, було, стрічки та спустить, так трохи не до самої землі… чоло широке, пряме, немов виточене, а під ним гнулися брови, наче дві чорні п’явки, обвиваючи великі очі з довгими віями.

Ой! Що то за очі були!.. Згадаєш їх, так і тепер помолодієш! Темно-сині, наче крило у ворона, а погляд!.. Погляду їх зроду-звіку я не забуду! Мабуть, коли б вмерши, я встав з гробу, то б першим ділом згадав Мартунині очі! Такого погляду я ніде і ні в кого не бачив… Гляне, було, Мартуня – так з очей у неї аж іскри летять; а на самого тебе наче хто приском сипне!.. Дивишся, мовчиш, нічого не промовиш, доки не зведе вона з тебе свого палкого і палючого погляду… так наче хто в тебе річ одбере, немов занімієш! Якась чудна небесна сила була у Мартуніному погляді?..

Що ж дивного, що я закохався в Мартуню? Дивно було б, коли б не закохався в таку красу. То було перше моє кохання: не вернеться воно! Ні!.. Перше кохання і перші муки не вертаються. Та й добре! Цур йому! Що коли б у сорок літ та таким клекотом заклекотіла кров, яким вона клекоче у двадцять літ! Гай, гай! Хто його зна, що б тоді і робив чоловік!.. Двадцять літ минуло, а й досі, наче сьогодні, пам’ятаю, як тремтіло, як билося у мене серце до Мартуні. А як стисне, було, вона у мене руку, так завжди було вхоплюсь другою за лівий бік… так якось нехотя, мимоволі, ніби треба було придержать серце, щоб не вискочило…

От же й не побралися ми, а чому? Так собі!

«Не всі ж тії вінчаються, що вірненько кохаються…»

Раз при мені Мартуня стусонула межи плечі дівчину за те, що не швидка подала їй рукавички. Се було ще за кріпацтва, так тоді з слугами не панькалися так, як теперечки. Ні, тоді було малесеньке паненя, ще материне молоко не обсохло у нього на губах, а вже й воно б’ється…

І хто його знає, чого я за той духопелик не злюбив Мартуню? Служанки мені не жаль було: я знав, що у неї плечі привикли до духопеликів, і сама побита нічого не промовила, навіть не скривилася, навіть і виду не показала, що од Мартуніного духопелика стало їй або боляче, або соромно. От же не злюбив я Мартуню, та й годі; швидше попрощався з нею, вернувся додому, та ні з сього ні з того – в сльози. Молоді сльози не дорогі, тим-то, мабуть, і рюмсав я довго, наче мала дитина; рюмсав, аж доки не стомився і не заснув. І неня, й сестри питали: чого плачу? А я мовчав та плакав; таки й сам добре не знав – чому плачу? Виплакався, виспався добре, а другого дня подався геть-геть далеко від Мартуні. Та ото так і не стрічався з нею, навіть і не чув про неї нічого цілі двадцять літ, аж доки знов не вернувся до рідного хутора. Хутір мій недалеко того села, де жила й досі живе Мартуня, землі наші межа в межу.

Вернувся на хутір, якось пусткою несе від нього!.. Матуся померла, сестри пішли між люде; будинок похилився, на клуні солома попровалювалася, крокви світяться; у колодязі дубова соха струхла, а й товста ж була… в омшанику порожні вулики, а колись були з медом і з бджолами, теперечки чмелі та шершні живуть… Горожу кругом обнесено на топливо, хоч навкруги шумлять гаї. І верби на греблі повсихали. Не диво! Двадцять літ минуло, а двадцять літ у нас вік цілого покоління! Все старіє, один тільки час, хоч і швидко минає, а не старіє; він зате людей старить. І мене він зістарів, а може, й не один він, не без того, що й люде докладали рук…

Зістарився і пасічник мій Василь Чміль: покинув його чоловіком не старим, в силі, при здоров’ю, а тепер, он який згорблений; голова як лунь; борода в сметані; сам насилу переступає з ноги на ногу; підтоптався, охляв. Каже: і в нього було своє лихо; і він випив дві неповних: жінку поховав, сина взято в некрути, дочку видав заміж, здавалося, і добре видав, а вона взяла та й повісилася… Лишився Василь самотою: і бджоли перемерли, і любима його собака Ратуй – взяла та й здохла…

– А я ще вештаюсь, – говорив до мене Василь, – та вже недовго; бачу, що вже на божій дорозі стою, хури своєї чекаю… Та й ви, добродію, подалися: он – голова лиса; хтось на чолі ралом пройшов, лице – наче кленове листя під Покрову!.. А чи таким ви були, як… пам’ятаєте… ходили до Марти Михайлівни…

– Літа, Василю!..

