Пімста

Олександр Кониський

Я вже зовсім налагодився лягти спати; вже й постіль перехрестив, як ось – сусіль у хату родич мій Василь Стодола, козак, та й не сам, а з кимсь удвох. З ким – зразу й не вгадаю, придивляюся – наче десь бачив людину, та не в познаку.

– Добрий вечір, брате, в хату.

– Ба! Василю! Здоров єси! Якою хвилею тебе прикотило?

– Вже ж пак ніякою, як мишастою та крапелястою: сьогодні, як задніло, запрягли, от вони, спасибі їм, і примчали до тебе на ніч. Були б раніш дісталися, та задляли нас на тім березі: швирень, бач, надвоє; ну, доки розжились на новий, і ніч настигла. Як же ти тут? Вибрикуєш?… Мабуть, ні! Не ті вже наші года… А сього чоловіка пізнаєш? – спитався Василь, вказуючи на свого товариша.

– Щось не в познаку…

– А придивись.

– Та вже придивлявся… Не скажу… Хоч би побив мене, так не знаю.

– Отакий ти став забудько! Воно-то й те сказати – шість, коли не сім років, як був ти в нас; час не малий! Ой літа, літа, як вони нівечать чоловіка, та ще найпаче по великих містах! Скрут, спокою немає, колотнеча та гуркотня, наче в пеклі тому… Не люблю я городів; нема як на селі: спокійно, тихо, часом чуєш, як трава говорить. Так не пізнаєш? Гм! Та се ж Максим Косовець, колись наймитував у мене, а тепер – за сина стає.

– Чи вже отсе Максим! Так перемінився?

– А ти б думав хто? Хіба й ми з тобою не перемінились? Глянь: у тебе голова – наче коліно, та й моя борошном пала, хоч я й геть молодший за тебе; ти вже парубкував, а я ще горобців дер… Годі спати, де той і сон дівся, як побачив своїх людей-придесенців… Сіли ми біля столу; слово по слові: як там сей да той? Не спостерегли, коли і ніч пролинула! Звісно, влітку і ночі тієї!.. Прочинив я окінницю, а світ у хату: «Добрий день!» Еге, так ми до тебе прихапцем…

– Халепи, бач, добігли, рятуй! От що…

– Що там тобі, Василю, сталося?

– Не мені! В добрий час поговорити, а в лихий помовчати, У мене ще сухі халяви, а от у нього, у Максима – взяло та по цілому і тріснуло! Рятуй, Леську, рятуй!.. Правди ніде діти і діло таке… негарне, та знов же й острог не медом пахне!.. Звісно – молодий сировець грає, але треба й на задні колеса озиратися. Взяло яропудове парубча та й наробило дівці слави на всю околицю; от тепер, кажуть, притьмом за залізну гратку! Рятуй, Леську! Кошти мої, чого не стане в гамані – полові вивезуть; хоч обидва плуги до торгу, дарма! Хоч і ниву по боку – аби хлоп’я в острозі не сиділо! Не попущу сього ні вовік!.. – На сім слові Василь так торохнув кулаком об стіл, що на що вже у мене стіл нестеменний, а ліхтарі на ньому забряжчали.

– Ти, – кажу я, – Василю, не турбуйся! Ось на тютюну в люльку та й, а розкажи все як слід від нитки до голки, тоді й побачимо, де вузлик, і поміркуємо, як його розв’язати.

– Вже як хочеш, а розв’яжи; а не можна його розв’язати, помасти смальцем – нехай миша руда перегризе… Міркуй, у тебе ж голова не цвяшком бита… Треба вирятувати отсе блазня (себто Максима). Прямо блазня, тільки що з очкуром!..

Ось слухай, Леську! Я тобі все як по-писаному. Ти знаєш, що ми бездітні, не було й заводу… Сумно, брате, без дітей; хоч і діти часом шпари в серце заженуть, а все ж знаєш, на кого ти робиш, не марно піде твоя праця… Буває, що й діти по вітру розвіють батьківщину… таки сумно бездітному! Ще доки була в мене сподіванка на Настю, що от-от, може, дасть біг, знайдемо сина дитину в горосі, то якось воно й піддавало сили, а як почала ото моя Настя квоктати, бачу я: надія моя десь за обрієм застряла!..

