20

Іван Корсак

Як замела, закрутила хурделиця в новорічну ніч тридцять дев’ятого, лиш болісно стогнало у димарях та моторошно, заупокійно вило, так і весь рік кружеляло й мело. Тільки під займанщиною польською в краї інша віхола витанцьовувати почала. Священика з села Козачки на Кременеччині арештували нізащо і, немов злочинця, шість кілометрів до буцегарні під багнетами везли, далі, облишивши ніяковість і боязнь, взялися поліціянти навіть за вельми знаних і шанованих краянами людей. Постукували колеса під вагоном, обіцяючи нарешті перепочинок у концтаборі Берези-Картузької невгамовновному вічно Власовському, недавньому, до слова, парламентареві польському, першому директорові української гімназії в Луцьку. Приміряти судилося тюремні наручники голові Товариства імені Петра Могили Ханенкові.

– Що діяти? – зависло на зборах Товариства в повітрі, мов цигарковий дим у непровітреній кімнаті. – Будемо без голови, чи, точніше, зовсім без Товариства? Чи когось таки, мов на кару, будемо обирати?

– Отця Пащевського, – по довгій мовчанці пролунав голос, нерішучий і вибачливий. – І то, звісно, як на те буде згода…

Всі обернулися до отця Павла, вичікувально дивилися, бо наручники для Ханенка, напевне, не останні в поліціянтів, хурделиця ще местиме.

– Даю згоду, – якомога буденніше відказав Пащевський, аби якось згладити той вибачливий і зніяковілий тон. Хурделиця справді крутила, але наручники отцю Павлові не встигли приміряти.

Вересневої ночі Пащевського розбудив приглушений тупіт ніг – він підійшов до вікна і легенько, хіба на чверть, його відхилив.

Польська армійська колона мовчки пересувалася безлюдною вулицею, йшли без вогнів, тільки чулося інколи командирське:

– Увага, увага, хлопаки…

А вдень у місто ввійшли радянські війська – тепер вже не безкоштовна туристична подорож в арештантському вагоні в Березу-Картузьку, куди гірша й грізніша загроза нависла над сім’єю отця Павла і ним самим. То ж поки не стямилася нова влада, поки Москва з Берліном обмінювалися людьми, Пащевський викопав десь в архіві, що одна з його бабусь мала німецьке коріння, – і він з-під радянської опіки вивозить рідних та виїжджає сам під опіку німецьку. Не помилився отець, бо страхітлива віхола вщухала відтоді хіба лиш на короткий перепочинок, війна світова, мов верхова пожежа в пересушеному лісі, мчала землею. То вже потім переказуватимуть, скільки учнів його з української гімназії і скільки знайомих душпастирів зустрінуть останню свою хвилину в підвалах і на подвір’ї червневого дня сорок першого в луцькій тюрмі.

Навіть тих, хто покорився, не вельми гладили по голівці. А кого вже гладили, то й інших відрадять такої ласки – архієпископ Олексій двічі їздив в Москву каятися і спокутувати свій гріх автокефальний, але те мало чомусь помогло. Сперш викинули його речі і самого владику з архієрейських покоїв, бо новій владі вони для себе приглянулися, тоді відібрали автомобіль.

– Попові так треба авто, як гармоніка, – весело продавав два рядки зубів, що тримали цигарку, молодий офіцер і всівся на шоферське сидіння та взявся його під себе припасовувати.

А в ніч на двадцять третє червня, коли в темені небесній натужно гули німецькі бомбардувальники, архієпископа арештували і повезли в Тернопіль.

– Пишіть, що шифровано з німцем через Варшаву листувалися. І щиросердне розкаяння не забудьте, – наказав начальник тамтешнього НКВС.

У владики й дух перехопило, геть так, як в далекому дитинстві, коли ненароком зірвався і з розмаху впав головою з гойдалки, почепленій на сусідській старезній яблуні-дичці, – неважко було здогадатися, чого після зізнання йому очікувати.

– Не хочете – і не треба, – кинув кривого погляда начальник на в’язня, що затинався, силувався, але так і не зміг повернути у роті неслухняного, немов перевареного і вже задубілого, свого язика. – Обстригти негайно.

