Наймичка (1900 р.)

Олександр Кониський

1

На Софіївській дзвіниці дзвін ударив шість раз. На головніших київських вулицях починали засвічувати ліхтарі. Темнота пилипівського вечора вкрила було густий туман, що з самісінького ранку спеленав Київ; але світ ліхтарів, розігнавши трохи темноту, перемішався з туманом, а олов’яна намітка, мов павутина, знов стала примітною над вулицями. Одсвіт газу, зливаючись з туманом, нагадував ніби щось фантастичне, але фантазія якось не ширилася, не піднімалася вгору: смутними думаннями ворушилася вона в голові, наче і її туман придавлював…

В великі вікна хрещатицьких крамниць вилискувався світ, наче приманював людей в крамниці купувати крам; та марне! людей по вулиці не видно; хто-не-хто хіба проїде або пройде, вертаючи до господи.

Небавом, замість туману, почала сіяти холодна мряка осіння!.. Холодна вогкість пронизувала тіло і кожного гнала з вулиці в хату…

Дніпром починала вже йти осіння крига. Учора пароход приплив востаннє, а сьогодні став вже на зимівлю. На пристані не було ні духа. З гори рине в Дніпер каламутна вода; Дніпро реве, сердиться, не хоче замирати до весни. Під отаку вечорову пору в темряві під дощем пленталась якась молодиця попід парканами, прямуючи на берег Дніпра. У молодиці очі були мокрі, та чи від сліз, чи від мряки, що вітром забивало їй в лице, того не можна було розібрати. Погляд її був не то щоб погляд божевільної, але якийсь такий тяжко смутний і разом спокійний, наче тупий, що йому недалеко було й до погляду божевільної. Твар у молодиці худа, аж запала. З латаної свитини вода аж цівками бігла: або її давно змочило, або довго мочило.

Молодиця йшла тихо, поважно, не хватаючись, видко було, що їй і в таку годину нікуди поспішати, що у неї не було захисту. Ні голосіння вітру, ні мряка, ні холоднеча не здавались небезпечними сій молодиці. З-під хустки на голові вилізло пасмо чорного волосся, при світі ліхтарів дощові крапельки блищали на волоссі наче срібло. Зрівнявшися з повороткою, котра веде вниз до Дніпра поуз Володимирів колодязь, молодиця зупинилася, обперлася на бильця і стала кашляти… Да як кашляти! Здавалось, з того кашлю вилітали слова: «Недовго вже тобі терпіти»…

– Ох! Господи! Як тяжко, – проговорила молодиця, відкашлявшися. Пройшовши кілька ступнів вона почула, що ноги підгинаються і обперлася об ліхтарний стовп. З ліхтаря світ упав їй на твар. Погляд трошечки повеселішав, і з глибини запалих очей мигнув і щез той промінь, котрий горів колись в тих очах, ще тоді, як вони були молодими, невиплаканими, тоді, як вона була молода і весела, коли ще вбожество боялось простягти до неї свою суху, кістляву руку…

Є ступінь того тяжкого, хижого убожества, що з людської тварі стирає слід божого образа. Я бачив таких убогих, і страшно було дивитися на них!.. На тварі таких злидарів нема інчого виразу опріч убожества. На тварі молодиці, про яку у мене річ і яку назовемо хоч Стехою, ще не виявився зовсім отой хижий вираз злиднів… На Стешиному лиці ще миготіло ще щось таке привабливе, немов та пишна квітка, що вже була під морозом, що вже зблекла, не вичуняє, але все вона ще не втеряла слідів своєї краси.

2

Вітер рвонув міцніше, сердито; линув буйний крапелястий дощ. Стеха здригнула, затрусилася і пішла вправоруч до Дніпра… От вона вже біля каплиці. Каплиця замкнена, тільки стовб бовваніє над колодязем… Хотіла перехреститися, не можна зложити пучок… заклякли з холоду…

Темно, людського голосу не чутно, ніщо живе не щавокне; тільки хвиля б’є: вдарить та й утече та й замовкне… Стеха глянула на Дніпер: туман повис над річкою; дощ ллється в воду… Стеха стоїть на самому березі.