Журба на мене напала, а тут і на силу сам підтоптався. Ходжу, немов в воду опущений, знаю, що з журби кожуха не справлю, а нічого не вдію: руки ні до чого не беруться… І Настя моя… бачу: видко жовтий корінь під явором… Мовчу я, та по-ковальськи сам на себе дишу… «Наймита треба, – думаю, – а то зведемось нінащо». Порадили люде отсього-таки самого – Максимця: воно ще тоді в колодочки вбивалося, безбатченко, по людях без договору ходило. Покликав я його, роздивився: нога під ним дебела, руки в мозолях, твар трохи хирява, та, думаю, се байдуже, захарчований, вилюдніє. Питаюся у Насті:

– А як на твою думку?

– Про мене, тільки коли б не найняв часом куцого без хвоста…

– Чому так?

– Тому, що смачне не валяється, а добре не волочиться. Дивись ти: хлоп’я на п’ятнадцятому літі, а ніде на рік не стало досі…

– Буває, Насте! – кажу я. – А ти дивись, яке у нього чоло, знати, що мозком його розперло і в вічі дивиться прямо так, привітно. Се в мене добра прикмета… Візьмемо?

Взяли. Отже, на моє воно й вийшло! Глянь ти на Максима: може, не козарлюга? Може, не красюк з нього?

Я глянув. Справді: Максим – красюк: високий зростом, плечі широкі, стан хоч перешипни, голова в кучерях, чорне волосся аж вилискується, а очі так і пашуть, так тебе і пронизують, уся твар його дише розумом і енергією.

– Так ото й живе у нас Максим Косовець, – говорив далі Василь, – живе рік, живе й другий, живе й третій; бачимо ми з Настею, що дай, боже, й довіку так. Встає Максим з сонцем, лягає з місяцем; за часу у нього і пооране, і посіяне, скотинка нагодована й напоєна, усе у нього в догляді, і нас, спасибі йому, слухається і шанує так, що ліпше вже й не можна.

– А що? – кажу я до Насті. – Хіба не Максим, хіба не роботяга?

– Не навроч лишень, – Настя мені на те.

– Ігі! Насте! – кажу я. – До таких уроки не пристають, його не зурочиш.

Знов на моє вийшло. Живемо ми з Максимом, наче у бога за дверима. Минуло ще два годи, усіх, значить, п’ять. На шостому взяв я та й занедужав… Не до тебе, Леську, кажучи, не в твоїй хаті згадуючи, різачка напала! Та що б ти собі, Леську, думав: як почала з Полупетра та до самісінького Середохрестя [89]… Отсе – день, другий і заніміє, а на третій – надолужить і за ті два дні; висох я, виснажився чисто і рук не підведу. «Ні вже, – думаю собі, – не бачити мені весни, не м’яти зеленої трави; нехай же згорну руки, знаючи, хто мою Настю догодує, хто моє добро споживе». Та ото на самі заговини [90] на великий піст і кажу до Насті:

– Жінко! Дружино моя вірна! Чую я, що смерть у мене за плечима!..

– На все, – каже Настя, – воля божа, але доки душа в тілі, не кидай надій, молись, уповай… Може, господь і вчує наших молитов…

– Ні, Насте, не ходить вже нам в гай по опеньки. Та я не про се, се вже неминуче, не втечеш, а коли вмирати, то день теряти. Завтра святий понеділок, поклич до мене попа, нехай мене до сповіді приведе і святого причастя сподобить… От як. А перед тим от про що поміркуймо: на кого я, Насте, тебе покину?

– На бога та на добрих людей, – каже.

– А вже ж ніяк, та де-то ті, Насте, добрі люде? Хто твою старість догледить без мене? Кому піде наше добро? На кого ми потіли та мозолювали?

Вона очі витирає та й каже-говорить:

– На церкву святу легуй, Василю! На вічні молитви за нас, грішних.

А я їй на те:

– І то діло добре, та церква наша і без нас, хвалити бога, на всю околицю видатніша: мурована, і дзвони такі, що аж в Олишевці чутно їх!.. Упокой, господи, душі старих людей – скільки від них прийшло на нашу церкву земель? Сила!.. Та й чудовна божа мати постачає…

– Так на бідних неімущих, – радить мене Настя, – на сиріт; знаєш, сказано: що церкву вибудувати, що сироту вигодувати.

– Так, моя дружино вірная! Так і в мене така думка. Отже, у нас і сирота в хаті Максим; душа у нього заповзята, чого лучче: візьмім його за сина.