– Еге! Літа… хіба ваші літа які? Літа… гм!.. Знаю я літа… А Марта Михайлівна часто нагадує про вас, де тільки стрінемося – перше слово – про вас.

– Що ж вона? Жива-здорова?

– Дівує й досі… воно б, сказать, не то пора, а й пора перейшла, так наче замовлено: і женихів багацько було; траплялися і неабиякі люде! Присватувався і ваш шуряк; не пішла і за нього: удовець, бачте… Усе перебирала, вередувала, от і довередувалась; тепер рада б обіруч, хоч би й за старого, та ба!.. – Василь хитро подивився на мене й додав: – Усе на вас сподівалася, а як почула, що й ви одружилися, то й остання надія пропала.

– А мати її, батько – живі? – питаю.

– Де там! Давно перемерли… сама собі живе; зубожіла вельми… Та ви б, може, поїхали, провідали її.

– А що ти думаєш? Справді, чи не поїхать.

– То-то б зраділа панночка!..

Поїхав.

Колись біленький, чепурненький будиночок Перепічки стояв тепер сумно, трохи похилившись; та такий корявий, рудий, не побілений… На широкому дворі, де красувалася шовкова трава, рута, рожі і море всяких квіток, там навалено тепер цілі ожереди тоненьких гілок, начухраних з березового хворосту. Перед рундуком розіслані рядна, на них проти сонця сохне квасоля; біля ряден сидить стара баба і пряде куделю, заткнувши за пояс гребінь. Ворота в двір замкнуті; в’їхать в двір не можна. Я одчинив хвіртку. Величезна чорна-чорна собака, що лежала біля ряден, почувши, що ляпнула у хвіртці клямка, прожогом кинулась до мене. Я мерщій хвіртку на клямку та й гукаю:

– Проведіть, бабусю!

– Ідіть, ідіть; не бійтесь; вона не порве: цу-цу! Цу-цу! Чухрай… – А Чухрай і вухом не веде та гавкає, сичеться до мене через хвіртку, аж скиглить.

– Чухрай!.. Чухрай! – гукала баба. – Не слухає, бодай він опрягся! Що ж отсе мені робити? Вража собака не слухає, а мені не можна од квасолі одійти, зараз свиня так і накинеться. Чухрай!

– Піди, Вівде, проведи, – озвався хтось із-за перелазу, – я й сама подивлюся за квасолею, іди швидше.

Баба взяла лозину і почала проганяти Чухрая.

– Чи дома Марта Михайлівна? – питаю я.

– А то ж де! Он вони біля перелазу. Ідіть, ідіть… Чухрай не займе.

На першому ступні рундука, на котрому інде протрухли дошки, стояла моя Перепічка, в білій хусточці поверх голови. Глянув я на неї і здивувався: сам своїм очам не вірив. Боже мій! Невже ж отсе справді я бачу прежню Мартуню! Де ділося її свіже рожеве лице, де взялося у неї таке худе, жовто-зелене? Хіба у Мартуні були такі сині дуги під очима? Хіба у неї були отакі кістляві, засмалені, аж червоні руки? Та чи Мартуня се? Придивляюся, глянув в вічі… вона, вона – моя прежня Мартуня! її очі, її погляд; я пізнав ті очі, я почув той прежній погляд…

– Здорові були, Марто Михайлівно! – кажу до неї.

Дивиться вона на мене, придивляється, пізнає…

– Що? – питаю. – Не пізнаєте?

– Коли б не вклепаться… пізнала! пізнала! по голосу пізнала… – з Мартуніних грудей вирвалося тихе глибоке зітхання. – Боже! Як же ви перемінилися! Просимо ж до хати… хата знайома вам, – і знов зітхнула.

Вступили в хату: шпалери полиняли; на помості скрізь лисини; на стелі руді плями, видко, що дощ пробивався в хату… двері перекосилися набік; у вікні – двох шибок нема; замісто них синій цукровий папір… цвіллю оддає…

Сіли… канап знайомий… Марта Михайлівна вставила в мене свої очі, жалібно хитала головою… мені здалося, що очі у неї вогкі.

– Не таким я вас знала, не таким! – говорила Мартуня, і знов здалося мені, що голос у неї тремтить, чується якась сумна, жалібна нота… – Та й постаріли ж ви як!.. І лисина… на всю голову лисина!… А де ж ваші кучері? Чи в снігах, чи в степах? Ой, ой! Он і на вусах іней!.. І я вже не та стала, ні!.. Ой літа, літа!.. – Перепічка зітхнула і спитала. – Чи давно ж ви приїхали в наші ліса? Чи надовго?

– Не знаю ще… може, і зовсім.

– Господь з вами! – аж скрикнула Марта Михайлівна, хрестячи мене, хто її знає нащо. – Де таки вам жить отут у наших вертепах!

– Чом же мені тут не жить? Ви ж живете.

