18

Іван Корсак

Можна пустити кулю в того, хто несе Слово Боже, та не під силу нікому спинити Слово, навіть тим, у шкірянках, що арештовували просто в Святій Софії, що наводили приціл на митрополита Липківського. Слово рідною мовою, якого так бракувало тут, під займанщиною польською, потребувало ще немало перекладацького труду. І отець Пащевський, не полишаючи викладання та служіння в Хрестовоздвиженському храмі, підключається до перекладів богослужбової літератури.

Ще раніше від Діонісія, тоді єпископа Кременецького, виклопотано благословення на вжиток в церквах українською мовою «Святої Великодньої Відправи», «Святої Відправи на Зелені Свята», «Святої Відправи Вечірньої і Ранньої», «Служби св. Івана Золотоустого». Згодом справу перекладу переймає Комісія при Синоді Православної церкви в Польщі.

– Хоча українську мову я знаю лише теоретично, – казав, не кривлячи душею, на першій сесії тої Комісії митрополит Діонісій, – як архіпастир відчуваю свій обов’язок взяти справу перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову під свою опіку. Утворили також дві підкомісії, Кременецьку і Луцьку, отець Пащевський в Луцьку ввійшов, очолив її єпископ Полікарп. Разом з протоієреєм Н. Абрамовичем, директором Луцької української гімназії Б. Білецьким, професором І. Власовським, професором В. Федоренком, професором Є. Богуславським, секретарем комісії М. Тиравським, В. Сочинським, М. Тележинським отець Павло за сім років бере участь в семидесяти двох засіданнях комісії. Кожен перекладений текст уважно заслуховувався та редагувався, а тоді у прийнятій підкомісією редакції надсилався для видання Комісії при Українському науковому інституті у Варшаві.

Але перекласти і навіть видати перекладене, – то лиш частинка куди значиміших клопотів з оборони прав та інтересів православного населення. Жодною нагодою з цього гріх гребувати. Тож як прибув у Луцьк міністр ісповідань та освіти польського уряду Войцех Свєнтославський, зустрілася з ним поважна делегація. Їх на зустріч пішло осіб тридцять від різних українських громадських організацій, взяли участь воєвода Волині Г. Юзефський, посли сейму С. Тимошенко, С. Скрипник, а слово від делегації доручили виголосити отцю Пащевському.

– Доречно мені нагадати, – говорив отець Павло, – слова великого українця Тараса Шевченка, звернені до польського друга Броніслава Залєського.

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Отець Павло не відхиляв надії, що цей міністр його зрозуміє, невже він, вихованець Київської політехніки, яка поклала йому початки шляху у велику науку і державне становище, невже зовсім забув він свою молодість і всіх тих, хто виводив його в люди?

– Заклик Шевченка, – говорив отець Павло, – таки почули у наші часи, коли перший маршал Польщі Йосип Пілсудський подав руку вождеві українського народу Симонові Петлюрі, і ми разом пішли визволяти Київ.

То було немале зібрання, від позиції міністра ісповідань та освіти чимало залежало в долі тих мільйонів українців, що несповідимими шляхами історії опинилися зараз під польським урядуванням. І Пащевський повинен нагадати не тільки про спільні шляхи, якими йшли за польську і українську свободу, а й теперішні болі та кривди. В незрушній тиші лунали слова отця Павла:

– Виховання й освіта широких мас української людності перебуває в катастрофічному стані. Рівень навчання в початкових школах украй низький, а ігнорування української мови в тих школах, призначення на вчительство осіб, які не знають її, відсутність міністерського плану у цій царині, веде до того, що по двох-трьох роках після школи учень знову стає неписьменним.

Отець Пащевський перевів подих, бо йому багато ще треба сказати про кривди людські, і нехай хмурніє обличчя пана міністра – у його словах і краплини не буде олжі.

– Українські гімназії в Луцьку, Рівному, Кременці перебувають в невідповідних приміщеннях, тісних і зовсім негодящих для шкільної потреби. Будівлю української гімназії в Рівному відбирають для інших цілей, попри численні просьби і домагання православного населення у Кременці ліквідовується духовна школа. Навмисне нехтують українську інтелігенцію при прийомі на роботу в місцеві самоврядні інституції, особливо у гмінні управи.

Далеко не все й не зі всім, думав Пащевский, пильно слідкуючи за обличчям Свєнтославського, сприйме та згодиться міністр, і не в усьому помочі від нього виглядати. Знайомий урядовець у приватній розмові отцеві Павлові якось відказав без викрутас: «Ми до вас прислухатимемося в усьому, окрім того, що заважає польській культурній агресії». Але ж є питання не тільки власне українські, в однаковій мірі стосуються вони і польської сторони:

– Нема розуміння в державних чинників у позашкільній освіті. Москва ж постійно має Волинь на оці і засипає її нелегальною літературою. Київська та інші радіостанції передають хороші українські програми, хитро ведучи при цьому свою комуністичну пропаганду. Волинь власну радіостанцію, як обіцяють, отримає хіба колись, а Варшавське та Львівське радіо геть занедбали культурні потреби суспільства українського.

І отець Пащевський вручив міністрові два меморандуми, один в справах загальноцерковних, а другий щодо примусового навернення тутешнього люду у католицтво.

Якусь мить помовчав міністр, тримаючи в руках обидва документи, наче визначав і не міг визначити їх істинну вагу, а тоді відказав, затинаючись, чи з нерішучості, бо й сам ще не виробив думки, чи з обережності.

– Правничі документи щодо стану православної церкви на викінченні і небавом вступлять в унормування. Про решту порушеного сьогодні та в цих меморандумах можна буде судити опісля вивчення.

У вузькому колі по зустрічі перекинулися думками.

– Бодай половина вимог здійсниться, і те буде успіхом, – міркував посол Сергій Тимошенко, за плечима якого поважний досвід ще дореволюційного громадівця, міністра шляхів в уряді УНР і професорування в Подебрадській академії.

– Не поступатися ні на мачину, ані на йоту, – затявся літ на сімнадцять молодший Степан Скрипник, шлях якого проліг від старшини армії УНР до польського парламенту і йтиме далі аж до ймення першого Патріарха Української автокефальної церкви.

Пащевський не сказав нічого, тільки подумав, що в непевний цей час відгадати прийдешнє таке ж вдячне заняття, як видивитися від Хрестовоздвиженської церкви другий берег Стиру в грибну пору, туманного осіннього досвітку. Але ніхто не сидітиме склавши руки…