Настя не змагалася. От і став він нам за сина. Продовж йому, боже, віку; не за вічі, а в вічі скажу: такий з нього син, що й рідного не треба: серце у нього – наче віск: добре, чуле, м’яке; одна вада є: не говіркий та гордовитий трохи; ну, зате ж і не мартопляс… І те сказати – гордовитий він не з нами, а з отими багатирями, жмикрутами, вже перед ними шапки не нагне… Скоро ото я запричастився, почало мені легшати, отже, довго ще я хирів, аж до самісінького Вшестя [91]: сливе цілий рік…

Видужав, матері божій подякував, у Топчієвку сходив, у нашу церкву кивот справив, добрий кивот, богу невимовно, у Києві робили, отут-таки коло Лева той майстер, добрий майстер, тільки що скляного бога часто одвідує. Видужав ото я. Перебралась до мене Максимова мати і гаразд; Насті велика поміч. Живемо ми собі, лиха не знаючи, людей не займаючи, хоч би і довіку так; так ні ж! Треба було, щоб у Максима на великому нігті чирка сіла; воно-то й чирка не велика, та гною з неї багацько. З ким другим так би воно інак було, так же наскочив на такого, що немов та жаба: бачить, що коваль коня кує – вона й собі ногу дає.

Та слухай, Леську, з чого воно пішло. Може, пригадуєш собі поповичеве дворище, супротилежне нашому, тільки через дорогу, а пастовень його в головах нашого городу; якраз би мені той пастовень, та не постиг; бач, пастовень той був нашого-таки козака Гречки; він і спився, а Попович і окрутив його…

Ти того поповича не знаєш? І гаразд! Бодай його люде не знали! Він суще не Попович, а Гадючка; та бач, дід його був попом, а син – отсього Сергія батько – Сидір у нас за паламаря правив; так ще Сергієвого батька прозвали Поповичем, так і на нього пішло се прізвище. П’ющий його батько був і голова якась повстяна, недотепа і кадила не вмів як слід подати, коли б не такий благий був покійник, земля йому пером, отець Яків, то б йому, отсьому Сергієвому батькові, не паламарювати, а свиней пасти. Просто сказано – недотепа, та й годі! Як почне, було, що говорити, такого тобі наверзе, що собака з сметаною не проковтне!..

Отож з перепою він і гигнув пропав!.. Лишився у нього отсей Сергій, недолітком лишився. А добра того у нього було: грунт на півупругу та кривобока хата… Еге! А тепер такі хороми, що й мишва з них повтікала. Жмикрутством розжився… Да вже воно після батька росло – не скажу: кажуть, було десь примостилось за управителя у якоїсь панії, аж в Курській губернії, та з тією панією ото воно й жило на віру… а вона б то, бач, така була, що любила псів пасти…

От воно як, Леську!.. Ми там не були й не знаємо; верзуть люде, а ми звичма за ними… Отам воно й розжилося на сяку-таку копійчину, та тоді на батьківщину. Зараз почало людям гроші в позику давати: проценти дерло гірше жидівських. Восени хліб дешевий скуповувало та навесні перепродувало, а потім і до земель добралося: у кого купить, кого обдурить, у кого за довг забере…

Набив кишеню наш попович; тоді заходився строїтися. Та було щодня до мене; звісно, сусіда. Прийде отсе та говорить, говорить, і кінця йому немає; у мене б язик руба став, коли б стільки помолов, а йому байдуже… Молотить. Еге, цілий день, було, молотить, а віяти нічого, самий послід, чола ні зерна. Обстроївся, поїхав кудись там в Новозибків, побрався там і привіз сюди жінку: не вгадати, з яких вона, тільки по мові знати, що не з наших; туга у неї вимова, з притиском та розгониста, а на кінці по-гадючому сичить. Наші люде зараз те спостерегли, та й ну плескати: «Так воно й годиться, щоб сичала, на те ж він Гадючка, а вона Гадючиха»…

Глумляться, значить, тільки й доброго у неї, що тілиста, наче годована, а проте ядушна така; перебіжить греблю – вже й сопе, наче ковальський міх!… Живуть собі вони, нам що до них! Нехай з богом; тілько гидко якось, що людей крутять та кривдять та людей кривдять. Наділив їм бог дочку – Стеху, одиничка: тільки й свічі, тільки й воску було. Дівка хоч куди! Тепер вона на сімнадцятому літі… Отут-то й починається наш вузлик… Розумієш? Кажу ж тобі – дівка така, що от хоч би й на тебе, Леську! Хоч ти й підтоптаний, а побачив би її, так би й цмокнув. Правду я кажу, Максиме?

