Замість приміток

Іван Корсак

У цьому романі є ряд діючих осіб, про яких немає потреби наводити якісь довідки чи подавати інформаційні матеріали. Маються на увазі такі історичні постаті, як Іван Огієнко чи Степан Скрипник, Антон Денікін чи Юзеф Пілсудський. Водночас ряд імен менш знані, або знані лише фахівцями. Тож для зручності читачів подаємо короткі біографічні довідки: можливо, вони дещо прислужаться розумінню того непростого часу, в який завірюха історії немилосердно мела і крутила, часу трагічного, коли навіть у безпросвітній історичній темені люд наш, українська інтелігенція, не впадали у безнадію, працею жертовною вибудовували майбутню державність і непідлеглість церкви. На жаль, про багатьох істинних подвижників так мало зібрано матеріалів і так мало написано, ще про крихті маємо все те зібрати, вишукати в архівах, у старих публікаціях, занехаяних документах, розкиданих в Празі й Подєбрадах, Тарнові й Варшаві, Нью-Йорку і Парижі, Сіднеї чи Токіо, Відні або Афінах…

Павло Пащевський (1874–1944)

Син священика села Великі Грицьки на Київщині. У Києві здобуває духовну освіту та закінчує два курси університету св. Володимира. Ще студентом бере участь в українському русі, за що його, як «неблагонадежного», відсилають служити у віддалену парафію села Денисовичі. Згодом на Херсонщині править службу Божу ряд років, а як почалася українська революція – переїжджає в Київ. На посаді єпархіального комісара Київської духовної консисторії йому доводиться поєднувати такі непоєднувані риси, як безкомпромісність у здобутті незалежності церкви з дипломатичною гнучкістю, твердість у засяганні українських цілей з реаліями зросійщеного краю.

Зустріч у літі 1917 року з Симоном Петлюрою, вироблення контурів і структури військового душпастирства була визначальною для подальших років життя отця Пащевського. Священик Першого українського запасного полку, згодом Сердюцького полку імені Петра Дорошенка, праця в департаменті ісповідань міністерства внутрішніх справ УНР, участь у створенні Кирило-Мефодіївського братства, підготовка Всеукраїнського Церковного Собору, а з грудня 1919 року – участь в Першому Зимовому поході. Про сам похід і роль духовенства, на жаль, небагато збереглося документів, окремі епізоди про цю героїчну сторінку українського духовенства можна знайти в пізнішій публікації самого Павла Пащевського («Церква і нарід», 1936 рік, частина 10, поч. на стор. 327).

Інтернування, табори, церковна, педагогічна і громадська діяльність під польською займанщиною, а з 1939-го – сперш під радянською окупацією, потім під німецькою – то сторінки життя унікальної генерації української інтелігенції, перед якою письменники, журналісти, історики ще у великому боргу.

Помер Павло Пащевський 1944 року у Варшаві і похований на православному кладовищі на Волі, на так званій генеральській алеї.

Архімандрит Смарагд

(Павло Антонович Латишенков)

За походженням – з духовної сім’ї. Закінчивши Віленську духовну семінарію, далі навчався у Петербурзькій духовній академії. Після того був направлений інспектором Холмської духовної семінарії.

Проводив активну проросійську місіонерську та іншу діяльність, за що згодом заслужив цілковите несприйняття польською владою.

На суді за вбивство Ю. Ярошевського адвокати хотіли виставити його сперш психічно хворим, але на думку інших його захисників, прихильник «єдино правильного православ’я» не міг бути безумцем, та й сам Смарагд опирався, потому, кілька разів змінивши свідчення, наполягав на розходженні зі своєю жертвою в суто церковній проблематиці. Суд відзначив надзвичайно обмежений кругозір щодо етичних і моральних питань, а також рідкісне честолюбство.

Останні роки життя невідомі, бо свідчення різних авторів розходяться. Одні стверджують, що доживав у безвісти в Чехії, інші – згинув десь від рук рідного НКВД на просторах Сибіру.

Митрополит Діонісій (Валединський)

(4 травня 1876 – 15 березня 1960)

Український православний церковний діяч, єпископ Кременецький, митрополит Православної Церкви в Польщі.

Народився в м. Муром в сім’ї священика.

В 1900 р. закінчив Казанську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я і залишився професорським стипендіатом на кафедрі. В 1902 р. призначений ректором Таврійської духовної семінарії і возведений в сан архімандрита. В 1911 р. настоятель російської посольськой церкви в Римі.

1913–1919 рр. – єпископ Кременецький, вікарій Волинської єпархії.

1 січня 1919 року Директорією був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». Відповідно до цього Закону, Українська Церква зі своїм Святим Синодом та ієрархією позбавилася будь-якої залежності від Всеросійського Патріарха (§ 6). Найвища законна влада, судова й адміністративна переходила до Собору Всеукраїнської Церкви (§ 1). Для постійного керівництва церковними справами, за законом, був необхідний Святий Синод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного пресвітера, одного диякона та трьох мирян (§ 2).

До участі в Першому Святому Синоді уряд серед інших запросив архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського), єпископа Кременецького Діонісія (Валединського) та протоієрея Василя Липківського.

З другої половини 1919 року – в еміграції в Польщі.

Разом с митрополитом Юрієм (Ярошевським) був прихильником створення Автокефальної Православної Церкви в Польщі.

Єпископ Волинський (1919–1922), архієпископ Волинський (1922–1923).

В 1919–1923 роках управляв також Кременецькою єпархією, а в 1918–1920-х – Холмською та Люблінською і Поліською єпархіями.

27 лютого 1923 року, після вбивства митрополита Юрія, Собором православних єпископів Польщі був обраний митрополитом Варшавським і Холмським, главою Польської Православної Церкви.

13 березня 1923-го підтверджений на цій посаді Константинопольським Патріархом Мелетієм IV з титулом «Варшавський і Волинський і всієї Православної Церкви в Польщі і священноархімандрит Почаївської Успенської Лаври».

У 1939 році арештований гестапо, але в вересні 1940-го був відпущений.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонісій затвердив єпископа Полікарпа (Сікорського) на посаду адміністратора «Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа.

На Вербну неділю 1944 року у Варшаві відбувся собор єпископів УАПЦ, на якому митрополита Діонісія було проголошено Патріархом всієї України. Проте наступ радянських військ на Україну та Польщу не дав змоги реалізуватися планам канонічного оформлення українського патріархату.

1948 року, після встановлення в Польщі просталінського режиму, позбавлений прав першоієрарха. НКВД арештував його та змусив ув’язненого митрополита відмовитись від сану, а Московська патріархія поставила керуючим митрополією єпископа Тимофея (Шреттера). Під тиском радянських спецслужб 22 червня 1948 року Польська церква «зреклась» автокефалії 1924 року та прийняла «благословенство» та автокефалію з московських рук.

З 1948-го – «на покої». Проживав у м. Сосновець (Польша).

Помер 15 березня 1960 року в м. Лодзі.

Михайло Омелянович-Павленко

(8 грудня 1878, Тифліс, Грузія – 29 травня 1952, Париж)

Народився у Тифлісі. Закінчив Омський кадетський корпус, Павлівське військове училище. В чині підпоручика 1900 року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережних українців. В 1904–1905 рр. брав участь у російсько-японській війні. У 1910-му Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу.

В роки Першої світової війни 1914–18 командував гвардійським полком, очолював штаб корпусу.

