17

Іван Корсак

Сивий монах із сірим землистим обличчям, навіть швидше лицем пересушеної ріллі, що не бачила місяців два і краплини дощу, тепер говорив і говорив, отець Пащевський ні разу його не спинив, не перебив запитанням, бо людину немов прорвало, як прориває загату в час повені на ріці, і тепер той потік бурлить, вирує і несеться неспинно. Монаха Якова отець Павло знав ще з часів, як був комісаром Київської духовної консисторії. Яків, тікаючи з підрадянської України в Польщу, чудом здолав дроти на кордоні, чудом вирятувався від прикордонних вівчарок і тепер кривда й біда лилася отим повеневим потоком у зболених і гірких словах.

– Звістки про наругу над храмами і духовенством, що сюди пробиваються, – то маленька лише частинка нашого горя, отака, як під нігтем, – показував Яків другою рукою на кінчик власного нігтя. – А що вони тільки вчинили з митрополитом Липківським…

Істинно кінець світу гряде, думав отець Павло, слухаючи сивого монаха, тут з могил викидають прадідівський прах і цвинтарі засівають травою, а на підрадянській займанщині ще страшніше. Невже саме звідти, з його землі, починається Суд Божий? До Липківського в отця Павла назавше лишилося якесь почуття, як до старшого брата, ще з часів підготовки пам’ятного того Собору, коли зазнайомились ближче, з перебігу самого Собору. Перехід під юрисдикцію Варшавської митрополії військового духовенства з таборів інтернованих, вимушений перехід, але таки правильний, як час от підтверджує, нітрохи не змінив ставлення Пащевського до митрополита. Виступаючи тоді в обговоренні доповіді Липківського про автокефалію, тоді, як гадав, що з хвилювання він лише шепоче, отець Павло говорив:

– Маємо сповна підтримати доповідь, ми за споконвічним християнським каноном діємо, що чинний вже півтора тисячоліття. Бо ще Четвертий Вселенський Халкедонський собор, року 451-го, ухвалив: «Якщо правосильною владою заснована держава, то адміністративний розподіл церковний повинен збігатися з розподілом державним». І ніхто відтоді мудре рішення того собору не відміняв.

А монах Яків тим часом згадував, як Липківському двічі забороняли в священнослужінні і один раз віддали його заочно під церковний суд, бо не могли пробачити слова, що ними він до народу звертався при визволенні Києва від большевиків:

– Як не станеш ти об’єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш в неволі московській, мов колись Ізраїль на ріках Вавилонських.

Двічі чекісти арештовують митрополита, по другому арештові кидають за грати у Харкові,

– А як повертався у Київ митрополит, то те було треба бачити, – говорив Яків і чи не вперше за оповідь очі його потепліли і на лиці подоба рум’янцю засвітилася. – Люди йому, як ішов, дорогу встеляли квітами, казали навіть, що в крамницях та на базарах того дня вони геть позникали, бо всі розкупили квіти.

В день Покрови на Собор у Святій Софії двадцять сьомого року митрополит прибув просто з тюремної камери. Хотіли застрахати людей чекісти, яких набралося в храмі чи не стільки як власне мирян, казали, як не слухатимуть їх вказівок, то Собор розженуть, а митрополитові сухарі посилатимуть у Наримський край.

Літній мирянин, що стояв попереду, раптом обернувся до вірних обличчям, і голос його покотився лунко понад головами:

– Люди, що діється? Тут не казарма, то споконвічна наша святиня!

Враз підскочили кілька чоловік у шкірянках, крутонули мирянину руки за спину і повели. Жах завис у повітрі, жах, густіший насталої могильної тиші, він витав під древніми фресками, під образами, яким вклонялись прадіди прадідів, зводив судомами заціпенілий люд.

– Не бійтеся! – Христові слова, як грім, розірвали тишу. – Не бійтеся, чи не знали раніше, куди і чого йдете?

Митрополитів голос знімався і відлунював під склепінням, і мінялися в очах люду лики святих, десь дівався страх і оціпеніння, кріпився дух – видавався той голос не голосом літнього пастиря, а напрочуд молодим і дзвінким.

– Не бійтеся, хто любить Бога і любить свого брата, бо як угодна Господу наша справа, не здолає її ніхто.

Отець Пащевський бачив, мов наяву, як після вироку особливої трійки НКВД стояв під розстрілом митрополит Липківський – енкаведисти куля за кулею посилали в нього, тільки в очі не здатні були подивитися, зустрітися з поглядом спокійним і умиротвореним, хіба трішки сумним і докірливим…