Максим замість відповіді тільки рота розкрив та показав два ряди білих-пребілих зубів, а Василь далі мовив:

– Краля намальована… Ну, стала вона ходить на вулицю, а наші хлопці – звісно, на те ж вони й хлопці – наче бджоли коло квітки, так вони коло Стехи! Так де тобі! Така приндя, ні підступу до неї!.. Вона пиндючиться, а вони ще гірше липнуть… Таки не взяв її кат! Є на що дивитися, є з чого любуватися: чоло у неї і широке, і високе, та біле-пребіле, ніби з крейди виточене, а під ним брови!.. Коли б ти бачив, що то за брови! От тобі хрест святий, що других таких я ще не бачив! Густі – наче льон, чорні – наче сажа, та так півободом, буцім п’явки, і обвились коло очей. Про очі нехай вже Максим розкаже: великі, круглі, сині, наче волошки в житі, та палкі; не дивляться вони, а так іскрами і сиплють на тебе. А вже уста – калина, та й годі. Та що й казати! Уся твар у тієї Стехи така, немов свіжою росою умита, та ще й роса на ній не присохла…

Коса, шия, груди! Е, та що се я! Здурів… Наче та баба: згадала, що й вона колись дівувала, та й собі в танок. А проте, Леську, хоч і вмерти, так не брешу: дівка краля, на цілий наш повіт краса… Подивився б ти, як у неділю чи в свято вийде вона до церкви або на вулицю: плахта у неї червона, картаста, переходівська, гарусом та шовками гаптована, запаски не відрізниш од неба!.. Знати, що дівка обросла розкошами. Та чом їй не розкошувати, не вбиратися! У батька всякого добра аж скрині тріщать: на одиничку нічого йому не жаль. Аби він до міста – вже без гостинця не вернеться: коли не плахту, так запаску нову привезе, коли не хустку шовкову, так оксамиту на корсетку. А вже того намиста доброго, тих гранатів – повнісінькі прискринки у Стехи. От як! Вже ж і Стеха добре тямить вагу батьківської кишені, тямить і власну вроду…

Тим-то вона й приндиться, і губу копилить. Не без того, що й худоба батьківська вабить до Стехи парубків. Не скажу, що суще привабило і нашого Максима! А привабило було… От тут тобі й гак! Та тепер не моя річ; я доплив до берега, тепер твоя черга, Максиме! Бери весельце та перед Леськом ні в чому не таїсь, як на духу, по правді, по щирій усе йому виложи: як воно у вас велося і як почалося. Говори, наче на сповіді: чужих людей тут нема, а на Леськів жупан не вважай, душа у Леська проста… Наша, мужича… Говори, синку.

Максим трохи засоромився, спустив очі на долівку, далі мовив:

– Почалось воно з того, з чого і у всіх людей починається. Сподобалась вона мені, та бачу – не на мої плечі кожух; я й мовчу, не лицяюся до неї; отсе радніший би і не бачити її, а як прийде вечір, почую за ворітьми, як Стеха виводить «купалися сірі гуси» – і не вдержу сам себе… Вийду, стану біля наших воріт, до неї не підходжу, тільки через дорогу дивлюся на неї… Бачу, як вона бридить багатиренками, і радію, а самому боязко до неї залицятися. Та отак з весни аж до другої торішньої Пречистої. А на пречисту дивлюся – сидить під ворітьми Стеха, а біля неї з одного боку Галя Ковалівна і Олена Маслаківна, а з другого – Настя з Параскою Шпаківни, сестри. Чи йти, думаю собі, й мені за ворота, чи ні?

Думаю, а мене туди так імпетом і пхає. Піду!.. З Параскою говоритиму, а на Стеху глядітиму. Лишень за ворота – аж тут юрба наших багатиренків, я й став!.. Притулився до бігуна та соняхи лузаю… Чую, Стеха до мене гукає:

– Максиме, чому до нас не йдеш? Йди до гурту! Я мовчу, а Семен Крачок і каже:

– Йому з нами тісно, – себто про мене.

Я немов недочув, а в серці закипіло. Стеха знов:

– Іди-бо до нас, іди.

Здалося мені, що вона на глум мене кличе, і не тямлю, не розберу достотно. Чую, знов Крачок:

– Не піде! У нього шапка нова та ще й зозуляста.

