21

Іван Корсак

Ще не розвіявся сизуватий дим в кабінеті митрополита від пострілів знервованого револьвера Смарагда, як жахлива звістка вирвалася на вулиці міста.

– Від часів Христа такого не бачив світ…

– Апостолів розпинали і хижому звірові на розтерзання кидали, але щоб священик стріляв архієрея – не чули.

– Але ким є убивця насправді: безумцем, фанатом, схибнутим на російській людиноненависті, чи скривдженим кар’єристом і бездарним невдахою?

Чорні великі літери зі сторінок газет кричали про трагічну і загадкову смерть, радіостанції в етері над усією Польщею і не тільки дошукувалися розгадки таємничої трагедії, хлопчаки, що тепер куди більше продавали газет на вулицях, вигукували заголовки таким втішеним і дзвінким голосом, мов доносили якусь добру насправді вість.

Ще не відійшли шпари у польського обивателя, навіть два місяці не минуло від іншого вбивства, що вкинуло людність у шок – художник і критик Невядомський просто на виставці застрелив щойно обраного польського президента Габріеля Нарутовича, якому зла доля судила побути президентом лиш кілька днів. І ось нові постріли у Варшаві, нова смерть… Що діється?

За чинним законом справу про вбивство вищої посадової особи, а саме таким був митрополит Юрій, суд має розглянути за одну добу і ухвалити вердикт. Невядомський був засуджений до смертної кари і розстріляний лише тиждень тому. А чи може суд зі Смарагдом вчинити інакше?

Отець Павло Пащевський ходив тоді на кілька судових засідань. З часу арешту Смарагда на залізничній станції, коли той пробивався у Харків по єпископське крісло і Пащевський мав вирішити віддавати його під кримінал чи ні, архімандрит не вельми змінився, хіба дещо схуд. А подивувала отця Павла його постава, впевнена і гордовита, він немов позував, хай навіть підсвідомо, перед поглядами багатьох очей, бо зал окружного Варшавського суду щоразу був переповнений.

Смарагд тримав голову так, наче почувався тут щонайменше за важливого свідка, якщо не обвинувача, але аж ніяк не звинуваченого в найтяжчому злочині – може справді підохочувала до того якимось чином публіка, де, судячи з уривків розмов чи коротких реплік, таки його прихильники переважали. А ще вельми поважні свідки, єпископи та депутати, стояли на його боці.

Четверо іменитих адвокатів говорили по черзі, балакали вправно і складно, так, як видавалося отцю Павлу, по жнивах добрі господарі у просторій клуні у лад снопи молотять, – удар ціпом, і знову удар, точно лягає ціп і безпомильно, тільки зерно жменями в боки летить.

– Ви наполягаєте, що обвинувачений скоїв убивство інтуїтивно, – перепитував дещо насторожено суддя адвоката. – Але ж свідок, випадкова попутниця, стверджує, що Латишенков дорогою до митрополита похвалявся перед нею револьвером і казав, що свої рахунки він сьогодні напевне зведе.

– У злочині, коли пильно на справу глянути, – видавалося, адвокат знав наперед, що зараз спитають, то ж відповідати почав одразу по останньому суддівському слові, – проглядаються не особисті мотиви, то біль за святе, аби не дрібнилася та не нищилась церква.

Свідок, чоловік інтелігентний і ще молодий, але вже починав сивіти, тільки якось сивіло його густе і чорняве волосся пасмами, мов те пасмо окремо кожне відбілювали, хвилювався і поправляв час від часу пенсне.

– Отець Смарагд йшов із відкритим серцем, відкритою і щирою душею до митрополита, який так і не зважив на доводи архімандрита.

Смарагд смикнувся було на стільці, всміхнувся криво та трохи іронічно, і не стримався досить чутно докинути:

– Я йшов не з відкритою душею, пане, а із зарядженим револьвером.

