32

Іван Корсак

Військо вступало у місто Браїлу, і його приязно зустрічав тутешній люд – вийшли вітати місцеві владці, духовенство, йшла шкільна молодь з хоругвами й піснями, міщани Браїли заінтриговано вибігали з домівок на вулицю. Тут багато начулись про дивне це військо з козацтва добруджанського, з поляків, болгар і румун, особливий же інтерес був до єврейських шеренг. Браїльцям не випадало бачити досі такої форми, в якій марширували єврейські вояки: в халатах, пантофлях і шапках, обрамлених хутром, суворі чоловіки з традиційними пейсами.

Якось перед тим Чайковський, подумки своє прикидаючи та пробуючи передбачити можливий перебіг подій, пішов на відвертість з командиром єврейським.

– А якби так складалося, – обережно поспитав його Міхал, – що нам доведеться перейти річку Прут, вступити на українську землю і повоювати за неї? Як повелися б ваші вояки?

Довго не відказував командир, кинувши погляд кудись на схід, наче насправді міг би побачити берег Прута.

– Ми не з учора на тій землі… Ще в повстанських рядах Наливайка й Косинського воювали євреї. І як штурмували Збараж – теж ми з козаками були. Катерина II зробила євреїв людьми другого сорту, ввівши межу осілості, тож та земля нас прихистила. За українську свободу ми б воювали так, як відстоювали повсталу Варшаву…

Більше Чайковський не повертався до мови про можливий похід, йому достатньо було слів командира. Хтозна, всміхнувся лиш подумки, справді-бо, з того хутра лисячого, що шапки обрамлені, якась частка могла бути впольована навіть на його гальчинських полях. А про захист Варшави, коли у крові її Суворов топив, вони якось згадували – разом з міщанами і ремісниками столиці польської насипали євреї укріплення, під картечним вогнем кидалися на ворога, втрачаючи сотні вбитими і пораненими. Польські газети тоді писали: «Там, де мова йде про користь людства, євреї не шкодують життя». Вони звернулись з проханням сформувати з євреїв окремий загін кавалерії, і Тадеуш Костюшко підтримав порив. Понад п’ятсот чоловік увійшли у той полк, ще погано оснащений, проте з суворою дисципліною. Полку судилося прийняти нерівний бій. Хронікери згодом писали: «Передмістя Варшави, яке разом з поляками захищав єврейський полк, взяли штурмом. Наступного дня весь полк знайшли мертвим, він покоївся у вічному сні на фортифікаціях».

Насувалася осінь, нові клопоти напливали один за одним на Чайковського і з якимось смутком писав він листа Снядецькій.

«Браїла, 29 вересня 1854 р.

Пишу до тебе в день мого народження (виповнилося 50 літ), але ніяких іменин не буде.

Зимно, вітряно і на сніг зариває, зовсім як в нас в Україні такої пори. Круки крячуть по той бік Дунаю. Якщо трішки проясниться, піду до Вадена, до гирла Серету, до Дунаю, пункту, який австріяки не дають нам зайняти… Щойно одержав наказ – призначений командувачем військ в Ібраїлі; досі мав 13 кавалерійських ескадронів, 6 гармат, а тепер ще додають 9 гармат, 8 батальйонів піхоти і двох генералів-пашів під мою команду».

Попри обурення австріяків, Чайковський таки зайняв своїм військом намічену територію. Але подальша доля війни вирішувалася у лондонських та версальських палацах.

Сивий князь Чарторийський, якому колись, міністрові закордонних справ Російської імперії, так запобігливо заглядали у вічі в Парижі, тепер, витираючи піт хустинкою з лоба, третю годину чекав своєї черги в приймальні французького міністра закордонних справ Друен де Люїса – польська справа для того була на десятому місці, тим паче – не хотілося ненароком образити Відень, бо в разі незалежності Польщі на частку австрійської імперії могла претендувати Варшава.

– Я хочу обговорити можливе ваше сприяння у створенні польського корпусу у Туреччині, – почав було князь Чарторийський.

Але йому не вдалося навіть сповна викласти думку, бо секретар з приймальні перебив мову звісткою про приїзд англійського посла.

– То Туреччина хай сама вирішує, який корпус і де їй створювати – на Дунаї чи в Азії, – похапцем відказав де Люїс. – Як хочете, хай вступають поляки в африканський французький легіон.

Отакої…

Ще, було, Чарторийський, ковтаючи гіркоту, заїкнувся про прихильне слово і думку імператора Франції Наполеона III, але де Люїс не дав договорити.

– Даремно князь Адам посилається на слова імператора. Якщо імператор казатиме одне, а міністри інше – не буде в такій державі порядку, – і цим завершив аудієнцію.

Відголоски тих непростих перемовин доходили до Чайковського, і він напевне знав, що не випадає в його великій справі покладатися на когось, має лиш гуртувати наявне вже військо, вчити його, очікуючи слушного моменту, який таки колись випаде.

«Всі з нетерпінням дожидаємося часу переходу через Прут, – писатиме своєму другові капітан Єржмановський. – Від нашого прибуття я призначений шефом штабу, і запевнюю тебе, що не зустрічав такого здібного генерала і відповідного місії керівника військового авангарду, як Садик-паша; перебуваючи поряд з ним, я можу добре оцінити заслуги цієї людини, яка насправді відіграватиме велику роль у майбутньому цього краю. Тут кожен з оточення керівництва любить і шанує Садика, зовсім легко якось прив’язується до нього».

Тим часом військо таки готувалося форсувати Прут, йти по свободу для люду й землі української, проводилося навчання, розучувалися нові стройові пісні, і одна з них, складена кимось із простих козаків з присвятою своєму командирові-отаману, прижилася надовго.

Гей, Михалку гальчинецький,

А наш рідний отаман,

Ти тепер паша турецький –

Швидше скинь-но свій тюрбан…

Дужі чоловічі голоси під карбований крок знімали пісню увись, розлягалася вона околицями і негадано зажила власним життям, форсувала Прут раніше війська, котилася-перекочувалася від села до села, і вже згодом запишуть її дослідники народної пісенної творчості аж на Волині…