Я вже не витерпів більше, зараз туди! Став проти Параски та так глянув на Крачка, що той аж назад подавсь…

Стою я біля Параски, а Стеха як глянула мені прямісінько в вічі, я так немов до землі прикипів! Немов вона взяла та вийняла з мене мою душу до себе, а свою в мене вложила… Забув я і про пиху її, і про гордощі, та про все чисто забув; тільки й тямив, що я біля Стехи стою і що серце моє так листочком до неї і прилипло… цілу ніч тоді я й очей не заплющив: так вона мені усе ввижається та ввижається… Отож і почали ми женихатися. При людях ні вона, ні я і знаку того не дамо, а поляжуть батьки спати – ми в садок… І любо ж мені було, та недовго так!.. Почалася негодь, пішли дощі. Стеха не виходить. Як його, каже, в дощ! Справді – ніяково… Тож було цілісінький тиждень день і не бачимось. Мучусь я, та нічого не вдію… А на заговини в неділю йдемо з церкви, я догнав Стеху та нишком до неї:

– Вийди сьогодні хоч на часиночку.

– Добре, – каже: і таки не збрехала, вийшла.

– Стехо, – кажу я, – годі мені душу свою мордувати! Сили не маю більше терпіти… Коли ти мене вірно любиш, кажи: чи присилати старостів?..

– Се, – каже, – не в моїй волі, як батьки…

– А ти сама як?

– Я з їх волі не вийду…

– Так присилати?

– Тривай, я в матері спитаюся, – і з сим словом швидше в хату. А я прийшов та зараз і признався матері Насті. Вони мені на те і кажуть:

– Ой синку, синку, не спарувати голуба з сорокою… Коли б вона з тебе не насміялась… Знаю я їх… отаких дзиг. А проте, дай, боже, час добрий, я невістці рада, та яка з неї невістка вийде!.. Шпак сові не товариш, а з старостами пожди хоч до різдва, я трошки пильніш придивлюся та спостережу її, і тобі раду дам.

Я послухався… А в м’ясниці почав я примічати – ніби моя Стеха від мене кирпу верне… Я тоді… улучив годину та й питаюся:

– Скажи, Стехо, по правді, по щирій: любиш ти мене чи ні? Вона знов так глянула на мене, як тоді на пречисту, та й каже:

– Наче не бачиш, що питаєш…

Я знов не той став, знов наче у мене на душі тихий-пре-тихий весняний теплий дощик пройшов, так легко стало, та знов про старостів: чи присилати?

– Нехай, – каже, – на осінь!

Від сього слова у мене аж в очах заблищало! Та нехай, кажу, хоч ще далі, аби я був певен, що ти не чия більш, як моя. Тим часом ото батько на першому тижні вирядили мене аж на Литву.

– Дільце там у нас було, треба б було самому, та жаль було старих кісток, так я замість себе його і вирядив, – перебив Василь, – ну, ну, говори далі, говори.

– Довго ото я не був дома, вернувся тільки в чистий четвер, а на «діянії» зустрів Стеху; така вона, як і була до мене, привітна. Тим часом бачу, в церкві у нас на криласі співає нова якась людина, по-панському убрана. Хто се? – питаю я людей. Кажуть: учитель… Бачте, без мене тут у нас на селі школу спорудили і вчителем приставили якогось Сову. Прислухаюся, співає він добре, густий такий голос у нього. І байдуже б, та на перший день великодня виходжу з наших воріт, щоб то до парубків іти на майдан, аж бачу: той вчитель ченчикує до Гадючки. І так наче мене що під серце кольнуло… Пішов я собі; усі дівчата на майдані, а Стехи нема…

Знов мене вколола думка про того вчителя… Нема Стехи і на другий день, і на третій, не виходить вона і в дарну неділю… Нудь на мене напав такий, що і не сказати: ні до їжі, ні до роботи я, ні до чого… Тут би городити треба, а тут неначе в мене рук нема… Минуло ще тижнів зо два; стережу я, не встережу, щоб де саму Стеху здибати та розпитати… Нема! Та ото саме під Симона Зілота [92] не йшов до мене сон; цілісіньку ніч просидів я на горбку біля річки…

Чого-чого тільки тоді не перебувало у мене в думках, а коло серця так пече, неначе хто приском його обгорнув. Отож дивлюся – аж і сонечко ясне на небі блакитному встало, рано-прерано воно встало та так жовтогарячою барвою усю річку поперек і облило… Став я йти до господи, треба було перейти через Гадюччин пастовень. Переліз я, тільки що вийшов з-за верболозу, дивлюся: попереду дівка йде. Серце моє чогось затьохкало; я швидше, догнав; дивлюся: Стеха!.. Сам собі не йму віри… Що се! Чи не манія?.. Свят, свят!..