В період Української Центральної Ради – командир бригади у Катеринославі, в квітні-листопаді 1918 – командир 3-ї Стрілецької дивізії у Полтаві. В грудні 1918 – червні 1919 – начальний командант (командувач) Української Галицької Армії. 9 червня диктатор Євген Петрушевич звільнив Омеляновича-Павленка з посади командувача. Він повернувся на Наддніпрянщину, восени був призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня – командувачем Армії Української Народної Республіки.

6 грудня Омелянович-Павленко очолив Перший Зимовий похід українського війська по тилах білої та червоної армій, а у травні 1920-го року разом з польським військом визволяв Київ від більшовиків.

Після поразки Української держави Омелянович-Павленко жив у Чехо-Словаччині. Очолював Союз Українських Ветеранських Організацій.

1945-го він переїхав до Берліна, пізніше до Франції. В 1945–48 виконував обов’язки міністра військових справ в екзильному уряді УНР. Генерал-полковник Омелянович-Павленко помер 29 травня 1952 року в Парижі.

Автор праць «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.» (1929), «Зимовий похід» (1934) і спогадів «На Україні» (1930, 1935).

Ісаак Мазепа

(16 серпня 1884, Чернігівська область – 18 березня 1952, Аугсбург, Баварія, ФРН)

Народився в родині міщан козацького походження. Його батько забезпечив синові освіту у Новгород-Сіверській повітовій бурсі, потім у духовній семінарії в Чернігові. Після закінчення семінарії склав іспити на атестат зрілості в класичній гімназії – і восени 1904-го записався на факультет природничих наук Санкт-Петербурзького університету. Водночас вступив до української студентської громади, згодом до Революційної української партії (РУП), а від 1905-го – до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), одним із лідерів якої він пізніше став.

У Санкт-Петербурзі доля звела його з М. Поршем та С. Петлюрою. 1907 року Петербурзька організація УСДРП обрала Ї. Мазепу делегатом на з’їзд партії у Києві, після чого певний час він працював партійним організатором на Полтавщині.

Отримавши диплома, працював між роками 1911–1915 агрономом у земських установах Нижегородської губернії. Побував з групою молодих агрономів в Австро-Угорщині, Німеччині та Данії для ознайомлення з системами ведення сільського господарства. 1915-го вернувся в Україну й осів у Катеринославі. Після утворення Української Центральної Ради багато зробив для розгортання діяльності українських партій та став організатором Українського губернського національного з’їзду Катеринославщини (21–22 травня 1917 р.).

У грудні 1917 р. за редакцією І. Мазепи та П. Феденка у Катеринославі почав виходити орган УСДРП «Наше слово».

З утворенням Директорії 15 листопада 1918 року І. Мазепа прибув до Києва, Наприкінці січня 1919-го на Трудовому конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину. Як і на VI з’їзді УСДРП, разом з однодумцями виступив проти прихильників «радянської платформи». Вирушаючи на початку лютого 1919 р. разом з проводом УНР з Києва до Вінниці, вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки членів, найцінніше з бібліотеки, комплекти «Робітничої газети» та низку інших київських видань.

9 квітня 1919 року І. Мазепу призначили міністром внутрішніх справ у новоствореному уряді Б. Мартоса. У квітні брав участь у нарадах з американськими представниками у м. Броди (Галичина).

На посту міністра внутрішніх справ І. Мазепа організовував допомогу жертвам єврейських погромів, направляв урядовців на місця для припинення антисемітської агітації, виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом С. Петлюрою, підтримав закон УНР про державну інспекцію у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».

19 серпня 1919 р. ЦК УСДРП переважно з метою полегшення порозуміння між урядами УНР та ЗУНР запропонував замінити на посту прем’єра Б. Мартоса його однопартійцем І. Мазепою. 27 серпня з’явився відповідний наказ Директорії про відставку Б. Мартоса. І. Мазепа приступив до виконання обов’язків голови уряду 29 серпня 1919 р. Директорія в спеціальному «рескрипті» на його ім’я вказала на необхідність реалізації проголошеного урядом Б. Мартоса у Декларації від 12 серпня 1919 нового курсу й утворення коаліційного уряду.

Проте коаліція І. Мазепі не вдалася: відступ військ УНР від Києва і перспектива дальших втрат території не стимулювали у галичан бажання працювати в уряді. Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР зосередилися у місті Кам’янець-Подільський. Туди почали прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту І. Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ.

Особливо плідними для прем’єра виявилися вересень – листопад 1919 р.: з від’їздом Андрія Лівицького з дипломатичною місією до Варшави командування справами республіки перейшло до її голови та головного отамана С. Петлюри.

4 грудня 1919 р. уряд І. Мазепи визнав неможливим далі утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення перейти до партизанських форм боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919 р. частини армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника вирушили у так званий Зимовий похід у тили Червоної та Добровольчої армій. Прем’єр І. Мазепа та частина членів уряду також залишилися по той бік фронту.

Фактично на І. Мазепу були додатково покладені обов’язки міністра закордонних справ.

15 листопада 1919 р. фактично розпалася Директорія. І. Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920, хоч С. Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку «за велику історичну працю» – і доручив українському соціалісту-федералісту В. Прокоповичу формування нового уряду.

В новому уряді І. Мазепа очолював міністерство земельних справ.

Після відставки І. Мазепа разом з відступаючою армією УНР подався за Збруч і з листопада 1920 р. оселився у Львові. Він багато працював у бібліотеці НТШ, разом з П. Феденком та О. Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична думка». У березні 1921 р. після утворення у Тарнові Ради Республіки, він їздив туди зі Львова. У травні 1921-го побував у Берліні, Відні, Празі, де зустрічався з В. Винниченком і М. Грушевським.

Влітку 1921 р. родині І. Мазепи вдалося перейти Збруч і оселитися у Львові (до того його дружина з двома доньками залишалася у Катеринославі, де працювала у Бактеріологічному інституті).

У Львові 1922 року І. Мазепа видав працю «Большевизм і окупація України».

У березні 1923-го І. Мазепа переїхав до Праги. 1925 року І. Мазепа влаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем Української господарської академії у Подєбрадах і навіть переїхав туди жити, залишивши родину у Празі. 1936 року відмовився прийняти чехословацьке громадянство, хоч це було конче необхідним для отримання постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли довідаються, що бувший прем’єр став громадянином іншої держави».

Під час німецької окупації жив замкнено й ізольовано. Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед вступом радянських військ виїхав до Баварії: спочатку до Регенсбургу, а у вересні – до Аугсбургу.

Помер 18 березня 1952 р. і 21 березня був похований в Аугсбургу.

Поряд із фаховими виданнями вченого-агронома залишилися його численні праці з історії національно-визвольних змагань в Україні, зокрема: «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні й бурі революції» (1950–1952).

Микола Бредов

(Нар. 1873)

Генерал, однодумець Денікіна. По закінченні в 1901 році Академії Генерального штабу займав ряд штабних посад. Під час громадянської війни приєднався до Денікіна; брав участь в окупації України, командував «гвардією», що входила до складу т. зв. Полтавського загону, на чолі якого тимчасово зайняв Київ і частину правобережжя України: Цей район окупації білих отримав насмішкувату назву «Бредланда». Після разгрому денікінців утік в Болгарію, де займався, як пишуть російські сайти, «куроводством». Це благородне заняття російського генерала обірвав свій же російський СМЕРШ: Бредова в сорок п’ятому арештували в Болгарії і сліду його, зрозуміло, надалі ніхто не знайшов.