Придивилася, щось чорніє; то купальні стоять, ще й досі не відведені в захисток на зимівлю. Стеху наче що поманило в купальні; держачись за бильце, вона в пітьмах стала спускатися по східцях; спустилась, пішла по дошках. Чимало вже одійшла вона, берег вже геть за нею… Тут, певно, добра глибина. Стеха схилилася через бильце; придивляється до води: вода – як вода; біжать хвилі, одна другу доганяють, одна другу скривають. Стесі здалося, ніби з води хтось шепче до неї: «Добре ти зробила, молодице, що прийшла сюди! Не гай часу! Переступи через бильце, в воду і амінь! Скінчиш життя, скінчиш і муки свої. Годі тобі боротись з нуждою; не побореш ти її. Кінчай! Могила усім однакова, усім дорога в могилу. Хіба не все одно, що сьогодні, що завтра.

Здається, чим швидше, то краще!.. Ну, помучишся кілька хвилин в холодній воді, зате раз навіки розлучишся із своїми муками!.. Кінчай! Дніпрові хвилі пригорнуть тебе до свого лона!.. Чого боятися? Людей? Хіба людям що до тебе! Байдуже їм, чи живеш ти, чи ні?..»

І здалося Стесі, що з води вийшла якась манія, простягнула до неї обидві руки і так приязно, так ласкаво зове до себе!

Що ж! Тільки б ногу перекинути через бильце, посунуться трошки з кладки, шубовсть в воду!.. Всьому кінець! Манія підхватить на руки і не дасть забиться об воду, або об кригу… Чом же Стеха не рушає? Хіба ще мало намокла, натерпілась, хіба ще мало з’їла вона дрижаків?..

3

Стоїть Стеха! Мабуть, не спокусить її манія, мабуть, для неї, для тієї перемокшої і одубілої Стехи, ще єсть що-небудь таке в житті, що вабить до себе…

Авжеж є… Стеха тямить, що вона жінка, – у неї є хорий чоловік; вона мати, є мала, ненагодована дитина. Хто ж їх доглядить, хто їх обмиє, хто стане побиватися біля них, хто їх без неї нагодує?.. Та хіба ж і в неї є чим нагодовати їх; от і сьогодні цілий день простояла, ніхто не взяв на роботу, нічого не заробила… Здалося Стесі, що й водяна манія, і хвилі, і вся вода, і увесь Дніпро зареготалися з неї: чудний, дивний регіт наче покотився по воді… «Чого ж ти сюди приходила? Нащо по дощу вночі пленталася? Дурна! Годі ждати!»

– Ні, ні!.. Не сьогодні, не тепер, не в отсю холодну, холодну ніч!.. Нехай другим разом, може, завтра. Сьогодні вернуся до них; вони з обіду ще нічого не їли… Піду нагодую їх… а чим же я їх нагодую, У нас ні крихти хліба… де ж його взяти?.. Хіба вкрасти?.. дак у кого ж? Боже! чи так же ждалося, як сталося! Чи так воно було колись?

Стеха замислилась, і мимоволі почало вставати перед нею її колишнє минуле.

4

Стеха бачить себе мало дитиною. Батьки її були панські; хатина у них була манесенька, мати, було, встане рано-прерано, протопить у печі, зварить їй в невеличкому горщечку каші, поставить на припічку, на столі положить хліба; підмете хату і піде на панську роботу, а вернеться вже смерком. Стеха цілий день сама. А влітку, коли надворі тепло і сухо, вибіжить на улицю, пограється з сусідньою дітворою чи в хрещика, чи в гусей. І весело їй! Про те, що батьки на панщині, зовсім їй байдуже було…

Дасть біг вечір – вони прийдуть, поцілують, попестують свою одиначку – Стеху; вложить мати її спати, і спить вона тихо, спокійно; ніщо її не безпечить, хіба інколи присниться, що сусідова Галя ущипнула її… А прийде субота – ненька ще до захід сонця вернеться додому: принесе води, нагріє купелю з любистком, з васильками, з м’ятою; змиє своїй Стесі голівоньку, вичеше її гарно; а в неділю вквітчає і побіжить Стеха до церкви. Недовго вона постоїть в церкві; нишком од матері вийде на цвинтар; тут така сила ровесників, так любо, так весело… Було полізе на дзвіницю подивитися, як там дзвонять… З дзвіниці усе село – як на долоні!.. Гарно, так гарно…

Після служби – обід… Пообідали, тато ляже під хатою, а мати візьме гребінку, сяде у нього в головах да поськає в голові, а Стеха тут, коло них, бігає, жартує, пустує; весело їй! Батьки радіють з неї. Стеха ж одиначка, а до того ще й з себе красива: коси чорні, лице біле, брівки густі, рівні, як шнурочок, очиці карі, да швидкі-швидкі, так і бігають, наче зірки.

