39
Іван Корсак
О третій годині ночі лікар Мандт змінював біля ліжка хворого імператора Миколи І лікаря Карелля – імператор лежав із заплющеними очима, тож Карелль ішов до дверей навшпиньки, озираючись про всяк випадок, чи не розбудив хворого необачним порухом.
Але притомлений і невиспаний черговий лікар помилявся, бо хворий не спав. Імператор справді перед тим застудився, ще й понесло, картав він сам себе, легко вдягнутим на військовий огляд, до того ж боліло в боку.
Однак імператора не так турбував той бік чи кашель, який час від часу зривав груди, йому куди більше боліла душа. Імператору бачився все, аби лиш заплющив очі, довгий-предовгий стіл, вкритий традиційною для діла такого зеленою скатертиною, і він за тим столом вперше в житті підписує ганебний для себе мир, ставить підпис під актом капітуляції.
Східна війна, Кримська війна програна.
Ця кампанія програна, то для нього було очевидним, що би не набалакували заспокійливого і присолодженого там придворні чи, навпаки, звалювали навперейми провину один на одного генерали. Нічого доброго не станеться навіть від заміни головнокомандувача з Меншикова на Горчакова, то питання лише часу, щоби вулицями Севастополя і не тільки шпацирували патрулі у формі ворожих союзних військ.
Та зелена скатертина на столі капітуляції невідступно мерехтіла перед очима. Навіть як їх заплющував, однаково ненависний колір забарвлював все навкруги: голе в цю пору гілля дерев за вікном було чомусь не чорне чи сіре, а бачилося темно-зеленими, у небі кружляли, негоду віщуючи, зграї зеленкуватих ворон, білі сніги і то йому здавалися зеленкуватими, що доводило до люті.
Як же воно виглядатиме перед підданими, коли під актом капітуляції змушений буде, затиснувши зуби, виводити повний свій титул:
«Мы, Божей поспешествующею милостию, Николай І, Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский, Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсонеса Таврического, Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский, Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Белостокский, Корельский, Тверской, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода Низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полоцкий, Ростовский, Ярославский, Белоозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и Государь Иверския, Карталинския, Грузинския и Кабардинския земли, Черкасских и Горских Князей и иных наследный Государь и Обладатель, Наследник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая».
Він себе подумки бачив за тим зеленим столом, бачив, як титул старанно виводить, стримуючись щомоці, аби не затряслася часом рука, і не може не помічати краєм ока, як стримують так само себе навпроти його вороги, як світиться, попри те, втіха на їхніх лицях і торжество аж сяє, – хіба змінючись на мить погано тамованою посмішкою глузливою.
То навіть не поразка, то – катастрофа, крах. Імператор, як зачинилися двері за лікарем Кареллем, раптом розплющив очі.
– Ти був мені завжди відданним, – мовив впівголоса, не дивлячись у бік Мандта, а кудись в стелю чи навіть крізь неї, – і з тобою говоритиму цілком відверто. Я помилився десь у цій війні, але не маю ні сили, ані бажання щось змінити чи піти іншою дорогою. Нехай син по моїй смерті зробить цей поворот, йому простіше якось з ворогами домовитися.
Лікар Мандт раптово відчув, як попри теплий одяг у нього холонуть плечі, бо завертала розмова на неочікувані дороги.
– Ваша величносте, – відказав якомога байдужішим і заспокійливішим тоном. – Бог дав вам міцне здоров’я, ще є сили і час, аби поправити справу.
– Не лукав, я не здатен і маю зійти зі сцени. – Роздратування імператор не збирався навіть приховувати. – Ти маєш у цьому мені допомогти. Дай мені отруту, тільки таку, аби не вельми вже мучитися. І ще – повинен померти не раптово, не вмить, бо будуть язиками плескати, а десь через пару годин.
– Ваша величносте, таке вчинити мені не дозволить ані професія, ані совість моя, – у Мандта тепер плечі немов інієм вкрилися.
– Якщо цього не виконаєш – обійдуся без тебе, – різко повернув голову імператор і вколов поглядом. – Пора б вже було знати мене… Тому наказую і прошу в ім’я відданості незмінної виконати мою останню волю. Зрештою навіть злочинця затятого перед стратою останню волю виконують…
– Якщо так ваша величність наказує, – ледве повертав лікар задерев’янілого, зовсім чужого язика, – то зроблю це… Але дозвольте поставити до відома спадкоємця престолу – інакше світитиме мені шибениця. Ніхто не повірить, скажуть, що вас навмисне убито.
– Бути по сказаному тобою. Тільки сперш отрута.
Син довго пробув наодинці з батьком, А як зачинив за собою двері, то пройшов швидким кроком повз Мандта, навіть не повернувши голови, мов повз табуретку, лікар встиг хіба вгледіти піддуте його обличчя, мов його покусали недавно комарі.
З вихололим серцем, до якого приклали добрячий таки шмат льоду, дивився лікар, як синіє обличчя імператора, як судомно ловить ротом повітря і щось силиться вимовити. Та замість слів невиразне белькотіння і хрип; врешті Мандт зумів розібрати:
– Порятуй…
Невимовний біль читався в очах імператора, що жаром незгасимим випікав усі нутрощі, лікар знав, які то страждання, але вже не здатен чимось зарадити: Мандт поспішно відвів свій погляд, аби тільки не бачити тієї муки, благання порятунку чи бодай полегшення, такого благання, що буває хіба в безсловесної тварі перед кончиною.
