Сила Федорович Гарбуз
Олександр Кониський
Не я б’ю, верба б’є.
Народна приказка
Сила Федорович Гарбуз у нашому повіті суддею; на суддю вибрало Гарбуза земство.
З Гарбузом ми ровесники; укупі росли, грались, бились, учились; разом «вивчились», одночасно «стали на власні ноги» і пішли в життя між людей.
Сила і підлітком, і парубком був якийсь сумний, дикий, безлюдок; тікав людей, найпаче дівчат. Сяде, було, собі в закутку самотою да все товче, коли не Фукідіда, дак Ціцерона або Вергілія, насилу витягнеш, було, Силу з хати.
Сила, одначе, подавав і тоді великі надії. «З Сили буде значний учений», – говорить було наш учитель історії. «Мій Сила буде чоловік неабиякий, умітиме копійку придбати і зберегти», – говорила Силина мати. А сам Сила, було, говорить мені: «Дай тільки мені вибитися з-під батьківської кормиги та знайти собі таке діло, щоб жити не з батькових рук, тоді ти побачиш мене, тоді впевнишся – який я прихилець до народу; усі свої сили оддам на народний вівтар».
Я слухав, вірив Силі і радів, і самого мене брала велика охота оддати і свої сили «на народний вівтар».
Вийшовши з школи на шлях життя, ми розійшлися з Силою – він взяв направо, а я наліво. Та як пішли, то й не бачилися двадцять літ.
Стрічаємось отсе недавно. Сила – з сухореброго став тілистим, огрядним, твар його червона, виголена, аж вилискується.
– Як ся маєш, Сило, як живеш? – питаю.
– Так собі, нічого; бога гріх гнівити; от тільки праці занадто вже.
– Над чим саме працюєш?
– Та хіба мало є над чим: я – гласним в земстві і в повітовому, і в губернському; я – член шкільної ради, я – мировий суддя, я і опікун; ну і своя господарка, хоч і не велика, а все ж і на неї треба і часу і праці. Ти як живеш?
– Ат! живу та хліб жую.
– Та й годі?
– А що ж більше?
– Е, що! Хіба в наш час мало чого можна робити, аби б хотів: земству б послужив; ну знов суддею вибрали б… Да ти, бачу, обважнів, облінився; ось приїзди лишень до мене, я піддам тобі енергії; дивлячись на мене, і тебе закортить до роботи; а то ти обабився зовсім. Приїдеш?
– Добре.
– Гляди ж, не дляйся.
Мені подобалася Гарбузова енергічність і веселість. Зовсім не той став Сила, який був замолоду, зараз знати, що живе чоловік незалежно, самостійно; без попеченій опікунів…
Я поїхав в село до Сили.
Сила вибіг до мене назустріч, цілує мене, вітає, не знає де посадить мене, чим почастувать.
А в домі у Гарбуза неначе в раю: скрізь бронза сяє, картини і дзеркала в золочених рамах; пухкі оксамитові килими на долівці; долівка навощена, блищить – як скло. Любо!
«От чоловік уміє жити, – думаю я собі, – достатки не великі у нього: землі чи буде й чотири сотні десятин, а сім’я велика: мати, жінка, три сестри да діток семеро! Яка то з’їжа, а треба ж їх і одягти, і озути; скільки то грошей на те треба! У другого б і снаги не стало, а Сила виносить і в довги не залазить. От що значить чоловік з енергією та з доброю головою…»
На другий день ранком дивлюся у Сили повен двір людей, – хто на підводі, хто пішки.
– Чого се до тебе стільки людей привалило? – питаю у Сили.
– Се все ті, що судяться…
– Чи вже ж ти за один день усіх розсудиш?
– Де ж тобі…
– Так нащо ж стільки на один день викликав?
– Я бережу людський час, не хочу щоб позви залежувалися. На сьогодні сорок позвів… Мусів покликати усіх, з свідками чоловіка більш за сотню.
Напилися чаю; поснідали, тогді Сила почав творити суд.
Другого дня дивлюсь: що за морока! Учора Сила судив од снідання до обіду, трохи не чотири години зряду, а людей не поменшало… А може, думаю, і нові позивачі…
Небавом усі люди підступили до рундука, до них вийшов Сила.
– Чого хочете, люде добрі? – питає їх.
– Одпустіть, паночку, нас додому; зовсім обхарчилися; хліба брали на два дні, а сидимо четвертий день, – просилися люди.
– Не моя вина, люде добрі! Не моя, голуб’ята мої! Не я вас кликав сюди, а закон; не я вас держу, а закон, – ласкаво відповів Сила, дивлячись на мене.
– Ще коли б не така робоча година, то б ще – сюди й туди, а то ж… трава, пане, горить, час косити, вдруге літо не буде… Одпустіть, паночку, а позви наші нехай уже полежать, доки обробимося хоч трохи.
