Під прицілом

Протоієрей Микола Цап, канцлер, викладач Волинської духовної семінарії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в Луцьку

Відродження українського Православ’я
у 1941–1942 роках

Долю Української Православної Церкви в часі Другої світової війни доводиться розглядати в тісній залежності від ходу воєнних подій і змін політичної влади на українських землях. Початок війни гітлерівської Німеччини з СРСР загально серед українців викликав велику радість у тому розумінні, що з’являлась віра і надія на постання Української держави і своєї Церкви.

Однак ці надії швидко розвіялися, коли слідом за армією прийшла цивільна німецька влада і було створено перехідні органи управління до перетворення українських земель на німецьку колонію. В умовах відносної релігійної свободи, яка була на початку німецької окупації, православні українці Волині, Поділля й Полісся почали організовувати церковно-релігійне життя. Найбільш авторитетним церковним ієрархом був тоді архієпископ Олексій (Громадський), який після страстотерпства від більшовиків мав стати на чолі Української Церкви. Однак сподівання провідних українських православних кіл, що їх очолить архієпископ Олексій, найстарший за висвятою ієрарх на українських землях, і об’єднає в єдину Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита Діонісія (Валединського) – предстоятеля Автокефальної Православної Церкви в Польщі, не здійснилися.

18 серпня 1941 року в Почаївській лаврі таємно відбувся обласний собор єпископів у складі голови собору архієпископа Олексія, членів собору архієпископа Симона (Івановського) і єпископа Пантелеймона (Рудика) та секретаря собору єпископа Веніаміна (Новицького). Собор констатував: оскільки всі архієреї Західної України підписалися свого часу про підпорядкування Московській Патріархії, то окремі владики і навіть собор єпископів області не можуть утворити автокефалії самочинно.

Тому до вирішення цієї справи на Помісному Соборі УПЦ ця Церква повинна залишатися підпорядкованою Московській Патріархії, але з правами автономії, яку свого часу надала їй Російська Церква. Главою Православної Церкви в Україні став архієпископ Олексій з правами обласного митрополита й екзарха, скасувавши екзархат митрополита Миколая (Ярушевича). Разом з іншими єпископами він утворив Автономну Православну Церкву на Україні.

З німецькою окупацією Волині влітку 1941 року владика Полікарп (Сікорський) на підставі декрету митрополита Діонісія від 2 серпня 1941 року стає правлячим єпископом Луцької єпархії в сані архієпископа Луцького і Ковельського. Тим же декретом Волинська єпархія, юрисдикцію якої перервано більшовицькою окупацією, а відновив тепер митрополит Діонісій, була поділена на дві: Луцьку і Кременецьку. Але архієпископ Олексій, що мав очолити Кременецьку єпархію, ще до одержання цього декрету скликав згаданий собор єпископів у Почаєві і очолив Автономну Православну Церкву.

Митрополит Діонісій прагнув влаштувати самостійне церковне життя на землях України. Він мав намір у вересні 1941 року прибути до Почаївської лаври на свято преподобного Іова Почаївського, особисто скликати Собор єпископів звільнених земель України за тогочасною термінологією й покласти початок УАПЦ на канонічній засаді Томосу Вселенського Патріарха 1924 року. Але німецька окупаційна влада категорично це заборонила.

Тому церковно-громадський провід на підставі ухвал церковних рад на Волині, зв’язуючись у грудні 1941 року з митрополитом Діонісієм, якому Волинь канонічно підлягала, просить його призначити адміністратором Православної Церкви на звільнених українських землях архієпископа Полікарпа. Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонісій це прохання українців задовольняє, призначаючи владику Полікарпа тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України і благословляє йому разом з архієпископом Поліським Олександром (Іноземцевим) висвятити для України українських єпископів. Архієпископ Олексій (Громадський) зі своїми єпископами цього декрету митрополита Діонісія не визнав.

Так постала тоді у нашій Батьківщині церковна двовлада: була Православна Церква Українська, очолювана архієпископом (пізніше митрополитом) Полікарпом і Церква Російська, очолювана митрополитом Олексієм.

Головним завданням для архієпископа Полікарпа на той час було створити свою ієрархію. Адже поза єпархіями в західних областях України правлячих православних ієрархів в Україні не залишилося. Православних українців у цьому підтримував архієпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцев). На початку лютого 1942 року архієпископ Полікарп виїхав до Пінська, кафедрального міста владики Олександра. Дорогою взяв із собою в Ковелі кандидатів у єпископи – волинських протоієреїв Никанора Абрамовича та Івана Губу. У Пінську 8–10 лютого 1942 року відбулись єпископські хіротонії. 8 лютого архімандрита Юрія (Коренастова) було висвячено на єпископа Берестейського – вікарія владики Поліського, 9 лютого – архімандрита Никанора (Абрамовича) на єпископа Чигиринського (Київщина) і 10 лютого – архімандрита Ігоря (Губу) на єпископа Уманського (Київщина). Два останні українські єпископи постановою цього Собору єпископів у Пінську були тимчасовими вікаріями владики адміністратора Полікарпа з перебуванням у Києві.

Архієпископ Олександр (Іноземцев) був висвячений 4 червня 1922 року митрополитом Юрієм (Ярушевським) і архієпископом Діонісієм (Валединським); архієпископ Полікарп (Сікорський) був висвячений 10 квітня 1932 року митрополитом Діонісієм (Валединським), архієпископами Феодосієм (Федосьєвим) і Олексієм (Громадським) та єпископами Симеоном (Івановським) і Савою (Совєтовим). Тому українським ієрархам, висвяченим тепер руками архієпископів Полікарпа і Олександра, не можна було закинути неканонічності й безблагодатності. Це міг робити хтось зі злої волі й причин більш політичного, ніж релігійного характеру.

Отже, українське громадянство було глибоко вдячне митрополитові Діонісію й архієпископові Олександру, росіянам за походженням і вихованням, які стали добродіями для Української Православної Церкви.

Волин. єпарх. відом. – 2007. – № 10 (35).