Свідок затнувся від несподіваної невдячності, зім’яв кілька наступних фраз, як можна зім’яти, передумавши, написане на папері і викинути його в смітник, для годиться мовив ще кілька слів, і, знічений та ображений, похнюплено пішов на своє місце.

Що може значити, думав Пащевський, така бравада: відчуття цілковитої безкарності, бо тішиться заступництвом проросійських послів у сеймі, або знає про можливий підкуп кимось суддів, або звичайнісінький відчай, тільки показною хоробрістю прикритий для чужого ока, чи то вдача у нього така? Отець Павло на якусь мить зустрівся поглядом із Смарагдом.

Архімандрит, відчував отець Павло, упізнав його, він задерев’янів весь ураз і щомоці затиснув губи, поправився було на стільці, виструнчивши спину, мов на вимогу невправного ще аматора фотографуватись зібрався; погляди їхні, як на кладці двоє над прірвою, один в одного вперлися і вже несила їм розминутись, бо надто далеко внизу чорніє безодня, що лунко хіба інколи відізветься віддаленим гулом від ненароком скинутого камінця; може так і в житті, думав отець Павло, спокійно витримуючи пекучий і ненависний зустрічний погляд, їм у житті вельми затісно долею випало, не розминутися і не розійтися – так і тут, хтось має першим не витримати і відвести очі.

Але нікому не довелося відводити, бо поміж ними раптом постав адвокат Врублевський, що потрушував у повітрі жмутом паперів.

– Підсудний невипадково сьогодні назвався своїм чернечим ім’ям, – переконував адвокат, і в усі боки махав паперами, мов якоюсь грізною зброєю, чи не бомбою всім присутнім погрожуючи. – Бо, за великим рахунком, він навіть не був підлеглим покійного митрополита.

Здивовано перезиралися судді: ті православні на польських теренах так зуміли заплутати власні справи, що й самі у підлеглості розібратися не здатні.

Паскудна таки робота адвокатська, думав Пащевський, дивлячись на запального Врублевського, він же грамотний чоловік, він прекрасно знає, що навіть убивця ненароком, убивця через нещасний випадок, за церковними правилами, визнається вже недостойним благодаті священства, а хто вчинить убивство у сварці, за Апостольським правилом шістдесят шостим, неминуче позбавляється священицького сану – нащо ж клеїти з себе наївного?

– За час, що збіг з дня убивства і до сьогодні, – несподівано звернувся суддя до Смарагда, звернувся тоном, немов особисто в чомусь гірко розчарувався і тепер шкодує своєї помилки, – за той час ви тричі змінювали власні свідчення. Адвокат он зараз говорить, що ви піклувалися цілісністю церковною, що автокефалія дробить церковне тіло, ви ж самі лише через вісім місяців слідства згадали про автокефалію. І то в листі до міністра юстиції, якого, напевне, писали не самі, а з адвокатської підказки.

Дванадцять років в’язниці, хоча могли ухвалити і смертну кару – вирок Смарагду отець Пащевський зустрів без гіркоти за м’яке покарання, як і без втіхи, що зло все ж не уникло осуду. Отця Павла не дивувало більше, як гороїжиться, щиро чи награно, то неважливо, колишній архімандрит, як відмовлявся від психіатричної експертизи:

– Я смерти не боюсь и преданность своему делу готов запечатлеть своей смертью…

Експертиза все ж відбулася, і лікарі без вагань записали: «в момент здійснення злочину підсудний сповна володів розумовими здібностями».

А найбільше вразило Пащевському на суді і по тому свідчення одного священика, який згадував сон, що його оповідав ще пару місяців тому Смарагд. Начебто сниться матір Смарагдові, і застерігає сина. «Стережися 26 числа першого місяця року, то день лиха і крові». Бачив у сні також колишній архімандрит дім казенний і цифру 43.

З холодною насолодою розстріляв Смарагд митрополита якраз 26 січня за старим стилем. Але хто на суді міг знати, що покарання відбувати йому у Мокотівській тюрмі в камері за номером сорок три?