– Я!.. Я що інше! Та й яке вже моє життя!.. Аби день до вечора! – Мартуня зітхнула і витерла очі.

– Що ж у вас нового? – спитав я і спитав ради тільки того, щоб що сказати, щоб мовчки не сидіти.

– Хіба за двадцять літ мало нового? Всього й не згадаєш… Коверзуна Йосипа знали – спитала Перепічка.

– Знав, а що?

– Пропав… літ десять був опікуном над Торбиними дітьми і худобою… ну, звісно… крав, переводив, шахрував сирітське добро, поки сироти росли, а виросли – кажуть: «Давай одчіт…» А який там одчіт, коли він все «опік»! Не дав; от його під суд та в тюрму засадили; посидів він, мабуть, більш півроку, та, видко, не смачно під замком; не дождався, доки суд вийшов; отрути приняв, миш’яку, чи що… От же затерли, зам’яли: причинна, кажуть, вдарила… Яка там причинна! Не хотів чоловік на Сибір іти – от і причинна… А Лісового Семена не забули?

– Ні, а що?

– Спився з кругу… в старцях тепер… І Теличка пропав: зазнався був, далі з жидовою знюхався; цукровий завод завів, винницю, став горілку гнати та всю худобу через барабан і перегнав… продали усе! Сам тепер же на Литві акцизником, жінка вмерла… На що вже добрий хазяїн був Чайка і той звівся, жебраком живе… усім тепер якось тяжко… усім не з медом!!

– Чому се так?

– Порядки нові пішли, от чому! Крестян одібрали; якесь земство завели; мирові суди; школи і все таке нове… найгірше ж без крестян… Ну, вже коли на те йшло, коли така вже царська воля – нехай, нехай би людей одбирали, та землі не займали… Земля наша, а то ще й землю пообрізували, що на наділи, а що на межування. Межовики зарізали нас без ножа… хто сміливий та з товстою кишенею, тому поодмежовували і гаї, і сіножаті, і чорнозем… знищили нас… А тут ще оте земство додає свого – нові налоги видумує: усе плати та плати; а з чого його взять? Крий боже, як тяжко стало жить! Не приведи, мати божа!..

– І вам тяжко?

– Мені?! Та мені ще вдесятеро гірше… Я наче муха в окропі. Хіба не знаєте? Сирота, одинока, зубожіла, доходів нема, було землі двісті десятин; сто на наділи одібрали; тридцять продала на прожиток… Аж ви пам’ятуєте – за покійного батька у нас карета була, на конюшні два шестерики стояло, упростяж їздили, а тепер драбинчастий віз, безклуба кобила, та й тієї нікому запрягти… Волів було три плуги, тепер і поганого назимка нема… корів було десять – усіх чума позабирала. Тяжко… Отсе збираюся продать останню землю і дворище та піду в черниці…

– Що ви, Марто Михайлівно! Чого вам у черниці?!

– Душу спасать… не можна тут жити; ні з чого жити…

– У вас же гаї такі добрі…

– Що гаї! Тепер гаї гниють; он гляньте, скільки надворі хмизу гине! Колись то все гроші були – тепер гниє. Привезуть березину з гаю, почухрають, цівка на дрова йде, а хмиз гниє, а колись за нього добрі гроші платили…

– Хіба хто купував березові різки? – спитав я.

– Аякже! Ще як купували: і станові купували, і в земський суд, і в поліцію, особливо інвалідний начальник багато забирав.

– Нащо?

– Треба було, хіба не знаєте?.. Сікли… чи солдатів, чи злодіїв, чи просто людей… різки треба; от було – у нас і купують… А тепер – нащо, коли нікого сікти? Тепер, бачте, усі панами стали, бити не можна… Ох-ох! До чого воно все отсе доведе – один бог про те знає.

Замовкли. Здавалось, ні про що вже й розмовляти.

– Чи не купили б ви у мене сього добра? – спитала Перепічка, вказуючи пучкою на двір.

– Якого добра? Дворище?

– Ні, хворосту.

Я здвигнув плечима та й кажу:

– Нащо ж мені ті різки?

– Не все різки, між ними є й хворост.

– Та нащо ж він мені?

– В хазяйстві всяка річ згодиться; в доброго хазяїна ніщо не пропаде: на топливо або на що інше повернете… купіть! Дешево продам, по четвертаку б за віз оддала… купіть…

– Та нащо ж він мені, – одмагався я, – у мене свого лісу доволі.

– Знаю, знаю, але свій ще треба рубати, а се вже готовий, сухий… Може, на греблю треба.

– У мене греблі нема.

– Знайдете де приткнуть, аби охота була купить.

– Коли ж не треба.

– Шкода, велика шкода! А я думала… сподівалася, що хоч ви поможете мені, беззащитній сироті… аж бачу… пропаде хмиз, шкода! Може, знаєте кому порадить, щоб купив? На залізну дорогу чи не купили б?