– Стехо! Чи се ти, чи не ти? – і став проти неї, а вона як зарегочеться, та й каже:

– Не пізнав – геть же з стежки, не бачиш хіба, яка роса, черевики попсую…

Я й нестямивсь… Чую, що земля підо мною дрижить…

– Де се ти була, Стехо?! – ледві промовив я.

– А тобі яке діло? Сказано тобі: геть з стежки! Чому заступив дорогу…

– Стехо, – кажу я вдруге, а сам чую, що увесь я обомлів і з місця не стенусь… Дивлюсь на неї, наче вкопаний. Вона як блимне на мене, та:

– Не лупай очима, не твоя дівчина.

Сама тоді вбік, та навзаводи, а я наче окаменів. Було б кинутись дурному за нею та тут би її на пастовнику – отак-от…

Максим покрутив руками, а погляд його договорив останнє…

– Тоді б, певне, каторги не минув, – озвався Василь.

– Один тому час, тату!

Я бачив, як тяжко дише Максим, я зрозумів, що діялось з ним тоді на пастівнику… Я дав йому води.

– Справді, – мовив він, беручи воду, – в горлі пересохло. З тієї години Стеха для мене пропала. Тільки у мене й думки було про те, як би помститися мені. А потім того, як довідався, що вона до того вчителя прилипла, то вже й не сказати, не вимовити того, що було у мене на серці. Ex! Отож саме в клечану неділю вийшов я до церкви, аж тут і Стеха з батьком з своїх воріт. Я назад, до комори, вхопив ножниці ті, що овечок стрижемо, пхнув їх за пазуху та й пішов на вулицю. Сам не тямлю, як і прийшла мені в голову думка отаке вчинити. Довго ходив то по вулиці, то біля річки, то біля цвинтаря. Почали виходити з церкви. Зирк я, старий Гадючка поплентався з тим вчителем попереду, Стехи нема з ними. Трошки перегодом і вона вийшла. У мене аж в очах посиніло… І небо синє, і люде всі сині, і церква, і трава, і земля – усе синє. Постояв я, постояв – та вслід за Стехою, дігнав та в один крок ока ножницями чирк по косі. Так половина коси з стрічками і впала, додолу… От воно і все! І кінець…

– Брешеш-бо, дитино! – озвався Василь. – Далеко ще до кінця, се ще й середина чи буде. Та нехай вже я за тебе докажу. Я собі з Настею нічого того не знаємо, помаленьку йдемо до господи, аж чуємо такий гвалт, бачимо таку сутанію, що і не приведи божа мати! Стеха аж виє, голосить за косою… Ну воно не диво, се хоч на кого! Сам посуди, Леську, така неслава на Дівку. Еге! А батьки Стешині з наймичкою та з наймитом – ні за що, ні про що в нашій хаті вікна трощать… А народу того, народу! Усе село зібралося… Нарешті бачимо: і вчитель іде, і піп з попадею! Скоїлося таке, що й не сказати! Ще добре, що Максим догадався та в верболози забіг, а то б воно без убитого не обійшлося. З людей, правду сказати, ніхто не мішався. Стоять, слухають, дивляться, як Гадючки лютують, та й годі! Не без того, що інший слово вставить, приложить глуму, але щоб хто руками заступився – ні-ні! Хоч би одна душа!

– Ну, що ж! Що сталося, то сталося! – озвався наш сусіда з другого боку, Мина Кавун, – ти його знаєш! Колись тобі дишло приганяв. Так він ото й озвався:

– Вже тут не ночувати серед вулиці… Та й про обід забули… Розходьмось, люде добрі, по господах!

– Тривайте, люде добрі, – вмішався вчитель, – так не можна розходитися: де староста?

– Староста на печі лежить, нездужає.

– Так нехай хто другий біжить до урядника, а тим часом треба найти Максима та зв’язати його, щоб не втік.

Отут вже й я озвався до того вчителя.

– Ви, – кажу до нього, – паниченьку, недавно в нашому селі, то не знаєте, що ми за люде: ми не з тих, що втікають, хоча знов і не з тих, що переймають. Будьте собі безпечні, кому треба буде Максима, тому не треба буде його шукати, сам дістанеться.