Митрополит Володимир (Богоявленський)

(1848–1918)

Уродженець Тамбовщини (с. Мала Моршівка). Був митрополитом Московським і Коломенським, Санкт-Петербурзьким і Ладозьким, займав ряд інших високих постів РПЦ. З листопада 1915 року – митрополит Київський і Галицький. Різко виступав проти незалежності української церкви, за «истинно русское православне». То ж і вбили його «істинні росіяни» – муравйовці: після пострілів вбивці стали ще з утіхою колоти його багнетами та бити прикладами, врешті для цілковитої надійності зробили два «контрольні» постріли. Найкрасномовніше про знущання над тілом нещасного архіпастиря свідчить медичний документ, вміщений на «Вікіпедії»:

Текст «Акта освидетельствования тела» высокопреосвященнейшего митрополита Киевского Владимира, убиенного 25 января 1918 года, произведенного (освидетельствования) 26 января того же года:

«Тело митрополита Владимира оказалось, при освидетельствовании, в умеренно окоченелом состоянии; руки полусогнуты и сложены на туловище, причем пальцы правой руки сложены для крестного знамения; правая нога полусогнута в коленях, а левая выпрямлена, на тело надето нижнее белье. На лице замечается разница в окраске правой и левой половины. На покрасневшей правой щеке, кроме мест хронического воспаления с поверхностным изъязвлением кожи, замечаются узкие ссадины свежего происхождения, на которых видна сукровица, растекающаяся по щеке.

На полтора сантиметра выше угла правой глазной щели имеется рана около трех миллиметров в диаметре с неровными краями, по всей вероятности, огнестрельного происхождения. В левой темянно-затылочной области имеется резаная рана с неровными краями, проникающая всю толщу покровов головы с обнажением кости, длиною два сантиметра.

Под правым ухом, вблизи угла челюсти, имеется рана, колотая длиною в три миллиметра. На правой стороне, в области усов, имеются три колотые раны губы. В области правой ключицы огнестрельная рана с обожженными краями величиною около двух миллиметров в диаметре, – ниже ее вершка на полтора, имеется огнестрельная, по всей вероятности, рана до полусантиметра в диаметре.

Задняя стенка подкрыльцевой ямки представляет собою разорванную рану величиною в небольшой кулак; эта рана имеет на средине кожаную спайку, тоже надорванную; мягкой части из мышц и кожи в этой ране перерваны и частью вырваны; частей реберных костей, расположенных в области этой раны, недостает, а междуреберных мышц не имеется, и вся правая полость груди открыта. В правой поясничной области по подмышечной линии имеется горизонтальная колотая рана длиною до трех сантиметров, из которой торчит часть сальника.

В левой подмышечной области, у края восьмого ребра, имеется рана, проникающая всю толщу покровов, круглого очертания, с равными краями, слегка пропекшимися, около полусантиметра в диаметре. В области рукоятки грудины, у левого ее края, имеется рана до двух миллиметров шириною, колотого характера. Из записанных повреждений – огнестрельные раны: в правый висок – слепая, в верхнюю часть правой половины груди, с выходом в правую подмышечную область, – раны, носящие характер действия разрывных пуль, а также колотая рана живота с выпадением внутренности – сальника, должно считать смертельными.

Соответственно описанным ранам тела на одежде убитого как верхней – теплой шубы, так и нижних – рясе, и подряснике – имеются разрезы. На клобуке, в нижней правой части его, соответственно надглазной ране имеется круглая дыра, закопченная дымом в окружности, в задней часта клобука имеются три прорванных дыры, соответствующих местам ранений головы. Освидетельствование тела убитого митрополита Высокопреосвященного Владимира производил врач статский советник Алексей Городецкий».

Арсен Річинський

(25 (12) червня 1892, Тетильківці, Кременецький повіт, Волинська губернія – 13 квітня 1956)

Православний церковний, громадський і пластовий діяч на західній Волині, за фахом лікар.

Автор статей на релігійно-церковні теми та книги «Проблеми української релігійної свідомості» (1923); редактор-видавець переважно неперіодичних журналів-часописів: «Нова Дорога» (1918), «На Варті» (1925–26), «Рідна церква» (1927), «Наше брацтво» (1929), в яких пропагував національне відродження Православної Церкви. Церковний композитор (музичні збірки: «Скорбна мати», «Українська відправа», «Колядки »). Радикальні церковні погляди спричинили конфлікти Річинського з тогочасним церковним керівництвом православної митрополії, що проявилися навіть у тимчасовому відлученні його від церкви, а громадсько-пластова діяльність – у переслідуванні польської влади (в’язень Берези Картузької, 1939) та репресії радянської влади.

Річинський став активним діячем українського церковного руху, прихильником утворення автокефалії та української церкви. Саме тоді почалася тривала дружба Річинського з Тележинським. Під впливом останнього Річинський зацікавився композиторською творчістю. В 1925 році він уклав свою першу збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в українській церкві», мета якої, за його власними словами, «полегшити богослужіння в церкві українською мовою та показати перевагу й красу Служби Божої на рідній мові». 1926 року вийшла наступна збірка «Українські церковні співи », 1929-го – «Українська Відправа Вечірня та Рання».

Композитор, видавець, лікар, церковний діяч, Річинський не залишався осторонь і громадського життя. В 1928–29 роках, на які припадає кульмінація його суспільної діяльності, він очолював Володимирську «Просвіту», був її ідеологом і натхненником усіх культурно-просвітницьких заходів. 1933 року Річинського обрали віце-президентом товариства «Відродження». Тоді ж він організував хор при «Володимирському Союзі українок».

У своїх виступах та публікаціях Річинський постійно пропагував ідеї національної незалежності, за що його декілька разів заарештовували, а одного разу навіть заслали до концентраційного табору.

Після останнього арешту в 1939 році органами НКВС Річинський був засуджений до 10 років позбавлення волі в Унта-таборі. Після відбуття цього терміну, Річинського разом з родиною відправили у безстрокове заслання в Кизил-Ординську область без права повернення в Україну. Він працював лікарем районної лікарні, продовжуючи і свої композиторські заняття. Так, на початку 50-х років він створив хор «Дві хмароньки».

У 1952–1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися в часописі «Здоровье Казахстана».

Помер А. Річинський 13 квітня 1956 р. у результаті крововиливу. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області (Казахстан).

Повідомлення з Москви про реабілітацію запізнилося на два тижні…

Митрополит Антоній

(Олексій Павлович Храповицький)

(30(17).03. 1864 – 1936)

Православний митрополит, російський церковний і громадський діяч. Народився в Новгородській губернії. 1902–13 – єпископ Волинський і Житомирський (з 1906 – архієпископ, з 1911 – д-р теології), 1913–17 – архієпископ Харківський. 1917 відомий гострими виступами проти українського національного руху. У травні 1918-го обраний митрополитом Київським, вибори відбулися з порушенням церковних канонів і всупереч бажанню гетьмана П. Скоропадського та його уряду. Активно боровся проти української автокефалії. На початку 1919-го його усунено за антиукраїнську діяльність. 1920 р. емігрував, очолив закордонне російське церковне правління у м. Сремські-Карловці (нині Сербія та Чорногорія). На 1-му Карловацькому соборі (грудень 1921) обраний головою Вищого російського церковного управління за кордоном. 22 червня 1934 року Московська Патріархія заборонила надто владолюбивому Антонію Храповицькому та іже з ним у священнослужінні. Помер у м. Сремські-Карловці.