– Там різок не треба.

– Тепер, кажуть, хворост в ціні… ви свій почім продаєте?

– Як до хворосту: і 4, і 5 карб. за сажень, так у мене ж настоящий хворост – дубовий та лісковий.

Поговорили ще трохи, я вже збирався додому, аж ось прийшла якась молодиця: очіпок набік, лице в сажі.

– Чи не пора пироги виймати з печі? – спитала вона Перепічку.

– Ох мені лихо! – скрикнула Марта Михайлівна. – Заговорилась та й забула! Пропали пироги, певно – перепеклися! А ти собі, Гапко, й байдуже! У!.. Чого очима блимаєш? Іди, іди та швидше виймай, вийнявши з печі – прямо в решето, та зараз же і прикрий подушкою… чуєш? Швидше-бо, швидше.

– Поспіємо, – одповіла молодиця і повагом вийшла.

– Бачу, що вона занівечить мені пироги, треба самій. Вибачте. Я на одну годиночку, – з сим словом Марта Михайлівна потюпала в кухню.

А я глянув в сад: скрізь пустка, кропива, бур’яни аж гудуть, груші, яблуні, черешні наполовину повсихали… не весною життя, а зимою смерті віє од саду!..

– Чого се ви взялися за шапку? – сказала Перепічка, вернувшись з кухні.

– Пора до двора.

– І не думайте сього! Двадцять літ не бачилися, та так би то на годиночку. Ні, не пущу од пирогів. Зараз принесуть.

Та ж сама молодиця внесла повну миску гарячих пирогів.

– Прошу покорно! Призволяйтесь… сама місила, – говорила Марта Михайлівна, всаджуючи мене за стіл.

Не з’їсти пирога – значить в саме серце вразить Марту Михайлівну. Я присунувся до пирогів, а вона підклацувала мені сметани і гордо розповідала, що ніхто в сусідстві не вміє пекти таких пирогів, як вона.

– Я чула: ви вже жонатий? – спитала Перепічка, пильно дивлячись на мене.

– Жонатий.

– А я й досі дівую… не вибрала до вподоби… сумно одній і стара вже стала, а не привикну… може б, якби більші достатки та менші налоги, то б…

– Со духи праведных скончавшася… – почулося десь недалечко.

– Се сусіду мого – Грицька Соломаху ховають, – промовила Марта Михайлівна. – Вічна йому пам’ять і царство небесне!.. Добрий він чоловік був, та чудний; так чудно і вмер… Ви не знали його?

– Не доводилося.

– Е, чудний був чоловік!.. Він з козаків. І що за вдачний чоловік був, так хто його зна, чи й є де другий такий! Нічому не вчився, а все знав: він і швець, і кравець, і маляр, і стельмах, і коваль, а як треба, так і піч складе. Землі власної у нього – бігма! Він безбатченко, сирота; з себе вдатний, як вилитий, як намальований… у прийми пристав до багатирки. Жили нічого собі, а далі жінка візьми та й запий, почала по шинках ходить… Усе що на собі, до самої сорочки проп’є. Він її просить не пить, а вона ще гірше. Пила, пила, та й повіялась… Красива з себе була, рум’яна, статна. Стала повією. Станового причарувала до себе… Грицько догадався, давай сочить… підстеріг, застукав у клуні та дьогтем і вимазав становому голову, а жінці ні слова… дурний! Де б її сполосувать од шиї до п’ят, а він станового… хіба станового вина. От же прочув ісправник… станового взяли кудись у друге місто, а за Грицьком якусь провинність знайшли та й засипали нишком березової каші… З цього б то Грицько й собі запив та з перепою і богу душу оддав. Не виніс би то сорому… я сьому не вірю: великий там сором!.. Колись не так сікли, а прилюдно, на кобилі… Просто з дання спився: жінка піднесла…

У мене стиснуло в грудях: чи од пирогів Марти Михайлівни, чи од чого іншого… не скажу. Я взяв у руки шапку.

– Та посидьте-бо ще хоч трошечки, – упрошувала Марта Михайлівна.

– Ні, час додому.

– Коли ж побачимось?

– Будем живі – побачимось.

Примітки

Вперше під заголовком «Мої давні знайомі (Етюди з життя). І. Марта Михайлівна Перепічка» надруковано в журн.: Правда. – Львів, 1875. – № 20. – С. 792 – 799. Без зазначення дати написання. Підпис – О. Я. К-ий.

З деякими змінами мовно-стилістичного плану і під заголовком «Марта Перепічка» оповідання ввійшло до зібрання творів О. Кониського у чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Одеса, 1899. – Т. 2. – С. 179 – 191. Дата – 1873 р.

Подається за вид.: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 2. – С. 179 – 191.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 53 – 60.