34

Іван Корсак

Щоранку, виходячи з будинку на прохолодне передзимне повітря, Чайковський мимоволі кидав погляд в той бік, де його Гальчинці, той край, в якому велике місто Київ зовсім недалеко від Овруча… І не раз спадали на гадку рядки із «Закону Божого, книги буття українського народу», вельми істотного для нього документа, який дійшов до Міхала через кирило-мефодіївця Миколу Савича.

«І поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою… І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других…»

Його козацтво, набігала думка Чайковському, вже зуміло показати у ділі себе, навіть такий, більш ніж стриманий чоловік у ставленні до його вояк, і вже зовсім чомусь недружелюбний до самого Садика-паші, як англійський полковник Сімонс, змушений був доповідати у Лондон:

«Щоб судити про козаків Садика-паші, треба їх бачити у бою – на полі битви показали себе наочно, чого вони варті. Цілісінький день кільканадцять ескадронів російських гусарів, шість сотень донських козаків були атаковані, прогнані і утримувані лише чотирма сотнями козаків регулярних і трьома нерегулярних».

І вже знову в одному з наступних рапортів:

«То є довершена кавалерія в Садика-паші…»

Що ж вартує твоя, пане полковнику, думав Чайковський, така добра оцінка нашого козацтва, коли зараз ти тішиш лише обіцянками, що Прут зможемо перейти колись там.

Зрештою, чого картати Сімонса, все вирішуватимуть у Букінгемському та Версальському палацах.

Проте, як би там не поверталися думки в мізках лондонських чи паризьких політиків, має здійснитися писане у «Законі Божому»:

«Лежить в могилі Україна, але не вмерла… Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа…»

Чайковський при тому несподівано подумки посміхнувся: доводилося йому чувати легенди, що насправді автором «Закону Божого» був він сам, Костомаров лише переклав з польської українською, висловивши частину в іншій, власній редакції; і начебто Костомаров не тільки на допитах із зрозумілих причин таке говорив, а й пізніше підтверджував, як нічого йому вже не загрожувало.

Тими часами Чайковський нудився, вимушена зараз тимчасова бездіяльність дратувала його, хоч розумів він прекрасно наміри європейських союзників: всі сили зосередити на Кримові. Як і розумів, що одна присутність козацьких частин Садика-паші у прикордонні зв’язує, за даними розвідки, близько п’ятдесяти тисяч військ російської імперії.

В очікуванні подій і практичних рішень у листи до Людвіги Снядецької кладе Чайковський сумовиті рядки.

«27 лист., Максимені.

У нас зимно, вітер степовий мете над всохлими травами, крячуть круки, виють вовки. Нашим українським повітрям пахне…

Як сказав мені Сімонс, ми не повинні зараз іти за Прут, а маємо чекати весни. Поляків бояться!»

«2 грудня, 1854 р., Максимені.

Сніг сипле, ані світу Божого не видно. Завірюха, і собаку не вигнати на вулицю, а нам кажуть приїжджати в Браїлу на бал, який дає місто на честь маршалка – приготував собі мундир козацький, той самий, у якому служив у 1831 році, і в ньому піду, проклинаючи тих гультяїв бездіяльних, які сили і здоров’я людини тратять на абищо, боронячи йти за Прут…»

«Браїла, 3 грудня.

Ідемо на бал, я цілковито виглядаю, мов би все ще поручик кавалерії волинської, той же мундир, от тільки борода сива, зморшки і старість – скільки то літ минуло! І все ще не можна напоїти коней у Тетереві… Ті англійці торгують кров’ю людською, а Польщі не хочуть і не хочуть, не хочуть…»

«7 грудня, Максимені.

Коли б Туреччина мала більше відваги, а мене призначила командувачем окупаційними військами, то ні Захід не був посоромлений, ні Туреччина – дав би собі раду з австріяками, був би над Прутом, а може, й по той бік його. Моя найдорожча, посилаю тобі з-над Пруту лілії водяні, останній цвіт їх ще сніги не присипали…»