12

Іван Корсак

– Ваші високопреосвященства, всечесні отці, щироповажана громадо! – посол сейму Петро Певний говорив неспішно, трішки розтягуючи слова, і це надавало його голосу особливої врочистості. – Цього похмурого листопадового дня, але соняшного в наших душах, дозвольте мені відкрити наші перші, установчі збори Товариства імені митрополита Петра Могили. Плескіт долонь знявся й пішов гуляти, перекочуватися залом, виляскувати й шуміти, як виляск перших і найкрупніших краплин рясного дощу перед очікуваною зливою.

– Почесним головою зборів дозвольте запропонувати прибулого до нас його блаженство митрополита Діонісія. І знову рясний дощ сплескує в залі, який не вщух, доки головуючий не перейшов до порядку денного та оголосив про присутність також архієпископа Гродненського і Новогрудського Олексія Громадського.

Мов наперед зговорилися, обирають однодушно робочим головою професора Івана Власовського, у президію входять отець Павло Пащевський, отець Анастасій Павлюковський, отець Віктор Романовський, сенатор Микола Маслов, посол Євген Богуславський, посол Петро Певний, інженер Сергій Тимошенко, інженер Юрій Константанів та директор Олександр Ковалевський. А секретарювати доручають послам сейму Степанові Скрипнику і Михайлові Тележинському.

З цього дня в отця Пащевського клопотів додалося, бо заопікувалося Товариство поважними духовними справами, а ще швидко філії почали відкриватися – в Рівне, Дубно, Ковелі, Сарнах, Кременці, Здолбунові, Володимирі, багатьох інших містах, містечках і навіть селах. Духовні бесіди і освячення пам’ятників та могил українських козаків і вояків УНР, навчання релігії рідною мовою української дітвори в середніх та народних школах, розмосковлення церкви і поміч у розбудові освітніх закладів, збір для цього внесків і пожертвувань – чималенько рядків займе сам перелік справ. А на одному з чергових засідань отець Пащевський мусив прикре питання поставити:

– Треба нам щось у Рівне невідкладно вчинити… Панотці із колишнього «Союза русского народа» людей ошукують, вже навіть відкрито виступають ці російські чорносотенці проти висвячення архімандрита Полікарпа в єпископи.

– Звістка така перевірена? – насторожився посол Петро Певний.

– Нелукаві люди казали, що чули на власні вуха. Батьки наших учнів з української гімназії якраз були, як отець Рогальський в рівненському соборі проти рішень Синоду різне балакав.

– А чи вплине тут владика Діонісій? Він же, як молода тополя на вітрі, хитається весь час між своїми старими москвофільськими комплексами і реальними потребами пастви, де три чверті є українцями? – завагався було посол Євген Богуславський.

– Гадаю, маємо від імені Волинського українського об’єднання, – запропонував Степан Скрипник, – направити заяву митрополиту Діонісію про покарання священика за неповагу до Священного Синоду Автокефальної православної церкви в Польщі. Не відкладаючи на колись, тут же взялися гуртом готувати проект заяви, докидаючи в текст по реченню, і, поки ще свіже воно, на ходу рихтувати, стругати та підстругувати:

«…на Волині, оскільки би дійсно Св. Синод під пресією цієї купки російських чорносотенців відмінив своє рішення, в парафіях повстав би заколот.

На жаль, у тій розкладовій роботі бере участь дійсно і дехто з панотців, що теж свого часу були учасниками російських чорносотенних організацій. Фактом є, що прот. Рогальський з Рівного прилюдно виступив у рівненському соборі проти рішення Св. Синоду і збирав підписи на чистих аркушах, які малося заповнити текстом, понижуючим як гідність Св. Синоду, так і авторитет нового єпископа. З почуттям поваги до Св. Синоду цього тексту, який є в нашому посіданні, наразі не долучаємо, будучи переконаними, що проти всіх винуватців Св. Синод зарядить суворе слідство і викриє всіх тих, хто баламутить опінію в церковній ограді і сприяє ворогові, що веде шалену агітацію проти православної церкви і намагається до підваження авторитету ієрархів.

Більшої послуги, як акція прот. Рогальського з Рівного, ворогові православної церкви не можна віддати, бо до того ще прот. Рогальський підкреслив, що він виступає в імені не свого, а цілого центру.