5

Згадала Стеха, як вперше побачила вона війта: такий високий, чорний, з довгими, широкими вусами да сердитий такий, аж страшний. Гляне на тебе – мороз за плечима бере. Прийшов він у хату, у руках ціпок; і шапки не зняв, не казав: «Магай біг!» – а подивився на Стеху та й каже:

– Годі, дівко, гулять! Одинадцятий рік тобі йде, нагулялась доволі; пора й за діло; виходь лиш завтра на тютюн, – чуєш!

Вранці мати одвела Стеху в перший раз на панщину, на тютюн. Дівчат і хлопців на тютюні зібралось багато-пребагато: От би погратися, так же тютюнник – старий Опанас – назирцем ходить, дивиться, щоб гав не ловили, а пильновали коло насіння.

Сумно перейшов той перший день неволі; але вернулася додому – байдуже! Помогла ще дещо коло печі матері, повечеряла і знов весела!.. «Тепер і я вже не дитина, а робітниця панська!» – подумала Стеха, і думка, що й вона вже не дитина, звеселила її дитинну душу і серце.

6

Згадала знов Стеха, як занедужав на панщині її тато, як його, недужого, привезли додому. Сам він нездужав і дверей перейти; на руках його знесли з воза, внесли в хату, положили на піл. Він тяжко стогнав, нічого не говорив, нікого не пізнавав. А мати вбивалася біля нього: ридала, богу молилася!

А Стеха впаде було навколішки перед образом Пречистої, дивиться на його та тільки плаче… Без слів молилася… Не вчув господь тих молитов.

7

І саме тоді, як мати на дев’ятий день батькового недугу пішла на панщину, батько помер. Чужі люде обмили і на стіл положили. Ранком другого дня майстри труну зробили, мати вийняла з скрині два сувої полотна, що дбала на придане Стесі. Один порізали на покривала, на хустки, другий Стеха однесла до жидівки в шинок; взяла за його горілки на похорони да щось там грошей. Гроші усі пішли на свічки, на ладан да попу за похорони. За подзвінне нічим було заплатити, не стало тих грошей; паламар був добрий чоловік – подзвонив на віру. а дяк не пішов читати псалтиря на віру… Так без псалтиря обійшлися…

8

Згадала Стеха, як прийшла воля. Тоді вона була на п’ятнадцятій весні… Було се у великий піст, саме на сорока мучеників. Вранці приїхав до пана в двір становий, з ним якийсь судовик. Подзвонили в церкву, Навіть пани поприходили до нашої церкви, хоч досі не ходили, бо були другої віри.

По службі вичитали волю. Усі раділи, тільки й не радів один старий-престарий дід Василь Шмигун. Сів собі на деревину під ворітьми, та й сидить такий сумний. Люде до нього:

– Чого, дідусю, сумуєте?

– А ви, дурні, чого радієте?

– Як чого! Діду-голубоньку! Воля прийшла!..

– Воля… добра воля без хліба… їстимете що? Хіба ж не чули, що на дворових землі зовсім не даватимуть.

– Дарма, діду! Аби воля, заробимо!

– Заробите! З голоду без землі попухнете. Забули, що у нас більша половина села дворові, а на дворових землі нема. Що ж вони робитимуть без землі? В наймити підуть до тих, котрим дадуть землю, чи в старці? Ох ви, зелені голови! Не тямите, що без землі воля – друга неволя. Підуть знов і нові пани. Се будуть знов нові пани і нові кріпаки!

– Годі! Не каркай, старий, невідь-чого.

– Діду, діду! Нащо вам земля?

– Мені, сину, не треба вже ні землі, ні волі. Мені дадуть наділ однаковий з усіма: з старцями і з панами: усім по саженю… а вам, молодим, без землі тісно буде!

– Якось воно буде, – говорили люде: оп’яніли од волі, не йняли діду віри…

9

З того дня ні Стеха, ні її мати не ходили на панщину. Землею їх не наділили, бо «ревізських душ» у них не було. Почала Стеха ходити на поденщину.

