15
Іван Корсак
Час від часу отець Пащевський наїжджав у Холм чи Люблін, Почаїв або Варшаву на зібрання духовенства, тільки повертався додому останні рази з важкою, наче опухлою душею. Ледве здолали капості та опір старих московських священиків, як круто змінила польська влада ставлення до православного люду. Ще на Волині більш-менш обходилося, а про Холмщину і Підляшшя було жаско слухати.
– Приїхали якісь польські робітники під охороною поліції, повиносили з нашого храму церковні образи, книги та ризи, скидали усе, наче мотлох, у кучі, – оповідав немолодий батюшка з-під Холма і очі його були зимними. – Тільки голосіння жіноче, як за покійником, замість дзвонів знімалось округою.
– А в нас цвинтар біля церкви понищили, – додавав інший священик. – Старовинний був цвинтар, геть його зруйнували, дерева позрізували, а тоді зарівняли все із землею і траву посіяли. «Сліду вашого на цій землі не має лишитися», – сказали.
Десь, за підрахунками отця Павла, кількість храмів на холмській та підляській землі зменшилося в час того гоніння майже увосьмеро.
– До нас не тільки з поліцією приїхали, а ще й з поліційними собаками, – доєднувався зі своєю кривдою ще один батюшка. – Тлінні останки з землі викопували, викидали з могил з наругою.
Отець Пащевський був учасником Собору, скликаного митрополитом з такої сумної причини, ухвалили тоді відбути триденний піст по всій митрополії, двічі в день по всіх церквах проводити богослужіння в чорних жалобних ризах, прийняли звернення до Президента Речі Посполитої Польської і Голови Ради міністрів, послання до вірних у православ’ї. А що ж іще зробити вони могли, що міг вдіяти отець Пащевський – нема в нього в руках гвинтівки, аби цвинтар оборонити, аби не викидали з могил дідів-прадідів цього народу, є тільки Слово Боже, в яке він вірив і яке доносив до люду. Його військовий чин генерал-хорунжого також нічим у нагоді не стане, бо тут нема генералів, є рядовий слуга Божий, якому вірять або не вірять, немає великих і малих справ, бо в пастирському ділі усе значиме, і довірену ниву, не лякаючись водянистого пухиря на долоні, з дня в день має орати.
Навіть соборне послання тоді уряд надрукувати заборонив, роздавав його переписане від руки отець Павло після богослужінь. Хтось, напевне, доніс, бо заявилися після чергової проповіді до нього просто у храм двоє поліціянтів: заборонена, мовляв, справа.
Пащевський тільки глипнув на них, щупленьких, зверху вниз. «Ет, щиглики. Якби не в храмі, та не в одежі пастирській, так би вас…» – подумав гріховне. І уявив, як за комір тримає в руці кожного із тих щигликів, і лобами їх так смачненько…
– Ви, напевне, висповідатися захотіли? – перепитав отець таким тоном, що поліціянти, здивовано перезирнувшись, раптом шухнули поза людські спини. А ще судові пороги не раз доводилося переступати отцеві Павлу, пороги, за якими не завжди зустрічала його безпристрасна Феміда – балакала вона, здебільшого, з польським акцентом або сором’язливо простягала позолотити долоню.
Того разу суддя помітно поспішав і навіть починав нервуватися: сперш він час від часу виймав кишенькового годинника і, клацаючи кришечкою, близькозоро вглядався у циферблат, а врешті поклав того годинника перед собою на стіл. Слухання попередньої справи затягнулося, свідки мляво давали пояснення, видавалося, не говорили, а швидше жували кожнісіньке слово; суддя ж на сьогодні домовився з приятелями із воєводської канцелярії виїхати на маївку, заночувати собі на озері, зварити юшку та половити раків. Тож тепер конче наздогнати згаяний час: читав позов швидко, ковтаючи інколи слова.
– Слухається справа за позовом священика Георгія Рибчука до свого парафіянина Петра Грищенка щодо порушення громадського спокою. Це порушення, твердить позивач, виявилося у співі під час богослужіння молитов українською мовою. Чи було таке? – перепитав обвинуваченого.