Нечуваний глум над архієреєм вернув тяму владиці, він не озвався, а швидше завив, та замашний кулак конвоїра миттєво його заспокоїв. Двоє тримали, а третій. схопивши зі столу ножиці, взявся карнати бороду – те в конвоїрів не вельми ладилося, неприловчені руки плуталися і нервували, а ще владика сіпався та виривався, то ж врешті начальник не витримав:

– Як діти малі, канцелярськими ножицями бавляться. Марш у завгоспівський кабінет по баранячі.

Наступного дня, бо до Тернополя німець стрімко підходив, бранців погнали у напрямку Підволочиська. Поміж невистиглих ще хлібів, курною дорогою рухалася величезна колона, владика Олексій, знищений і обезсилений, чалапав разом з усіма, падав в пилюку, як налітали раптово німецькі літаки, знімався по окрику конвоїрів і знову ішов. Але як черговий раз налетіли ті літаки, то владика не здужав звестися, він було поривався судорожно, та марне – конвоїр націлив на нього гвинтівку, лайнувся, але чомусь передумав:

– Околієш і так, а куля ще знадобиться, – він глянув у небо, де віддалялися зловіщі залізні птахи з хрестами на крилах.

Сподівання енкавеесівського охоронця не справдилося: владика не околів серед поля, а дорачкував-таки до найближчого села, де потроху оклигував, доки його не перевезли тихенько підводою в Кременець.

До отця Пащевського у Варшаву приїхав Іван Власовський – він би й ще перепочивав собі у Березі-Картузькій, та війна нагодилася, розмела колючі дроти.

– Змінилися обставини, а цілі наші у розбудові церкви лишилися ті ж, – повагом в’язав думки Іван Федорович у невидимий ланцюжок, інколи спиняючись на мить, мов ще пробував, чи в тому ланцюжкові ланки не розпадаються. – Підмурівком для нас має стати закон про автокефалію від 1 січня 1919 року, виданий урядом УНР, той закон дає непідлеглість і Московській патріархії, і Варшавській митрополії, наступним кроком буде скликання Собору. До того часу, гадаю, слід нам утворити тимчасову адміністрацію Української церкви.

– Що від німця можна очікувати? – навпростець перепитав отець Павло.

– Тільки не добра, – навіть часу не потратив Власовський обміркувати відповідь. – Тилові служби зараз нагадують тетерюка, захопленого своєю піснею в час токовища, ще побідні реляції п’янять голови, та, здається, вже приходять до тями. Фотографують багато, нотують наші виступи, шпигувати непомітно починають – і дивуються, чом не бачать дяки їм, визволителям…

В отця Пащевського були свої підстави прийти до схожої думки. З оточення німецької верхівки у Варшаві йому розказували, як з олівцем вельми ретельно вичитували й підкреслювали окремі місця в архіпастирському листі єпископа Полікарпа. А найретельніше придивлялися, прицмокуючи здивовано язиком, до абзацу:

«Перед нами в блискучому промінні сходячого сонця сяє наша велика ідея: Один Бог, одна нація і спільна краща будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами, нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною кров’ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну Українську Державу. Відроджена у вільній Українській Державі, Українська вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю… В цей великий час всі українці мусять об’єднатися, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність мусимо показати на ділі… Нехай Господь Милосердний допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати Самостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди»…

– Я на власні очі мав змогу пересвідчитися, – вів далі Іван Власовський, – що чекати від німця. Як приїхав Кох з цілим виводком адміністраторів у Рівне, стояв якраз я біля колишнього реального училища. Скривленим, прижмуреним якимось поглядом, видалося, з презирством, окинув людей, не відповів на привітання і промарширував собі у двері. Якщо наша перша задумка не пройде, то нав’язуватимо контакт з Діонісієм, ставку робитимо на архієпископа Олексія… Сподіваюся, йому пам’ятний той «страсний тиждень» у тернопільській в’язниці, наруга нечувана більшовицьких перукарів. – Хтозна, хтозна-а, – чомусь затягнув слово Пащевський, якось інтуїтивно, несподівано навіть для самого себе.