Цікаві міркування про чорносотенний «Союз русского народа», одним з організаторів якого в Україні був митрополит Антоній Храповицький, є в Андрія Новосьолова «Развод по-христиански. 2. Черная сотня» (www.proza.ru):

«Вот создать организацию таких «идейных» воителей за ценности православия и сподобились духовные отцы с надеждою на то, что такие «народные дружины» из «православных борцов» и пригодятся в будущем. А на то, что у самих синодалов с верой в Бога некоторые проблемы, внимания решили не обращать, поскольку все это мелочи.

Во главе этих боевых групп должен был стоять военный человек, а вот управлять этим командиром должен был представитель духовенства, впрочем, не отвечая за действия своих «духовных детей» с револьверами. Если припомнить, что внутри самой РПЦ всегда существовала жесткая военная дисциплина, то можно себе представить, какую власть в своих руках сосредоточил Синод – «черные сотни» Всея России отлично управлялись из Москвы.

Факт непосредственного участия духовенства в черносотенных организациях известен. Так, будущий патриарх Тихон в бытность архиепископом Ярославским и Ростовским возглавлял губернский отдел Союза русского народа. В рядах «Черной Сотни» были архиепископы Сергий Старгородский, будущий глава Русской Православной Церкви в эмиграции (РПЦЗ) Антоний Храповицкий и многие другие…

Поэтому, действуя «от обратного», мы можем с уверенностью сказать, что «Черная Сотня» – это Всероссийская боевая террористическая организация, действующая во имя политических интересов Святейшего Синода…

Еще один факт принадлежности «Черной Сотни» церковной системе – это ее финансирование и обеспечение. Разумеется, декларируемая часть денежных вливаний в «черносотенство » – это «пожертвования неизвестных лиц». Но было и финансирование из бюджета Российской Империи, точно такое же, как и финансирование РПЦ. (Невероятно, что Российское Государство само кормило своих убийц!) И как только в 1917 году денежный поток из государственной казны иссяк, исчезло и черносотенное «народное движение»…

Все террористические акты по устранению правых лидеров осуществлялись боевой группой левых эсеров, в частности, ее лидером Борисом Савинковым. А вот член Центрального Комитета социал-революционеров Евно Азеф был агентом царской охранки, где получал деньги для Савинкова и инструкции, кого в этот раз настоятельно рекомендуется убить. Там же, в кабинете начальника Департамента полиции Петра Ивановича Рачковского, получал деньги и инструкции глава боевых групп (БГ) «Черной Сотни» В. М. Пуришкевич. «Черные» убивали «жидо-масонов», а «красные» убивали «мракобесов».

Таким образом, в России за счет казны организовывалась «беспощадная классовая война» во имя «светлых целей спасения России». Боевики Савинкова убили московского градоначальника великого князя Сергея Александровича, министров Сипягина, Плеве, Трепова, Столыпина и еще сотни людей, преданных монархии. Черносотенцы убили профессора Герценштейна – депутата I Думы, революционных лидеров Караваева, Баумана, Афанасьева и многих других, покушались на жизнь министра Витте. Устраивали черносотенцы и погромы».

Михайло Тележинський

(26 січня 1886 – 1939)

Композитор, хоровий диригент, публіцист, відомий духовний та політичний діяч.

Народився 26 січня 1886 року в селі Булаї Бердичівського повіту. 1905-го закінчив Києво-Подільське духовне училище і був зарахований до Київської духовної семінарії. 1913 року Тележинський був посвячений у духовний сан, але відмовився від священицтва, повністю віддав себе мистецтву. Наступні роки він присвятив самовдосконаленню в професійній музичній сфері водночас задовольняючи свій яскравий суспільний темперамент участю у політичному житті Києва. В 1917 році Тележинський стає вже вельми помітною постаттю столиці: він – член Центральної Ради, державний інспектор військ УНР, диригент заснованого К. Стеценком першого Українського Національного хору.

Випадкова зустріч із К. Стеценком у 1918 році на станції Броди під час вимушених «мандрів» поклала початок кількамісячному тісному особистому та творчому спілкуванню двох музикантів. Подальша доля Тележинського була тісно пов’язана з Волинню, куди він переїхав влітку 1919 року. Спочатку Кам’янець-Подільський, потім Володимир-Волинський стають центрами його різнобічної діяльності. Займаючи спершу скромну посаду псаломщика однієї з володимирських церков, Тележинський швидко опинився у вирі громадського і мистецького життя, коли увійшов до складу місцевої «Просвіти». 1922 року він організував хор «Замочок», один з найкращих на Волині. Тоді ж він познайомився з Арсеном Річинським, головним лікарем місцевої лікарні, в особі якого знайшов однодумця і близького друга. Обидва стали поборниками відродження автокефалії та українізації церковної відправи.

У тому ж 1922 році розпочинається композиторська діяльність Тележинського: спочатку він створює Літургію, згодом у Станіславі у видавництві «Ліра» вийшла його «Збірка пісень і забав для дітей». З 1927 року розгортається критично-публіцистична діяльність Тележинського. Починаючи з першої своєї статті, яка була присвячена 100-літньому ювілею з дня виходу збірки українських народних пісень М. Максимовича, Тележинський цілеспрямовано вивчав історію, теорію, естетику та практику побутування українського музичного фольклору і став одним із провідних вітчизняних фахівців з цієї проблеми.

Довгі роки композитор, як публіцист, співпрацював з газетою «Українська нива», що виходила українською мовою спочатку у Варшаві, пізніше в Луцьку. Так, 1928 року в газеті було надруковано два біографічні нариси Тележинського – про К. Стеценка та М. Леонтовича. Композитор часто виступав з лекціями та вступними промовами у концертах за участю свого хору. 1929 року після серії концертів хору в Луцьку, Тележинський прийняв пропозицію зайняти посаду регента хору місцевого Чеснохресного братства. В 1930 році Тележинського призначили інспектором українських народних хорів при Шкільній кураторії. Не покидає він і своєї політичної діяльності – так, 1931 року Тележинський був обраний послом до Сейму, де разом з журналістом П. Певним, головним редактором «Української ниви», вони започаткували нову політичну організацію «Волинське Українське об’єднання». Тележинський став його генеральним секретарем.

У 1930-ті роки з’являється багато творів композитора: 4 десятки хорових обробок, збірник зі 160 українських народних пісень, солоспіви, серед яких цикл «Айстри» на слова О. Олеся, дитяча опера «Дід Мороз», «Вечірня та ранішня відправи». Музика Тележинського позначена благородними рисами його особистості. Її вирізняють поетичність, емоційність, глибина.

Митрополит Євлогій (Георгієвський)

(1882–1946)

Закінчив Тульську духовну семінарію і Московську духовну академію. З 1897 року – ректор Холмської семінарії, з 1912-го – архієпископ, обирався в Думу. Архієпископ Волинський і Житомирський з травня 1914-го. Затято боровся проти незалежності Української церкви. В еміграції восени 1920 року. Вище церковне управління під керівництвом Антонія Храповицького призначає владику Євлогія керівником всіх західноєвропейських російських підрозділів церкви. В 1927-у відмовився коритися митрополитові Антонію, розколовши еміграцію на «карловчан» і «євлогіан». В 1931 році взагалі перейшов під юрисдикцію Константинопольського патріарха.