– Не можна так! Не можна, люде добрі; я сам розумію, що вам тепер сутяжно нидіти отут, а там не гребене сіно лежить, та що ж я вдію! Не можна: закон… Викликав – мушу розсудити; тоді з богом собі і рушите куди кому треба.
– Позви не втечуть, пане, ніде не дінуться; а робочий час не стоїть.
– Знаю, братику! Добре знаю, що тепер дорогий час, та що ж діяти… кажу вам: не я, а закон – закон на всяк час однаковий – і на зиму, і на літо… Підождіть, голуб’ята, більше ждали, а не розсудившись, не йдіть, бо за се закон покарає вас пенею.
– От притча, дак притча.
– Еге! Отак допозивайся: ні собі хліба, ні кобилі сіна, і попасти ніде… хоч ляж та й плач.
– Нехай би вже терпіли ті, що позиваються, а за що ж ми, свідки, отак караємось?..
– Так… з доброго дива…
– Справді, диво! Сиди не ївши, а дома робота плаче.
– Зате в гурті веселіше…
– Бодай би тому, хто поставив мене за свідка, отак весело було на тім світі.
– Чого ти, навіжений, лаєшся, я жартома, а ти…
– Не до жартів, коли в шлунку аж гуде.
Так гомоніли люде, а Сила не чув того гомону, бо творив суд скорий до самого обіду.
По обіді – дивлюся – людей не видно.
– Усіх розсудив? – питаю у Сили.
– Де тобі! Половину-тільки; ще днів на три стане… трудно народові!.. Недогадливе наше земство; на наш повіт треба б не три, а шість, щонайменше, участків; а на літо двічі стільки, щоб людям не приходилося під робочий час надовго і далеко забиватися…
– Де ж отсе люде? Відпустив ти їх?
– Люде!.. Морока мені з ними! Відпустити не можна; ну і мушу не тільки судити, а ще й годувати: воно чогось та стоїть прохарчувати отаку громаду да коней з двадцятеро! Та що ж вдієш, не нарікаю; друг друга тяготу носите; ми повинні запомагати народові: ліпше я прохарчую їх день-другий, ніж їм ходити чи їздити по двічі до мене; іншому верстов шістдесят буде.
Я трохи не кинувся ціловать Силу.
А Сила говорив далі:
– Нелегка річ бути суддею; але мене тішить свідомість, що й з мене є народові сяка-така користь; що по спромозі і я запомагаю поліпшити економічний побит народа, не так як мої товариші. І стоїть же наш злидар-народ запомоги! Чи мало ж він перетерпів і терпить! Мене дивує: де у нього терпець той береться! А на нього брешуть та й брешуть. От нещодавно читав я десь, мабуть, в «Московских», що наш народ не засвоїв собі пошанування чужого, найпаче громадського добра: чи се ж не поклеп? От тобі зараз доказ на те, слухай: ніхто з тих, що поприходили судитися до мене, не хоче дурно їсти мого хліба, кожен просить роботи… ну робота з них звісно вже яка: тяп да ляп; аби косу чи сокиру в руках держати; та тут важно не робота, а бажання праці; соромливість їсти дурно чужий хліб!.. Хіба не так?
– Авжеж, так.
Сила знов пішов творити суд, а я на степ. Бачу: величезна валка косарів.
– Здорові були! – привітав їх. – Поможи боже!
– Дякуємо.
– Чию траву косите?
– Гарбузову, суддіну.
– Толокою?
– Ще й якою! Такою толокою, що бодай би його ніхто не діждав отак толокувати, як отсе ми…
– Чому се так?
– Так! Розпитайте заднього, а то отаман почує… ну його.
Закортіло мене розпитатися. Тямлячи трохи вдачу наших селян, я почав здалека, та слово по слові по нитці дійшли до голки. Сьогодні, ледві встав Сила з ліжка, люде, яких він викликав на суд, почали знов благати його, щоб пустив їх сьогодні по домівках; а Сила їм своє, учорашнє: «Не я вас держу, закон держить». Люде йому: «їсти в нас нічого».
А він їм: «Чому ж харчів не набрали; хіба не знаєте: їдеш на день, бери на тиждень. Я і нагодував би вас, дак певен, що ви не захочете їсти мій хліб дурно, наче старці ті; соромно ж! А от, коли вже на те пішло, так ідіть на роботу до мене в степ, доки позову на суд». Не що робити: пішли; поневолі підеш, коли в шлунку скиглить. Хто косить, хто копиці кидає; жіноцтво або гребе, або тютюн пасинкує; робота про всіх знайшлася… Отаким чином – заким суддя Гарбуз розсудить – Сила Гарбуз має робітників, а люде мають харчі… Друг друга тяготу носять… Нема ні дармоїдства, ні сорому людям; люде роблять і знають, що «не суддя, а закон тому винен». Того ж дня повернув я до господи.