– Аякже, пане суддя, то було, – схопився швиденько і перелякано чоловік та став гортати невеличку книжечку, бо ніяк не втямив, за що його сюди затягнули. – Але я ніде не схибив, молитви у цьому молитовнику нашою мовою, то я ще й очима водив, аби, крий Боже, не збитися…
– Так яке ж тут порушення спокою, отче? – перекинув погляд суддя сперш на священика, а тоді на циферблат.
З чим тільки сюди не приходять, дратувався у думці суддя. Він ще розумів, коли звертаються у поважних справах, он сидить запрошений отець Пащевський, то він дійсно клопотався разом з парламентарем Масловим у ваговитому ділі: Чеснохресне Братство судилося з орендарями земель братчиків. Проти них виступали вельми статечні орендарі: Герш Акерман, Янкель і Шмуль Вайнери, Арон Турійськ, Фрума Снайдер, Абрам Дрогичин, Бруха Гройсбург, Сруль Рухмільчук – кого не візьми, то має вплив і не забариться віддячити. То ж не міг він піти проти них, ухвалив виплатити орендарям 14 827 злотих за дев’ятнадцять з половиною соток землі. Маслов, який мав повноваження державного секретаря і міг розпоряджатися та відповідав за маєтності братства, ще пробував оскаржувати судове рішення, писав апеляції, та тільки марно чорнило переводив. То для суду була цікава справа, а сьогодні тільки голову тут морочать…
– У чому ж порушення? – судді майже вдалося приховати роздратування.
– Ваша честь, я не один раз попереджував, що богослужіння у нас ведеться тільки церковнослов’янською мовою, – священик вправно з-під ряси вихопив записника. – То пряме порушення споконвічних православних традицій. Наш високий архіпастир митрополит Діонісій від цього застерігав, ось я прочитаю:
«Українська парламентська репрезентація на Волині поставила собі за мету викреслити із церковного обіхода церковнослов’янську мову богослужіння і силою накинуть православному населенню Волині богослужіння на живій українській мові»…
А щоб тобі грець, подумки лайнувся суддя, глипаючи час від часу на годинника. Цей люд на всходніх кресах досі не навчився сам поміж собою знаходити порозуміння, хтось інший, в тім числі суд, має помагати дійти йому згоди. Секретар суду передав записку, він розгорнув її і підніс ближче очей: «Коні готові, їх доїдають гедзі. Страви досі холонуть. Пане суддя!..»
– Зрозуміло, – перервав на півслові священика, що відомий в окрузі був як затятий москвофіл. – Прошу вас, отче Пащевський.
Отець Павло і собі вийняв нотатника.
– Ваша честь, я процитую з дозволу інші слова владики Діонісія. То відозва до духовенства всієї Варшавської митрополії: «…кожний священик повинен пам’ятати, що ні канонічних, ні догматичних перешкод для відправлення служб Божих українською мовою Православна церква не має».
Дотепні у них душпастирі, і календар вельми симпатичний – з сімома п’ятницями на одному тижні, подумав суддя, та, набравши повітря, облегшено видихнув, на повну видихнув силу, наче холодив оту юшку на березі, яка давно зачекалася.
– Позов відхилено, – став швиденько збирати папери щасливий суддя, заховавши найперш у кишеню «нетерплячу» записку. – То внутрішньоцерковне питання, судовому розгляду не підлягає.
Блиснув тільки спересердя священик-москвофіл на Пащевського, штриконув, наче добре заточеною швайкою.
Зате душею Пащевський відходив у луцькій українській гімназії, де викладав одночасно з учительською семінарією. Ще як тільки приступав до роботи, директор його суворо попереджував:
– У нас серйозно поставлена справа і вимоги такі ж. На п’ять предмет тільки Бог знає, на чотири – учитель, а на решту – вже учні…
Отець Павло був незмінним і впертим порушником грізного директорського припису, бо всім без винятку гімназистам із Закону Божого ставив тільки «відмінно», зате на вчительських нарадах, хай би й що учверила дітвора, в особі отця вона мала надійного адвоката.
А на уроках в Пащевського мова йшла не тільки про Святе Письмо, часто учні просили оповісти про легендарний тоді вже Зимовий похід, про Крути, про отой «трикутник смерті», бо ж не дізнатися правди про ті часи ні з книг, ні, тим паче, з підцензурних газет. Тепліло на серці в отця, коли гімназисти йшли колоною в Хрестовоздвиженську церкву, де був настоятелем він, ішли зі злагодженим піснеспівом духовним, з українським національним прапором попереду – півміста вибігало гімназійну юнь вітати.