Заборонений у священнослужінні митрополитом РПЦ Сергієм.

Помер у Парижі.

Вартою уваги буде публікація Людмили Кафри «Еврейское вино для русской церкви» (www.jcrelations.net/ru):

Святые черносотенцы

«Русская православная церковь во многом несет ответственность за погромы в России, на Украине и в Молдавии. Церковь не только не осудила погромы во время революции 1905 г. и во время гражданской войны, но многие еврейские погромы поощрялись священниками. Громить и убивать евреев шли с крестным ходом, неся иконы и хоругви. Многие православные иерархи были среди основателей и духовных отцов антисемитской Черной Сотни.

Парижский митрополит Евлогий (в миру Василий Семенович Георгиевский) был депутатом 2-й и 3-й Государственной думы, где представлял черносотенный Союз русского народа. С 1914 г. Евлогий был одним из руководителей этой организации и несет долю ответственности за еврейские погромы в начале Первой мировой войны.

После революции митрополит Евлогий стал управляющий всеми западноевропейскими русскими церквами на правах епархиального архиерея и был среди основателей Русской Православной Церкви за границей. Впрочем, уже в 1927 г. Евлогий рассорился со своим другом, главой РПЦ(З) митрополитом Антонием и начал постепенно сближаться с большевиками. После войны он одним из первых среди парижских эмигрантов получил советский паспорт».

Архієпископ Олексій (Дородницин)

Колишній владимирський архієпископ. Перед проголошенням УНР перебував «поза штатом», Доживав віку в Печерській лаврі.

Істинний патріот своєї землі. Бурхливі події громадянської війни закинули його в Новоросійськ, де й помер в невеличкому монастирі у січні 1920 року.

Як поставилося російське духовенство до смерті і похорон архієпископа Олексія, можна судити зі споминів владики Євлогія:

«Єп. Сергій (Новоросійський і Чорноморський) жадних розпоряджень щодо похорону не дав, і труп архієпископа Олексія в одній білизні пролежав днів три в хліві. Я запропонував єп. Сергію доручити мені поховати, і той з радістю погодився. На призначений час прийшов я з дияконом до церкви на кладовищі… В церкві гроба не було. Вияснилось, що тіло привезуть, але треба зачекати… Нарешті завиднілись сани в одну конячку, а на них величезний гріб, на якому сидів фурман; за саньми йдуть два-три ченці.

В церкві відкрили віко домовини … архієпископ Олексій лежав не в ризах, а в старому підряснику, в єпітрахілі. З причини морозу, тіло було ще ціле. Відправу прийшлось робити не так, як звичайно ховають архієреїв, хоч я і старався, в міру можливості, вичитати все, що по чину положено. Питаю після похорону: де могила? Виявилось – на самому краю кладовища в гущавині. Ми довго пролазили кучугурами, загрузаючи в снігу»…

Митрополит Платон (Рождественський)

Член 2-ї Державної думи. Займав ряд високих церковних посад в РПЦ. Серед них – архієпископ Алеутський і Північноамериканський, Кишинівський і Хотинський, екзарх Грузії (доки його чемно грузини не попросили, проголосивши незалежність своєї церкви).

В 1920 році емігрує в США, керівник православними парафіями в Америці.

В грудні 1923 року московський патріарх викликає митрополита Платона в Москву для канонічного суду над ним, його звільняють від керівництва Північноамериканськими єпархіями. Та митрополит Платон не підкорився своєму патріархові. Затятий ворог Української автокефалії, в жовтні 1933 року проголошує Американську церкву автономною. У відповідь фактичний місцеблюститель патріаршого престолу Сергій і московський синод 16 серпня постановляють віддати митрополита Платона під суд архієреїв із забороною у священнослужінні.

Заборона не була знята до смерті митрополита Платона, тільки по його смерті дозволено було відслужити панахиду.

Митрополит Олександр

(Микола Іванович Іноземцев)

(1882/1887 – лютий 1948, Мюнхен)

Ієрарх Польської православної церкви.

Народився 1882 (за іншими даними – 1887) року в Тобольській губернії. Закінчив Тобольську духовну семінарію і Санкт-Петербурзьку духовну академію зі ступенем кандидата богословія (1909–1913). Прийняв чернечий постриг в 1912 році. Ієродиякон (1912). Ієромонах (1912). Після закінчення залишився при академії на посаді помічника інспектора.

Коли єпископ Юрій (Ярошевський) з посади ректора в 1917 році був призначений на кафедру єпископа Мінського і Турівського, він викликав архімандрита Олександра в Мінськ і призначив єпархіальним місіонером.

В кінці 1919-го супроводжував архієпископа (майбутнього митрополита) Юрія / Георгія (Ярошевського), який покинув Харків перед його захопленням Червоною армією. Потім з Новоросійська відплив 16 січня 1920 року в Константинополь.

В серпні 1921-го переїхав у Польшу. Секретар Собору православної митрополії у Польщі, що відбувся 24 січня 1922 року у Варшаві.

Хіротонізований 4 червня 1922-го митрополитом Юрієм (Ярошевським) і архієпископом Діонісієм (Валединським) на єпископа Люблінського.

Член Священного синоду православної митрополії в Польщі. Єпископ Пінський і Поліський (1922). Архієпископ Поліський і Пінський (1927). Був прихильником автокефалії Польської Православної Церкви.

Після того, як у вересні 1939 року радянські війська зайняли Західну Україну і Білорусію, Російська Православна Церква розгорнула інтенсивні заходи для підпорядкування єпархій на новоприєднаних землях. На Волинь прибув патріарший екзарх, архієпископ Миколай Ярушевич, місцевих ієрархів було змушено приїхати до Москви і скласти там заяву вірності Московській патріархії. Не зробили цього лише архієпископ Поліський Олександр та єпископ Луцький Полікарп (Сікорський).

Під час Другої світової війни був одним з творців Української Автокефальної Церкви під предстоятельством митрополита Полікарпа (Сікорського) (1942). Голова церковного синоду 8-10 лютого 1942 року в місті Пінську. Возведений цим синодом в сан митрополита.

Протягом діяльності цього синоду архієпископами Полікарпом Сікорським і Олександром Іноземцевим були висвяченні в єпископи: архімандрит Никанор (Абрамович) (9 лютого) і архімандрит Ігор (Губа) (10 лютого).

В 1944-му з Пінська евакуювався в Мюнхен. Перейшов в юрисдикцію Російської Православної Церкви за кордоном (РПЦЗ). Загинув в кінці лютого 1948 року за трагічних обставин, в м. Мюнхені.

Архієпископ Фадей (Успенський)

Уродженець Нижегородської губернії. В 1908 році висвячений на єпископа Володимир-Волинського.

В період УНР демонстративно відмовився листуватися з представниками української влади українською мовою. Певний час перебував у Житомирі.

Був архієпископом Саратовським, Тверським владикою, займав інші посади.

Арештований в 1937 році, його звинувачували в керівництві церковно-монархічною організацією, засуджений до найвищої міри покарання. За одними свідченнями, розстріляний, за іншими – того, хто відмовлявся листуватися з владою українською мовою, а тільки російською, самі ж росіяни втопили у ямі із нечистотами.