А Мина і собі додав:

– За що б то парубка в’язати? Він душогубства не заподіяв, і не вкрав нічого, і під стріхою з головешкою не стояв. А що погано вдіяв – стане в одвіті перед ким треба… На те суд є!.. Бач, який швидкий!.. Зараз йому в’язати!..

Сяк да так та й укоськався наш учитель. А потроху і всі люде порозходилися. Стихло трохи, тільки і всього, що Стеха голосить та вікна наші зяють!.. Вже я й не обідав, а пішов швидше у верболози; я вгадав, що Максим ніде більше, як там. Бачу, лежить він на траві, а пропасниця так його б’є, що сердега аж підскакує. Я до нього:

– Вставай, іди до хати!

А він мовчить та очима тільки лупає. Підвів я його під плечі, привів у клуню та на засторонок на свіже сіно. Настя принесла ряденце, кожух, ми його вкрили… Насилу вже підвечір трохи очуняв… Я тоді й кажу до нього:

– А що воно з цього з усього буде, Максиме?

– Не тямлю, тату!

– Наробив шкоди, треба якось полагодити. Ось я що надумався з Настею: піду до отця Луки та з ним до Гадючки сватати Стеху, нехай отець Лука зв’яже вам руки, то очіпок усе укриє.

Мій Максим як скочить…

– Тату, швидше на шибеницю, ніж під вінець з нею… Кохав я її, любив я її, боже, як любив, а тепер вона мені така осоружна, що я й сказати не вмію…

– Отакої! – кажу я. – Так як же воно буде?

– Як бог та добрі люде скажуть, так і буде, а в парі з нею не стану.

Я й замовк; таки бачу, що хлоп’я несамовите, думаю: не слід його дратувати. Взяв шапку та до отця Луки.

– Вже, – кажу до нього, – як собі хочете, батюшко, а зведіть кінці докупи.

– Треба, – каже, – на мирову.

– Та нізачим же я й прийшов до вас. Сам я до нього не відважуся йти: ще заведеться битися; цур йому! А при вас не посміє. Так от я умисне за сим: ходім, поможіть, нехай по-християнськи… А вже мій могорич… Я радніший би, – кажу, – щоб Максим з нею побрався, так же затявся: хоч на шибеницю, каже, а не візьму її.

– Та про се, – каже отець Лука, – годі й балакати, вона заручена за вчителя…

У мене аж на серці полегшало; значить, тепер нічого Максима неволити.

Прийшли ми з отцем Лукою: сидить Гадючка наш, наче хмара громова; взяв благословеніє у отця Луки, а на мене й не глянув. У хаті більш нікого і не видно, тільки ми втрьох. Отець Лука прямо й почав… Куди тобі! Гадючка аж плюється та сичить:

– Яка тут мирова! Тут слідство треба! Тут Сибіром пахне…

А я йому на те, знаєш, так любенько, бо, думаю, нащо його вражати? Хіба він не батько, хіба не болить йому серце за доню? Так от думаю та й кажу:

– Сибір та далеко – нехай їй хрін, а ми, може, якось і без неї упораємось. Ось ну, Сергію, спини на час батьківське серце та розкинь розумом… Воно ліпше буде…

А отець Лука зараз йому додав щось з святої Євангелії… Нічого не бере Гадючка, одно мені:

– На Сибір його! Він душогуб, він мою дочку вбив!

– Годі, – кажу я, – ось угамуйтесь трохи: буде жива, здорова ваша Стеха, вдвоє більша коса виросте…

– А сором?

– Минеться… Вже ж от ви й мені ні за що – ні про що якого сорому наробили: у мене зроду вікна не биті, а ви що вдіяли?

Так я кажу і помічаю, що Гадючка мій м’якшає, а тут і отець Лука піддає: «Блаженні миротворці…»

– Ну, – каже нарешті Гадючка, – уважаючи на бога та на отця Луку, я готов пристати ось на що: нехай Василь, себто я, виложить готовими тисячу рублів на квит, а як ні, то й ні. Та ще й те: треба спитатися у С-го, чи згоден він на те… Він же посватався до Стехи, так тепер він голова в сьому ділі, ідіть до його…

Отак він сказав. Я роззявив рот Я роззявив рота тільки! Зумився, що таку силу грошей він заправив… Аж тут і вчитель у хату. Сей як почув, чого ми прийшли, зараз підняв угору уші.