Отож, у гроні православної церкви маємо якийсь-то «центр», який іде проти ухвал Св. Синоду. Як вірні і віддані сини православної церкви, як діячі, що стоїмо на чолі об’єднання, що скупчує весь свідомий актив українського народу на Волині, боліємо над подібними виступами представників духовенства, а виконуючи свій обов’язок перед Св. Синодом, як вірні сини православної церкви, заявляємо відверто, що оскільки винуватців не буде покарано, то тим самим остаточно впаде в очах віруючих авторитет церковної влади.

До цього допустити не сміємо, бо тим самим на церковно-громадській ниві запанував би ворог нашої віри і Церкви»…

Синод у Варшаві не став на бік чорносотенців, хіротонія архімандрита Полікарпа в єпископи відбулася.

Отець Пащевський супроводжував нового владику у кількох перших візитаціях в сільські парафії. Єпископ Полікарп мав проти себе в духовній консисторії в Кременці ворожу опозицію, ворожу українській ідеї та розмосковленню церкви в Польщі, тож насамперед владика хотів з людом зустрітися. Ті зустрічі пам’ятатимуться отцю Пащевському і через роки…

Передзвін урочистий плив у небо, молоді хлопці в козацьких одностроях виїжджали стрічати владику – розвівалися на вітрі гриви баских коней, що землі під собою не чули, вітали чемно жаданого гостя, той ескорт почесний незмінним був при в’їзді і виїзді з кожнісінького села, мов знову дивом вернулася Запорізька Січ, а дівчатка у вінках вже чекали з квітами при ограді церковній. І звучала під древніми куполами так не чута давно Служба Божа архієрейська рідною мовою… Чималенько парафій об’їхав владика, та зла душа донос настрочила. Мовляв, як стрічали його край села коло збудованої в честь єпископа зеленої брами, то спитав владика, показуючи на польський герб, орла білого:

– А то що за півник?

Так воно чи не так було, в управі Юзефського не дали цій справі судового ходу, але попросив воєводський уряд правлячого архієрея не дозволяти більш візитацій єпископові Полікарпу.

Насувалася інша подія і в Товаристві імені Петра Могили мали ретельно до неї готуватися: відзначення двадцятилітнього ювілею єпископства митрополита Діонісія противники розмосковлення церкви хочуть використати в своїх цілях, показати, хто в домі, себто в Почаївській лаврі, господар. А ще б мали зрозуміти українські «смутьяны», що народ тутешній за «истинно русское православие».

– Хресні ходи і прощі до Почаївської лаври, – говорив Пащевський на засіданні Товариства, шукаючи серед своїх паперів зараз потрібний, – будуть московітами використані сповна. Ось які віршики друкував їхній «Почаївський Листок»:

Мазепинець раз упився

І в калюжу поточився,

Там, де свині хребти мили,

А жиди сміття носили.

Отець Павло передав видрукуваних під копірку кілька примірників того вірша:

– Хай уже українських політиків мулом обкидають, але ж так само вони чинять з митцями, славою нашого народу.

У Києві на риночку

Вже Петрицький ходить,

Позолочену булаву

В руках своїх носить.

Кость Левицький дає розказ,

Старух все те пише,

А Колесса знов під тином

Тяжко-важко дише.

Покликали вони раду,

Почали гадати,

Як би з неньки-України

Кацапів прогнати.

– Росіяни хай собі живуть, а кацапа-шовініста, непрошеного приблуду на цю землю, справді гнати у шию, – засміявся Степан Скрипник, не стримавшись і перебивши монотонне декламування отця Пащевського.

– З цією вельми художньою творчістю все зрозуміло, – Іван Власовський відразу перейшов на діловий тон. – Незрозуміло тільки, яку лінію нам зайняти: бойкотувати наміри шовіністів, що й під польською владою не облишають свого, чи навпаки, використати для нашої справи?

– Треба скористатися, – як відрубав кожне слово, не загаявся Скрипник.