Попасуючи коней, чув я, як біля шинку прохожі люде гомоніли, що з того часу, як став Гарбуз суддею (шостий рік вже), він майже зовсім не наймає ні косарів, ні гребців, ні женців. «Народна любов, – думав я, – запомагає йому». Але шинкар Лейзар перебив мою думку і мовив:
– Нащо йому наймати? У нього закон і косить, і жне, і молотить…
– Ні, – відповів хтось з людей, – не закон, а люде йому роблять: навикликає людей на суд, а вони в подяку йому і покосять, і погребуть… Народ привик вже до сього і не дуже ремствує…
Он яким чином Сила «поліпшує економічний побут темного народу»… Хіба се не заслуга Силина?
На третій тиждень у неділю Сила провідав і мене на хуторі. Мене якась недовідома сила одвернула од нього, але умови гостинності, сусідства, товаришування замолоду… Треба вітати гостя.
Вітаю… Сидимо, балакаємо.
Звісно, я пильную говорити про свої хуторянські обставини: про тютюн, косовицю, жнива; про численні свята, про жидівсько-шинкарське ярмо, про конокрадство…
Сила слухає; відповідає якось неначе нехотя і все закидає «ліберальні» слова про політику.
– На біса, – каже, – нам здалась ота Хіва, отой Ташкент, тілько людей нівечимо!.. Наче свого мало.
Та як почав, як почав!.. батю мій! – чого-чого Сила не наговорив! Кого тілько не вилаяв! Особливо ж допікав він людей померших уже або дуже далеким: згадав і Наполеона з Седаном, і Бісмарка з Лотарінгією, і Базена з Мецом… пробрав і папу бідолашного, і Гербста, похвалив тілько японського мікадо та Луі-Блана… навіть і Гарібальді вилаяв «лежебоком»; чому, каже, він досі не йде він і досі одбирать Трієст?..
Завзято розбалакався Сила! Я отсе переб’ю його річ, скажу: «Тривай! Чого ти ченчикуєш до Трієста та Рима; обернись краще на наші рідні, хатні справи! Придивись до Києва, до Полтави…» Так ні! Сила про наші хатні справи і слухать не хоче.
Аж ось приїхав мій сусіда, священик. Розмова перемінилася. Панотець став бідковатися на своє убожество.
– Віри в народі поменшало; штунда заводиться… Народ одбився од церкви, акафістів мало наймають, на часточку не подають, за вінчаннє мало платять, а є й такі, що й до сповіді не ходять… без віри погибнемо!
Сила з усмішкою потурає попу і звертає річ на Калька, на Ледоховського… говорив він, говорив, говорив чогось багато; більш все про прусів, а далі якось повернув на демократію, на соціологію та як утне:
– Коли, – каже, – зійде зоря демократії, світ економічного добробиту, так певно, що більш нівідкуди, як від нас; бо у нас, і тілько в одних нас, усі реформи заложені і закладені на чисто демократичних підвалинах…
Я подивився на свої чоботи; жінка, слухаючи Силині речі, глянула в вікно, чи не зайшло теля в сад; а панотець гладив бороду та шептав щось про себе. Судячи по тому, як двигтіли у панотця губи, мені показалось, що він шептав: «Да воскресне бог і розточаться вразі його…»
Перевів Сила дух, запалив люльку та й знов за демократію, вже за робочих.
– Тепер, – каже, – скрізь по світах робоче питання на черзі, воно переверне догори дном усю Європу, а нас мине, бо у нас нема і не буде робочого пролетаріату; наш народ забезпечений земельними наділами; наш народ шанує чужу власність; у нас нема експлуататорів-заводчиків, наше царство – царство хліборобів, царство – мужиків: у нас найбільший пан – в душі мужик і рідний брат простого селянина… Кожен з нас, людей середнього стану, завжди рад запомогти мужикові, ми не вміємо користоваться працею мужика, праця його задля нас святиня… – Сила замовк…
А я згадав собі як у Сили «закон» і косить, і жне.
І радий я був, випровадивши Силу додому… Цур йому! Великий він «ліберал»; страшно слухать його речі…
1873, Кам’янка, Прилуцьк[ого] повіту
Примітки
Цей перший варіант оповідання під заголовком «Мої давні знайомі (Етюди з життя). II. Сила Федорович Гарбуз» надруковано в журн.: Правда. – Львів, 1875. – № 21. – С. 829 – 834. Дата написання не зазначена. Підпис – О. Я. К-ий. В 1900 р. о. Кониський створив нову редакцію оповідання.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 47 – 53, 562 – 566.