10

Раз навесні покликали її до попа грядки копати. Обідаючи, вона вздріла попового наймита Юрка. Високий, молодий, чорнявий, голова в кучерях, а з очей так іскри і б’ють. За обідом сидів він проти Стехи. Гляне на Стеху – Стеха так і займеться, наче хто приском кине на неї. Юрко спустить очі в ложку, а Стеха підведе тихесенько, щоб ніхто не запримітив, свої очі на Юрка. З-під довгих рісниць її, мов блискавка, вдарить на Юрка; увесь він так затремтить, що аж ложка в руках танцює…

Давня се річ, а Стесі здалося, ніби се вчора діялося; і на душі у неї полегшало; з серця неначе щось важке упало… Буцім вчора вперше сиділа вона біля Юрка; ніби вчора, вернувшись додому од попа, вперше почула, що серце б’ється у неї не так, як доти билося… Пам’ятає, як того вечора, невважаючи на утому, вона довго неспроможна була лягти спати, серце не давало…

А коли лягла – сон тікав од неї… Юрко так і стоїть у неї перед очима. Півні заспівали втретє, а Стеха не спить. Голова якась важка, гаряча, коло серця наче щеміло. От і світ. вона швидше на ноги: вимела хату, витопила піч, обід зварила. Стара пильно так дивиться на неї і питає:

– Чи ти, Стехо, здорова? – питає.

– Здорова, матусю, – й почервоніла.

– Гляди, дочко, може б, сьогодні не йшла на роботу.

– Не можна, мамо! Треба йти; дома нічого не висиджу і попадя розгнівається… піду.

Копає грядки Стеха. Глянь – і Юрко йде до неї з заступом! Вона затремтіла, обімліла, наче чого злякалась.

– Магай біг, дівчино!– каже Юрко.

– Доброго здоров’я! – одказала Стеха і нагнулась витягти з-під заступа коріння.

Яка вона була тоді рада весела, щаслива!

І здалось Стесі, що наче й дощ вже не йде, і вітер стих, і небо прояснилось, і стало так зоряно-зоряно.

– До його, до його! – промовила вона голосно і швиденько пішла з тієї кладки, на котрій стояла. От вона й на березі. Куди ж тепер? Куди? Еге, куди йти?.. Зразу поховались зорі, небо стемніло, вітер завив, холодним дощем хвиснуло в очі. Стеха спинилася… страшно їй стало…

– Вони недужі, голодні… чого я до них… Чи не ліпше назад, на кладку?

– А дитина?.. – почулося їй.

11

О! як вони щиро кохалилися!.. Як вона глибоко і тепер його кохає… тільки, що вже не так палко, як тоді… То була молода сила… Так гарно було… Та, на жаль, ясні дні їх охмарило небавом горе. На Спаса занедужала мати і на Головосіка богу душу оддала. У Стехи нізащо було й поховати… Попу да дяку відробляла за похорони: попові гречку в’язала, картоплю вибирала, два тижні робила; а дякові тиждень по хазяйству служила… Усе останнє, що треба було на похорони, справив Юрко… Аж тепер їй весело згадати, як, було, увечері, скоро скінчиться робота, – вона за відро да по воду до криниці, а Юрко вже давно тут дожидає її…

От вони обнялися, поцілувалися; вона схилила голову до Юрка на плече, а він щебече їй про кохання, як вони поберуться, як стануть під вінець, як потім житимуть на власному кишлі, хазяйноватимуть, діток бог пошле. І в очах у них горить кохання і сяє надія… Щасливі були вони тоді! Світ божий здається їм таким хорошим-прехорошим, а люде такими добрими, приязними… Здавалось їм тоді, що на світі нема ні нужди, ні неволі, ні лиха, а є між людьми сама тільки любов.

12

Після Покрови вони звінчалися. Не було грошей заплатити за вінчання, дак панотець – спасибіг йому! – повінчав за відробіток. Три місяці вони обоє відробляли йому.

Перед очима у Стехи церква: горять свічки; на голові і у неї, і у Юрка вінці, як вона тоді молилася, щиро молилася. Вона нічого не просила у бога, вона тільки молилася; вона сподівалася, що він, святий і милосердний, сам бачить і знає, чого їм треба, те і пошле. А хіба їм багато чого треба було? Не заздрила вона нікому, не бажала ні розкошів, ні багатирства; тільки б їй свою хату, город та земельки, за плуг волів, да щоб Юрко її був здоровий і любив її. От вона пані на всю губу!