Юрій Ярошевський

(1872 – 8 лютого 1923)

Церковний діяч, митрополит Православної Церкви в Польщі.

Родом із Поділля, зі священицької родини.

1896 року закінчив Київську духовну академію, з 1906-го – єпископ-помічник в Тулі, згодом лубенський єпископ, з 1910-го – ректор Петербурзької духовної академії.

В 1917 році був призначений на кафедру єпископа Мінського і Турівського.

В 1919-му – харківський архієпископ.

1921 року переїхав до Польщі, був іменований від константинопольського патріарха екзархом Православної Церкви в Польщі і піднесений до сану митрополита.

Автокефалія тієї Церкви, що її бажав уряд Польщі, відповідала бажанням українських церковних діячів, які прагнули порвати зв’язок Української церкви з Москвою.

Митрополит Юрій сприяв цьому задумові, всупереч опорові росіян.

У розпалі церковної боротьби Юрія Ярошевського застрелив російський ректор Волинської духовної семінарії, архімандрит Смарагд (в миру – Павло Латишенков).

Найважливіші праці Ярошевського: «Соборне послання апостола Якова», «Соборне послання апостола Петра» та інші.

Василь Біднов

Народився 2(14) січня 1874 року в родині заможних селян у селі Широке Херсонської губернії (нині селище міського типу Дніпропетровської області, районний центр).

Початкову освіту здобув в однорічній земській школі в Широкому. У 1885–1889 роках навчався в Херсонському духовному училищі.

У серпні 1898-го Біднов вступив до Київської духовної академії.

Після закінчення її Біднова 2 серпня 1902 року призначили в Астраханську духовну семінарію викладачем історії та викриття розколу й сектантства. У липні 1903-го Василь Олексійович домігся переведення на посаду помічника інспектора Катеринославської духовної семінарії, де мав викладати психологію, історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську мови, а з 28 квітня 1905 року – громадянську історію.

Справжня наукова праця, яка принесла Біднову визнання, почалася у Катеринославі.

В. Біднов розшукував і досліджував старі архівні збірки, розбирав та упорядковував їх, складав описи, написав низку статей з історії запорізького козацтва. Це біографічні нариси про Петра Калнишевського, Лазаря Глобу, Володимира Сокольського, Федора Фомича, Гната Каплуна, Якова та Івана Шиянів. У Катеринославі Біднов здобув визнання і як серйозний історик церкви. Найбільшою і найважливішою аналітичною працею Біднова, створеною в Катеринославі, була книга «Православна церква в Польщі та Литві» (1908), захищена як магістерська дисертація.

Науковий авторитет Біднова неухильно зростав. Про це свідчило обрання його дійсним членом Церковно-історичного і археологічного товариства при Київській духовній академії, почесним членом Музею імені Поля у Катеринославі, членом Українського наукового товариства у Києві, членом Полтавського церковного історико-археологічного комітету. Від самого початку перебування у Катеринославі Біднов став членом місцевої «Просвіти».

Ще в лютому 1908 року Микола Петров запропонував кандидатуру Біднова на заміщення кафедри церковної археології та літургики Київської духовної академії. Одночасно з балотуванням Біднова обрали приват-доцентом церковної історії історико-філологічного факультету Харківського університету. Йому запропонували, живучи у Катеринославі, щотижня приїздити для читання лекцій.

У Катеринославі Біднов продовжував наукову та викладацьку діяльність аж до революції. Учений брав участь у численних мітингах, з’їздах, засіданнях, зібраннях, редагував «Вісник товариства «Просвіта» та український відділ газети «Наше життя».

Влітку 1918 року в Катеринославі було створено приватний російський університет. Його ректор – відомий історик професор Матвій Любавський – запрошував Біднова викладати там історію України і навіть українською мовою. Тоді ж ученого запросили на посаду екстраординарного професора історії української церкви історико-філологічного факультету Українського державного університету у Кам’янці-Подільському. Біднов прийняв це запрошення. У жовтні 1918 року він переїхав до Кам’янця-Подільського разом із сином Арсеном. Дружина залишилася в Катеринославі. Більше вони не побачилися.

У січні 1919 року в університеті було засновано богословський факультет. Його деканом обрали В. Біднова.

Активна політична позиція вченого спричинилася до того, що коли Кам’янець зайняли більшовики, його разом із групою українських інтелігентів заарештували. Як згадував учений, коли більшовики знову залишали місто, вони хотіли розстріляти в’язнів, але через нищівну атаку української батареї не встигли цього зробити.

У листопаді 1920 року, напередодні остаточного захоплення Кам’янця-Подільського більшовиками, батько й син Біднови разом із частинами української армії покинули місто. На території Польщі українську армію було інтерновано. До таборів потрапили й обидва Біднови.

Помер в 1935 році у Варшаві.

Величезна наукова, громадська і політична діяльність В. Біднова є благодатною нивою для подальших досліджень.

Іван Власовський

(8 серпня 1883, с. Вільшанка, Харківська губернія – 10 жовтня 1969, м. Торонто, Канада) Церковний та громадський діяч, член Товариства імені Петра Могили в Луцьку, член комісії з перекладу богослужбових книг, учасник українізації православного церковного життя на Волині 20–30-х рр.

Іван Федорович Власовський народився 28 серпня 1883 року в сім’ї псаломщика (згодом диякона) Федора і Марфи у с. Вільшанка Харківської губернії. Навчався в духовній школі та духовній семінарії в Харкові. З 1904-го вчився в Київській Духовній Академії, де завершив навчання написанням наукової праці, відзначеної премією Митрополита Макарія. В 1908 році закінчив Академію, здобувши вищу богословську освіту.

Свою педагогічну діяльність розпочав у вересні 1909 року вчителем приватної школи I розряду в місті Лохвиці на Полтавщині. За Наказом Міністерства народної освіти від 13 вересня 1918 № 146 був призначений директором Луцької державної чоловічої гімназії. На цій посаді, спочатку чоловічої, пізніше коедукаційної гімназії перебував до 1 вересня 1926 року. В 1920–1925 роках Іван Федорович був концесіонером названої гімназії як уже приватної за часів польської влади.

Обіймаючи посаду директора гімназії, він наполегливо почав українізацію навчального закладу (гімназія працювала в Луцьку з 1895 року). Переведення навчання в гімназії на українську мову йшло поступово, оскільки не вистачало підручників та вчителів відповідної кваліфікації. Сам Іван Власовський викладав українську мову, літературу, філософську пропедевтику. Іван Власовський вів активне громадське життя, був членом «Просвіти»; часто виступав перед волинянами з лекціями та рефератами. Був організатором Шевченківських урочистостей у Луцьку в 1922–1928 роках. Разом з Арсеном Річинським виступив ініціатором скликання в Луцьку 5-6 червня 1927 року Загально-Волинського Православного з’їзду, який висловився за українізацію православної церкви в Польщі. Видавав церковно-громадський часопис «Рідна церква».

В 1935–38 роки редактор журналу «Церква і народ»; один з організаторів луцької «Просвіти». Був ув’язнений польською владою.