Діти є діти, траплялося і над отцем піджартовували. Якось через сторожа Дорофія передали йому церковну газету і попросили хутенько ознайомитися, бо по урокові намічається важлива розмова.
– До закінчення уроку ще двадцять хвилин, – вийняв кишенькового годинника Пащевський. – Повинні виконати за цей час класне завдання, а я тим часом свій клопіт маю.
І він, закрившись газетним простирадлом, заглибився в текст.
А надворі ж весна, он за вікном яке тільки привілля, на щастя, класне завдання випало неважке, зрештою, його можна і вдома докінчити, то ж «шепу-перешепу» тихенько шмигало поміж шкільних лав, загадково і дещо злодійкувато зблискували очі, врешті хлопчаки та дівчата один за одним, як миші, вислизнули через вікно – залишився тільки один хлопчак, що через хворобу надмірну мав повноту.
Отець Павло те, звісно, бачив і чув, зирячи потай понад край сторінки газетної, тільки ще вище піднімав ту сторінку, аби не видно було, як зі сміху у нього трясуться плечі.
Наступного разу він заявився на свій урок насупленим як осіння ніч, а з-під брів тільки блискавиці в усі боки летіли. То ж на скрадливе дитяче, що з ним, Пащевський відповів голосом бувалого мирового судді:
– Якщо ви такі нечемні, то більше я не заступатимуся за вас на вчительських нарадах. То було найвищою мірою покарання, яка тільки можлива в гімназії, істинним трибуналом, – присоромлені шибеники почали негайно і жалісно проситися, а дівчатка обціловувати отця.
– Добре, прощу на цей раз, – врешті змінив на милість свій недавній гнів отець Павло. – Тільки ж глядіть мені… – і суворо пригрозив пальцем класній стелі.
Але якось гімназійна юнь неабияк налякала Пащевського.
Отець Павло якраз готувався надиктувати письмове завдання і повільно перегортав сторінки, у класі на хвилю запала тиша, тільки через прочинену кватирку ледь чутно віддзенькувала крапля за краплею з повільно талої бурульки – якраз то була середина березня і сонце вперто та невідворотно підбивалось у небі і набирало моці. Старшокласник ввірвався у клас, мов з пожежі, розчервонілий та схвильований, і вигукнув лише три слова:
– Україна здобула незалежність!
Якби він вигукнув про приліт марсіан, або замість бурульок за вікном зацвів раптом рясно бузок, і то б клас не був так подивований
– Мій дядько працює на телеграфі, на свої очі повідомлення бачив, – переводив подих хлопчак, потрошечки заспокоюючись. – Карпатська Україна проголосила державну незалежність, прийнято національні символи, гімн «Ще не вмерла», українська мова державна…
Отець Павло зрозумів, що урок безнадійно зірвано. Але не те його стурбувало.
Всі посхоплювалися, вітали одне одного і обнімали, забувши поважний статус старшокласників, підстрибували, мов якісь першачки. Та по хвилі хлопці знову ставали статечними, навіть якась суворість набігала на їх обличчя.
– Ми повинні їхати на поміч карпатцям. Негайно їхати. Хай то лише частинка, але все ж українська незалежність.
Отець Павло спробував злегка, аби до решти не збурити молодь, вгамувати найгарячіші голови.
– Зачекаємо офіційних повідомлень… Ми ще не знаємо, яка поміч потрібна і в чому.
Не міг же він сказати цим збудженим юнакам, що зарано рвуться, у декого під носом блищить, ще би досидіти їм за гімназійним столом, бо хтозна, що випаде потім на їхню долю…
Кілька днів у гімназії бурлило, булькало і колотилося, мов в казані із занадто щільно притиснутою кришкою, яка ніяк пари не пропускала, стривожилися батьки, когось навіть на уроки боялися відпускати.
Милі діти, щира і подвижницька юнь, думав по тому, ген-ген, через літа Пащевський, поміч ваша, напевне, не встигла б, бо фашизм, хай і в хортистській одежі, розчавив каблуком той паросток незалежності, українська земля першою прийняла перший удар у другій світовій війні лиховісно чорної потуги, першою над усіх сил спротив чинила, що б там не балакали пізніше історики про неймовірне лихо цієї війни та її початки.