13

І незчулася вона, як швидко одробили вони попові. Одійшли од попа. Куди ж їм йти? У батьків була хата, пани одібрали, звісно, панська. Впросилися вони в підсусідки до козака, до Павла Отеси. Він дав їм хату, клапоть на городи, присівок на ниви і вимовив, щоб за те вони влітку одробили: Юрко тиждень косив, а зимою два тижні молотив; а Стеха два тижні жала да напряла три півмітки. «Нехай йому легко лежати! – подумала Стеха. – Коли б не він, нігде б було і голову прихилити».

Старенька була хатка, а весело в ній було жити. Віконце виходило в задвірок. На задвірку Стеха насадила на задвірку всяких квіток. Було, тільки що займеться на світ, Юрко, здоровий, веселий, поцілує свою Стеху, хліба за пазуху, косу на плечі – і на роботу. А вона прибравши в хаті, кине оком на квітки, серп за пояс – да на ниву. Вона все літо жала за сніп. П’ять кіп зажала. А Юрко заробив на подушне, да ще зосталося на пару овечат, підсвинка купили і теличку. Сяке-таке обійстячко, а все-таки своє завелось. Щаслива вона тоді була, і певна була, що те щастя ніколи не мине, а ще більшатиме.

Отже минуло, зникло. О господи! Коли б воно хоч на годиночку вернулося!.. І вернулося б, коли б всемогущий на те призволив…

«А може, воно й повернеться, – думала собі Стеха, – у бога все готове… Так чом же ще не пожити мені на світі?..»

14

Промінь ясної надії одним ментом покрила густа хмара, скоро згадала Стеха, як однієї темної ночі огонь усе добро їх пожер! Нічого не лишилося!.. В чому спали, з тим тільки й зісталися… Добре, що з душами вискочили.

Згадала Стеха, як вона серед ночі, простоволоса, боса, в одній сорочці, стояла серед улиці і мусила дивитися, як огонь жере усе те, що вони з Юрком придбали кривавим потом. Як вона голосила, знімала руки до бога… А тоді вона просила його, не багацько й прохала: хоч би була бодня її не згоріла. Спасибі, люде запомогли: хто дав хустку на голову, хто запаску.

А Юрко тоді трохи що не збожеволів! Ні за що було й рук зачепить! Хоч живцем в могилу лягай! Спасибі, панотець визволив, прийняв на роботу за хліб. Навесні приїхав якийсь окопом з цукроварні наймитів набирати… Такий він був милостивий! Дав Юркові шість, а їй три карбованці на місяць, його й харчі…

На цукроварні Юрка приставили до машини, а Стеху до тертушки. Робота з досвіту до обід, а з обіду до пізнього вечора; робота не важка; знай – підкладати буряки на тертушку; нетрудно, тільки увечері з тієї роботи було спини не розігнеш. Окремої хати їм не дали, жили вони з усіма робочими в казармі… Яке там і життя було: аби переночувати. Спали усі покотом, на соломі, один повз другого; трохи тісно було.

В перший день Стесі здавалося, що се не цукроварня, а суще пекло, що се не люде, а якась нечиста сила орудує – така стукітня, гуркотня, темно, душно, смород. Здавалося, довіку не призвичаїться вона до сього пекла… А проте – призвичаїлась… Наймити мусять до всього призвичаюватися… треба щось їсти, з голоду не вмирати.

Привикла Стеха й до цвілого хліба; привикла й до кулешу, що крупина від крупини на цілі гони; привикла спати на гнилій соломі, вставати з півнями, лягати з панами; звикла по шість годин без спочину стояти під тертушкою. До одного тільки й не спроможна була Стеха призвичаїтися – до ласки пана-оконома. Щодня, було, і той жовто-оливковий циган-пан прийде до тертушки, стане, стоїть, смокче цигарку та з Стехи очей не зводить. І чого він так задивлявся на неї? Вона ж добре працювала, не ліновалася…

Мабуть, він жалковав, що така молода та чепурна людина мусить працювати коло такої роботи? А може, й що інше його надило. Хто його зна! Чужої душі не вгадаєш…

Остобісів він Стесі, розказала вона Юркові.