Імператор то поринав в чорну ніч забуття, то знову вертався до пам’яті і силувався зрозуміти, що він негаразд учинив чи діяв, чому за його цілоденні труди така невдячність людська, така неспівмірна, така велика, що саме життя проти нього повстало?
Взяти хоча б тих же поляків… Заманулося мати свого короля? Ось я, ваш король, найбільша потуга Європи, ніхто краще мене не зможе дати спокій і лад у краї, і не важить, як за те обзиватимуть мене, бо діло насамперед. Нехай гоноровому тому народові не припав до душі у керманичі твій брат, цесаревич Костянтин, і він мусив в одному халаті втікати з Варшави світ за очі. Може, й справді цесаревич дивакуватим вдався… Ще за першого шлюбу він будив жінку о шостій ранку, заставляв її грати на клавесині військові марші, а сам в барабан гатив. Він то виціловував дружину, то викручував і ламав їй руки, а ще жахав всіх чудернацькими витівками у Мармуровому палаці – полюбляв цесаревич в коридорі його стріляти з гармати, яку заряджав живими щурами.
Але ти ж не Костянтин, ти дарував полякам істинне свято своєї коронації, свято, гідне лише російського імператорського трону.
Таки гарним видався день той, двадцять четвертого травня. Урочисто у місто в’їжджав – їхав попереду міністр імператорського двору, обер-шталмейстер та інший почет Його Величності. Перед Государем Імператором і Царем йшов дивізіон одного з кавалерійських гвардійських полків, міністри рухалися у своїх каретах, верхи їхали церемоніймейстери з жезлами, гоф-фур’єр, потім дванадцять придворних лакеїв пішки ішли, потім дивізіон кавалерійського гвардійського полку, тоді вже комендант варшавський з головним його штабом.
За Государем Імператором і Царем їхала Її Величність Государиня і Цариця у вишуканій парадній кареті, запряженій вісьмома кіньми, кожного з яких вів окремий гайдук. Праворуч від карети був у супроводі обер-єгермейстер граф Моден, а ліворуч – шталмейстер Царства Польського. Чотири камер-козаки йшли з обох сторін карети, а за ними – дивізіон кавалерійського гвардійського полку, дами дорожнього почту Її Імператорської Величності і одна дивізія гвардійської кавалерії.
Коли кортеж наблизився до мосту, що відділяв їх від Варшави, сімдесят один гарматний постріл возвістив місто про наближення Їх Імператорських і Царських Величностей. А як під’їхали до Царського палацу, то гримнув ще сто один гарматний постріл, який мав сповістити всіх варшавців про прибуття Величностей в їхнє місто.
Все найголовніше начальство зібрали в залах палацу, дзвони всіх храмів цілісінький день дзвонили про ту небувалу для поляків радість, а вулиці, вікна й балкони прикрасили багатою оздобою.
Ти зробив усе, аби для Варшави свято істинно незабутнім стало. І коли врешті поклав на голову свою корону, то примас Польщі виголосив гучно: «Віват, король!» – лунали ті слова під склепінням старовинної будівлі так урочисто і лунко…
Мало у відповідь прозвучати дружно «Віват!», та натомість настала раптова тиша, хіба останні відзвуки голосу примаса догулювали між стінами.
Примас повторно гукає: «Віват!» – і знову та ж цілковита тиша, опущені очі в німій непокорі.
Втретє гукає високий душпастир – і знов мовчазний непослух, тиша глухоніма, як в домовині, вже опущеній у могилу і землею на кілька сажнів присипаній.
Отакої зазнав ти вдячності за увагу Імператорської Величності, за дароване варшавцям свято.
Може, хто і дивився кривим оком в твій бік, але заради добра цього розхристаного і до непокори схильного люду ти просто змушений був скасувати сейм, з воєводств зробити губернії, ввести цензуру і закрити Варшавський університет – ти впору те встиг, ти не одному бунтові запобіг і намарне пролитій крові.
За твій клопіт і труд віддяка тепер неабияка – тисячі поляків на Кавказі втікають до горців Шаміля, ще тисячі чомусь забули, що християни вони, з бусурманом турецьким воюють разом супроти царя, християнина православного. Один Міхал Чайковський чого вартує з його голотою з Добруджі і навколишніх всіх країв – теж неабиякий фрукт, ти даруєш йому, ще шмаркатому, камер-юнкерство імператорське, а він хоче, бач, у генералах турецьких шпацирувати.
То невідомо, що гірше й гіркіше йому тепер допікало – отрута лікаря Мандта, що рвала усе на шматки в животі, чи на життя непростима образа за людську невдячність.
– По-ря-туй… – благали востаннє лиш очі, що вкривала смертна поволока, очі загнаного і затравленого, кривдженого без суду і присуду.
Лікар міг тільки руками розвести, проти того добра, що прийняв імператор, не існувало рятунку; зрештою, Мандт не міг говорити навіть, він був весь порожній, бо не тільки слова, а й думки геть вивітрилися з голови – хіба тільки лишилася гадка про його особистий вибір: шибениця на площі чи просто подушкою тихцем задушать?