У 1944 році Іван Власовський емігрував спочатку в Прагу, де працював у бібліотеках, збирав джерельні матеріали до найголовнішої праці свого життя «Нарису історії Української Православної Церкви». В 1944–1948 роках перебував в Німеччині, де вів активне просвітницьке життя, став директором Канцелярії Священного синоду, директором Богословського інституту. В 1948 році Іван Власовський виїхав у Канаду, викладав богословські науки й українську мову в Колегії Св. Андрія Первозванного, редагував журнал «Церква і нарід».

У 1948–50-х роках проживав в Торонто, незважаючи на важкі побутові умови, просвітницької діяльності не залишив. Друкував статті в часописах «Українське Православне Слово», «Рідна церква», «В обороні віри». Протягом 1955–1966 років вийшло друком чотиритомне у п’яти книгах його видання «Нарису історії Української Православної Церкви».

10 жовтня 1969 року Іван Власовський помер. Похований на кладовищі «Проспект» в м. Торонто. В 1974 році вийшло друком видання Українського православного братства Св. Володимира «І. Власовський. Пропам’ятна книга».

Митрополит Василь

(Василь Костянтинович Липківський)

(20 березня 1864, Попудня – 27 листопада 1937, Київ)

Видатний український релігійний діяч, проповідник, публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію українського православ’я, перший митрополит Київський і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної Православної Церкви.

Майбутній митрополит Василь Липківський народився 20 березня 1864 року в селі Попудні.

Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманській бурсі, де навчався у 1873–1879 рр. Згодом, у 1879–1884 рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його як кращого учня було направлено до Київської духовної академії, яку він закінчив у 1889-му з ученим ступенем кандидата богослов’я.

У 1890-му – у віці двадцяти п’яти років – Василя Липківського призначено законовчителем Черкаської гімназії, а через рік – 20 жовтня 1891-го – його було висвячено на священика.

Після цього у 1892 році отця Василя призначили настоятелем собору в місті Липовці Київської губернії і повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту – організатором шкільної мережі.

Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського, як і у багатьох віруючих людей, розпочалася з початком Української революції 1917 року, коли, окрім політичного, з новою силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення православної церкви в Україні як церкви національної. З того часу отець Василь (Липківський) став одним із лідерів руху за утворення Української автокефальної православної церкви.

За активної участі «Братства» у листопаді 1917 року прихильники автокефалії сформували Оргкомітет по скликанню Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром він був реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання Собору та організацію самого Собору.

За рішенням ВПЦР, Собор мав відбутися 7 січня 1918 року, на Різдво, проте цьому завадила українсько-радянська війна. Згодом дату скликання Собору іще кілька разів переносили. Загалом, 1918 та 1919 роки видалися дуже нелегкими для української церкви: дві влади – гетьмана Скоропадського та Директорії – своїми указами проголошували автокефалію української православної церкви, проте втілити ці рішення у життя не було можливості.

Навесні 1919 року більшу частину території УНР захопили більшовики, що проголошували відокремлення церкви від держави. Цим одразу спробували скористатися отець Василь (Липківський) та Всеукраїнська православна рада. У квітні 1919 року за активної участі Липківського ВПЦР провела 2-й збір, де було ухвалено розпочати утворення українських парафій. А вже 22 травня 1919 року, в супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича, отець Василь (Липківський) особисто відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою на Печерську в Києві Микільському соборі.

5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до українського православного громадянства, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні. Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято Покрови у Софії Київській нарешті було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920-го про автокефалію Української православної церкви.

21 жовтня того ж року протоієрей отець Василь (Липківський) таємним голосуванням майже одноголосно був обраний на посаду єпископа-митрополита.

Всеукраїнський церковний собор висвятив – покладанням рук усього духовенства – свого першого єпископа Василя Липківського (за практикою стародавньої Александрійської церкви) й обрав його главою Української автокефальної православної церкви – митрополитом Київським і всієї України.

Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені головні – нові й необхідні – засади життя Української церкви.

Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та антиканонічним актом.

У січні 1930 р. радянська влада примусила УАПЦ оголосити про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних загинули у в’язницях і концтаборах, а наступник Липківського, митрополит Микола Борецький, збожеволів від тортур. 1934 року комуністи закрили Покровську церкву, а самого Липківського виселили за місто. 22 жовтня 1937 року Липківського вчергове заарештували. Старша дочка та двоє синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до Сибіру. За рішенням так званої трійки НКВД – митрополита, якому на той час було 73 роки, було розстріляно 27 листопада 1937 року.

Петро Певний

(1888–1957)

Народився в Полтаві 1888 року, навчався у Харківському технологічному інституті і Московському університеті. Брав найдіяльнішу участь в українській революції 1917– 1920 років, учасник Першого Зимового походу, редагував (співредактор) у Києві щоденне видання «Відродження», у Кам’янці-Подільському видання «Україна». Після поразки УНР продовжує займатися українською справою у Варшаві, а з переїздом у 1928 році на Волинь – в Луцьку. Тут редагує газету «Українська нива», покладає на свої плечі величенький громадський клопіт – близько шести років очолює Волинське українське об’єднання (ВУО), був головою українського клубу «Рідна хата», головою Товариства імені Лесі Українки, членом ревкомісії Товариства Петра Могили і ще мав ряд досліджених і недосліджених обов’язків. Посол польського сейму в 1930–1936 роках, очолював Українську парламентську репрезентацію Волині.

Цікава і доля рідні. Брат Микола Герасимович Певний майже десяток років клопотався професійним театром в Луцьку. Син Богдан – художник, журналіст і письменник, здобув освіту в Національній академії дизайну в Нью-Йорку, Колумбійському та Нью-Йоркському університетах. Автор відомої картини «Земля», написаної до тридцятиліття Голодомору, ряду інших полотен і плакатів, організовував виставки за океаном митців- українців, видавав монографії, власні повісті, був членом редколегії журналу «Сучасність», багато дбав про повернення в українську культуру імен митців та їхніх творів. І то це все – лише невелика частина зробленого цією унікальною родиною.

Зі зрозумілих причин Петро Певний при початку Другої світової війни емігрував у США. Помер у 1957 році.

Сергій Тимошенко

(1881–1950)

Архітектор і суспільно-політичний діяч.

Народився в с. Базилівці на Чернігівщині, брат Володимира і Степана. Як студент Інституту Цивільних Інженерів у Петербурзі був діячем Української Студентської Громади і членом Північного комітету РУД (згодом УСДРП).

По закінченні інституту працював за фахом у Ковелі, Києві (будинки Юркевича та Лаврентієва в українському стилі) й Харкові (також будинки в українському стилі Попова, Бойка, проекти міст-садів).

З початком революції 1917-го – губернський комісар Харківщини і член Центральної Ради; 1919–20 – міністр шляхів у кабінетах І. Мазепи, В. Прокоповича і А. Лівицького; учасник Другого Зимового походу.

У подальші роки:

1922–23 у Львові (церкви у передмістях Львова Клепарові та Левандівці, монастир Студитів у селі Зарваниці та ін.);

1924–29 – професор Української Господарчої Академії в Подєбрадах та Української студії пластичного мистецтва в Празі;

1930–39 в Луцьку – головний архітектор для сільскогосподарського будівництва на Волині (серед іншого – проекти зразкових хуторів), діяч Волинського Українського Об’єднання (з 1935 його голова і посол до польского сейму, 1938–39 – до Сенату) і Української Православної Церкви (перший голова Товариства ім. Петра Могили);

1940–43 в Любліні, згодом у Німеччині;

з 1946 у США, де й помер.