– А ще добре було б через «Просвіту», – зашелестів паперами, згортаючи їх, Пащевський, – через наші товариства, кооперативні спілки закликати прийти українську молодь…

Людське море 10 вересня 1933 року заполонило Почаївську лавру, те море все поповнювали ріки прочан з міст і сіл всенького краю – в день преподобного Іова тут зібралося тисяч двадцять народу помолитися і послухати Слово Боже, а ще нагадати про своє право на церкву, на молитву на рідній землі рідною мовою, незалежно від того, якого пришельця сьогодні тут тимчасова влада, пришельця зі сходу чи з заходу. По завершенні богослужб, урочистої академії в честь ювілею митрополита, сам митрополит з єпископами, в супроводі духовенства направилися з Успенського собору вниз, до архієрейського дому.

І раптом на дзвіниці усі вгледіли кількаметровий жовто-блакитний прапор – в ту ж мить трусонуло повітря кількаразове і потужне «Слава!» «Слава!» Молодь, що стояла вздовж алеї, якою рухалося духовенство, здійняла над головами приховані транспаранти і прапори. Роззиралися насторожено владики, кому ця земля не стала рідною, з втіхою вчитувалися у гасла ті, чиї прагнення однозвучні з думками отих хлопців і дівчат, що тримали плакати і транспаранти: «За українську богослужбову мову!» «Геть русифікаторів в Церкві!» «Українському народові – український єпископат!» І ось вже на посольському віче, грандіозній маніфестації по закінченні богослужб, линуть над головами тисяч такі зрозумілі й близькі слова знаних і шанованих в краї людей.

– Українському народові в православній церкві у Польщі чиниться кривда й зневага, – говорить посол сейму Бура.

– Московське, вороже нашому народові, керівництво панує, як і раніше, в усіх церковних інституціях та митрополичій пресі, – дивиться на обличчя прочан посол Скрипник і бачить лиш згоду і розуміння.

– Потрібен свій, український єпископат, для якого душа прихожанина не буде загадкою, – сенатор Гловацький серед моря прочан впізнає немало знайомих і земляків.

Вже по тому, як розійшлися зусібіч прочани дорогами поміж полів, де картоплі докопували і стелився від паленого сухого зілля той особливо щемкий осінній дим, вже по тому, як пішли прочани, стали недруги у безсиллі плітки розпускати. Мовляв, бешкетники довели владику до непритомності в ході незаконної маніфестації, і духовенство на руках понесло його в дім, а весь галас мітингувальників тривав у час богослужіння. Але хто був тоді в Почаєві, то лише посміявся, бо митрополит спокійнесенько справив ювілейний банкет, до маніфестантів чомусь не вийшов, а послав архієпископа Олексія та єпископа Полікарпа – можливо тому, що були українцями. Іван Огієнко про це так напише:

«Усі юнаки з транспарантами поставали у два ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь народ уп’яли очі свої в написи і читають їх… Тиша, порядок, побожність»…

Лукавством були і байки про незаконність та що «поліція мусила охороняти єпископів». Українські посли сейму завчасно отримали дозволи і гарантували воєводському уряду цілковитий порядок – і так воно сталося, ще раз виявивши природну і споконвічну культуру та статечність цього народу. Тож чесно писав інший історик, К. Ніколаєв: «Поліція була відсутня, і демонстранти почували себе вільно».

Звісно, ризик якоїсь провокації міг бути, воєвода в той день навіть виїхав з Луцька – і ніхто його не осудив за пересторогу.

Зате сам Генрік Юзефський згодом писатиме:

«Ієрархія з митрополитом «всея Польщі» Діонісієм на чолі була групою типово російською з православними традиціями царської Росії. Одного разу Діонісій поїхав до Берліна шукати допомоги і натхнення в єпископа Гермогена та колах царсько-російської еміграції. Мав я з тим чимало клопоту. Повернувшись із Берліна, митрополит перервав розмови, займаючи непримиренні позиції. Проявом бойового духу митрополита мала стати велика маніфестація православ’я в Почаєві на день св. Йова, коли то збиралися там тисячі прочан».

Проявом духу маніфестація справді стала – українського, незнищенного. Після того недруги тільки очі великі робили і кліпали ними з подиву, як карась, щойно вихоплений з води на свіже повітря, та руками розводили широко, мов хвалькуватий рибалка балакав про свій найбільший улов – ти диви, народ під подвійною колонізацією, під світською польською і колонізацією духовною старого імперського священицтва; ти диви, а він однаково живий той народ, і провід та совість його, інтелігенція, не втратила кріпості духу.