– Як се можна, – каже, – за таке діло та тисячу! Коли не дві тисячі, то і балакати годі!

А бий тебе, сило нечиста, думаю собі, отсей учистив! Прямо до гапликів! Де мені постачити таку торбу грошви! дві тисячі! Та я зроду-віку й не лічив стілько, не то що!.. Дві тисячі! Га! Чуєш, Леську! Дві тисячі! Гм! Де ж я їх запобіжу! Нехай я обидва плуги збуду, що ж! Дадуть шість сотень, нехай вісім, у мене волики добрячі!.. А останні де? Землю б то продавати?

– Ні, – кажу я, – не по мені такі гроші великі…

– Великі, – каже вчитель, – та й шкода не мала.

– Що й казати, шкода велика, та з-під очіпка не буде знати…

– То-то, що до очіпка ще далека річ!

– Тиждень, – промовив отець Лука.

– Не вгадали, – відповів він, – правда, була умова, але я посватав дівку з косою, а де та коса? Коса всьому краса. Нема, так от і нехай мені дадуть на дотоку дві тисячі рублів, а ні – без коси не візьму; та й хто її без коси візьме…

– Паниченьку, – кажу я, – дівка з того не переміниться – чи з косою, чи ні – все однаковісінько: житимете не з косою, а з душею. А коли вже від сієї шкоди стала шкода й Стешиній душі, так того не полагодите ні двома тисячами, ні двадцятьма… Все однаково буде.

– Однако, та не однако, – одказує він, – се такий сором, що хоч з села тікай…

– А чи з тих грошей він поменшає?

– Буде у мене в кишені дві тисячі, я школу по боку; візьму Стеху та переберемося де на великий шлях, заїзний двір заведемо…

Так і не зійшлися ні на чому. Я побіг в Ніжин до адвоката! Сей порадив не миритися. «На Сибір, – каже, – за таке не засилають, а острогу і Максим не мине, і Попович покоштує за те, що вікна побив».

А я все-таки думаю: ліпше на мирову; як ти, Леську! Та грошва велика! Не спроможуся!..

– Я, тату, піду в найми, зароблю, – озвався Максим.

– Дурна голово! Віку твого не стане! Подумай сам: дві тисячі… На одну можна пристати, а на дві – снаги, мабуть, не стане! Але й острог! Ой-ой! Тьфу! Ізбави, боже, всякого хрещеного… Коли б не той вчитель!.. Гадючка б пішов і на п’ять сотень. Ну от тобі і все… Давай тепер раду і пораду.

Як зумів, так і порадив я.

Поїхали вони, а за тиждень знов прибігає Василь.

– Чого ти знов, Василю? – питаюся.

– Подякувати тобі, на чотирі сотні пристав учитель. Зараз після Петра [93] й вінчатиметься він з Стехою. Спаси тобі, Леську!

1887. Переходівка, Ніжинського повіту

Примітки

Вперше надруковано в жура: Правда. – Львів, 1891. – № 8. – С. 73 – 86, з підзаголовком «З записної книжки». В кінці зазначено дату написання – червень, 1889. Підпис – Перебендя. Публікація супроводжувалась приміткою від редакції: «Се оповідання друкується як зразок, чого московська цензура не пускає».

З деякими скороченнями та поправками стилістичного характеру оповідання ввійшло до зібрання творів у чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 3. – С. 390 – 411. Дата – 1887, Переходівка, Ніжинського пов[іту].

Подається за вид.: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 3. – С. 390 – 411.

Топчієвку – Село Козелецького повіту. Тут чудовна ікона св. Миколая. Прим. О. К.

коло Лева – на Подолі. Прим. О. К.

переходівська – – село Ніжинського повіту, там добрі плахти тчуть. Прим. О. К.

89. Середохрестя (середопістя) – четвертий тиждень великого посту.

90. Заговини – переддень посту, кінець масляної (за 49 днів до Великодня).

91. Вшестя (Ушестя) – церковне свято «вознесіння» Ісуса Христа, що відзначається на 39-й день після Великодня.

92. під Симона Зілота… – тобто під церковне свято на честь християнського святого Симона Зілота, що відзначається 10 травня за старим стилем.

93. після Петра… – церковне свято на честь християнських апостолів Петра і Павла, яке відзначається 29 червня за старим стилем.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 237 – 248.