З численних проектів, які створив Сергій Тимошенко, здійснено близько 400 будов. Прагнучи відроджувати український стиль, він взорується на спадщину вітчизняного мистецтва, зокрема на мурованій архітектурі українського бароко.

Митрополит Полікарп

(Петро Дмитрович Сікорський) (20 червня 1875 – 22 жовтня 1953)

Митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Народився в селі Зеленьки (Київська губернія) в сім’ї священика. Закінчив Київську духовну семінарію (1898).

Столоначальник Київської духовної консисторії (1908 – 1918).

В 1919–1921 роках віце-директор Департаменту загальних справ в уряді УНР. Також працював у Міністерстві віросповідань уряду УНР.

В 1921 році емігрував в Польшу.

1922-го пострижений в монахи і рукоположений в ієромонахи архієпископом Діонісієм (Валединським). В тому ж році возведений в сан архімандрита.

Почергово був настоятелем монастирів – Дерманського і Загаєцького на Волині, Жировицького на Гродненщині. Активно займався політичною і громадською діяльністю.

10 квітня 1932 року митрополитом Діонісієм був хіротонізований на єпископа.

1932–1941 – єпископ Луцький, вікарій Волинської єпархії.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит ППЦ Діонісій затвердив єпископа Полікарпа на посаду адміністратора «Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа. На соборі УАПЦ в Пінську 9–10 лютого 1942 року був обраний її главою (адміністратором).

В 1944 році евакуювався в Варшаву, потім через Словаччину в Германію.

Після закінчення Другої світової війни – адміністратор УАПЦ в Європі.

В 1950-му переїхав у Францію і жив поблизу Парижа.

Помер 22 жовтня 1953 року в Оле-су-Буа біля Парижа.

Генрик Юзефський

(Jozewski, 1892 – 1981)

Польський політичний діяч родом з Київщини; 1920 – товариш міністра внутрішніх справ УНР; 1928–1929 і 1930– 1938 – воєвода волинський, 1929–1930 – міністр внутрішніх справ Польщі.

Юзефський – один з творців концепції відмежування Волині від Галичини (т. зв. Сокальський кордон) і прихильник політики державної асиміляції українців у Польщі шляхом ліквідації всіх українських товариств, які підлягали централям у Львові (т-ва «Просвіта», кооперації, молочарських кооператив тощо), та заборони на Волині галицької української преси, яку мав заступити видаваний ним польською мовою безплатний тижневик «Wołyń» (1926–1934).

У висліді провалу його політики Юзефський перейшов до іншого воєводства. Після 1945-го лишився у Польщі, помер у Варшаві.

Посмертно появилися спомини Юзефського у виданні «Zeszyty historyczne» (Париж 1982), в яких є матеріали про українсько-польські взаємини.

Від автора. Ось таким постає Генрік Юзефський в українській Вікіпедії. Але зовсім інший він у книзі М. Кучерепи і Р. Давидюк «ВУО. Волинське українське об’єднання (1931–1939 рр.) (Луцьк, «Надстир’я», 2001):

«Юзефський Ян-Генрик народився 6 серпня 1892 р. у Києві. У 1914 році закінчив Київський університет. Член підпільних польських молодіжних організацій та Польської військової організації. У 1920–1921 роках – заступник міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. З 1926 по 1928 р. – шеф кабінету голови Ради міністрів Польщі. 30 червня 1926 р. призначений волинським воєводою. З грудня 1929 р. по червень 1930 р. – міністр внутрішніх справ Польщі. На початку червня 1930 р. знову волинський воєвода. Прихильник польсько-української співпраці. Один з ініціаторів утворення ВУО. У квітні 1938 р. був переміщений на посаду воєводи у Лодзі.

У роки Другої світової війни боровся в рядах підпільних організацій з фашистськими окупантами. Після війни залишився в підпіллі для боротьби з комуністичним режимом. Заарештований органами безпеки Польщі 5 березня 1953 р. Через півтора року слідства 14 вересня 1954-го засуджений на довічне ув’язнення. У 1956-му вирок замінений 12 роками тюрми, а в листопаді цього ж року за станом здоров’я звільнений із в’язниці. Помер 23 квітня 1981 р. і похований у Варшаві».

Чи не правда: та ж сама людина, а так не схожа?

А є ще свідок і діяльний учасник тих подій – Іван Власовський. Ось як він описує проводи Юзефського, коли вже він не «начальник», коли б уже можна, видавалося б, просто формально попрощатися чи й зовсім не подати вигляду, якщо лишав по собі недобру згадку:

«Не пройшло й місяця після цієї розмови в Луцьку української делегації з п. міністром В. Свєнтославським, (коли отець Павло Пащевский вручав меморандуми, – авт.), як Волинь, 24 квітня 1938 р., на Великдень прощала довголітнього (від р. 1928) Волинського воєводу Г. Юзефського. В факті перенесення з Волині воєводи Г. Юзефського на становище воєводи до Лодзі, а призначення воєводою Волинським воєводи Лодзького А. Гавке-Новака – цілком яскраво виявилась зміна політики теперішнього Уряду Польщі у відношенні його до українського населення Польщі, зокрема до православних українців.

До широко зарисованої католицької акції «навернення на «кресах», сполученої з полонізацією православного населення, воєвода Юзефський зовсім не надавався. На урочистих проводах воєводи Юзефського громадянством цілої Волині в переповненій воєводській залі від українців промовляв посол С. Тимошенко. В своїй промові С. Тимошенко з натиском підкреслив, що до воєводи Юзефського, впродовж 9 років, як Західна Волинь знайшлась в межах відродженої Польщі, аж 12 його попередників, волинських воєвод, прикладали свою працю до цієї «найбільшої дільниці в Державі, але справжній належний напрямок життя надав їй лише воєвода Юзефський».

«Як представник українського населення Волині, – казав С. Тимошенко, – я щасливий підкреслити той момент Вашої волинської праці, на який Ви, знавець ідей Першого Маршала Польщі, клали особливий натиск. Ви з повним сумлінням виконали заповіт його про чесну кресову політику… Ви знайшли до цього правдивий і єдиний шлях, а саме шлях особливо делікатного відношення до релігійних і національних потреб українського народу Волині, який назавжди залишиться безмірно Вам за це вдячний»… («Шлях», ч. 6. 1938 р., стор. 9–10).

Того ж дня, 24 квітня 1938 р., Воєводу Юзефського і дружину його Юлію Юзефську провожало окремо українське громадянство в клубі «Рідна Хата». Були представники українців різних колись політичних течій і організацій, – з Луцька, Рівного, Кременця, Володимира, Дубна, Ковля, Здолбунова, Сарн, Костополя, Горохова. Учасники цих проводів згадували не раз потім, яким сумом і непокоєм пройняті були настрої тоді в передчутті наступлення якихось великих подій і змін на Сході Європи, які охоплять і Волинську землю».

Довідкові матеріали, біографічні дані подаються за Вікіпедією, сайтами Української церкви Київського Патріархату та її Волинської єпархії, за книгами В. Борщевича «Волинський пом’яник», «Українське церковне відродження на Волині (20–40-ві рр. 20 ст.), М. Кучерепи і Р. Давидюк «ВУО. Волинське українське об’єднання», матеріалами Волинського обласного державного архіву, архівами Львова, Києва, а також свідченнями внуків дійових осіб. Щира вдячність Вам. Автор.