– Покиньмо, Юрку, отсей гаспидський завод!

– Добре, Стехо, покиньмо! але куди ж подамося?

– В степи…

– Запізно вже.

– Так до свого села.

– В своє село. Скільки у нас грошей зароблених є?

Зраховали: виходило з півсотні., великі гроші. Стали на тому, щоб, добувши місяця, додому.

Зроду й на думку їм не впадало, яке нове лихо жде їх!..

Другого дня Юрко чи не поберігся, чи господь його видає, яким робом вхопило його колесо з машини та й притисло до стіни. Поки-то збіглися люде, заким спинили машину – Юркові праву ногу на мотлох потрощило.

Взяли Юрка в больницю, півроку його там гоїли; Стеха вбивалася коло його день і ніч; і пан окопом інколи навідувався, вболівав. Видужав, хоч замість ноги – милиця у його; без грошей йому зробили її панські майстри.

Прийшло діло до розщоту, в конторі дали їм 30 карбованців: «Ви, – каже, – вдвох заробили п’ятдесят карбованців, та за те, що гоїли Юрка, з вас треба б взяти сорок карбованців; ну, то нехай гріх пополам… От ваші гроші, беріть!»

Сплеснули Юрко і Стеха руками! скривилися і взяли; нічого не вдієш, треба брать!..

– Куди тепер подамося, Стехо? – спитав Юрко.

– Куди знаєш, чоловіче.

– Хіба в старці.

– Ходімо до Києва…

І пішли… Скільки вона вилила тоді сліз!.. Навіть Юрко плакав…

15

Нарешті вони в Києві, в Лаврі, як у неї забилося серце сподіванням на ласку печерських угодників!.. Ченці їх привітали, пустили в казарму, даром цілий тиждень годували. Намолились богу досхочу. Пішла Стеха шукати собі роботи. Стала на Подолі у жидів за наймичку, а Юрко за ночного сторожа біля крамниць.

Минуло більш півроку.

Давно вже Юрко і Стеха благали Пречисту, щоб послала їм утіху, благословила дитиною. Пречиста мати зглянулася: Стеха повила дочку. Жиди не схотіли держати Стеху. «Іди, – кажуть, – роди де знаєш, дитину оддай куди на харчі, а сама приходь, знов візьмемо…»

Та нестало у Стехи сили послухатися жидівської ради. Перебралася вона до чоловіка в сторожку. Літом було незгірше.

А от прийшла холодна осінь, у сторожці печі нема, холодно; дитина застудилася, занедужала. Небавом і Юрко заслаб і його розщитали. Що ж його діяти? За наймичку ніхто з дитиною не бере. І чоловік і дитина недужі; грошей нема; їсти нічого; завтра треба вибиратися з сторожки…

І от сьогодні цілий день під дощем, в холодну негодь ходила Стеха по місту, шукала якої-небудь роботи… Ходила і прийшла… топитися, і страшно, і жалко стало їй, і вона вернулась знов на берег… І жити тяжко, і топитися страшно…

16

Стеха рушила назад до сторожки… Уся одежа на ній мокра, рубця сухого нема…

«Коли б як отсю ніч перебути, – думає Стеха, – а завтра… завтра піду красти… Вже що бог дасть… але і красти треба уміючи; треба знати; де й коли зручніш… А піймають? Тоді!.. Тюрма!.. Там нагодують… Гаразд., а недужий чоловік і дитина… Але ж!.. Ранком до жидів… заким жиди повстають, можна дечим в пекарні у їх поживитися… сковородою абощо… скринька з грошима у шафі… як би до неї добратися?.. Хіба…

Стеха не додумала. Хтось ззаду так ударив її по голові, що вона снопом упала на пішоход…

17

Ранком Стеху зняли з дороги… Вона була мертва, з пробитою головою…

Примітки

Перша редакція оповідання була написана в 1874 р. Включаючи оповідання до зібрання творів у чотирьох томах (Кониський-Перебендя О. Я. Твори: в 4-х т. – Т. 3. – С. 335 – 352. Дата – 1874. Грудень. У Києві), письменник дещо скоротив його, вилучивши зокрема соціально гострі та антиклерикальні місця, вніс цілий ряд правок стилістичного характеру, зняв присвяту.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 60 – 73, 572 – 584.