1

Іван Корсак

Хто ти?

Сам себе словами Пілата тепер можеш спокійно спитати…

А може, й справді ти, Міхале Чайковський, умив руки від власної долі, як Пілат колись умивав від долі Його, всі інші на твоїх же очах щойно від долі твоєї також умили руки, вмили ще й охайненько витерли, і тепер, усіма покинутий, сидиш самотньо на стамбульському березі Босфору, як сидів дев’ять з лишком літ тому, досвітком 25 серпня 1841 року, дев’ять таких ризикових і химерних літ. Як і тоді, пори світанкової, виють пси з європейського боку, а з цього, азійського, вторить їм шакалів виття занудне…

Тоді тебе обіймав страх, як дати раду собі в чужій країні, серед чужого люду, мови якого й словечка не тямиш, чого гріха таїти, побоювався посольства російського, що пронизало щупальцями нишпорок всю оттоманську імперію, і мало тебе давно-предавно вже на оці. З тими тривожними думками, що муляли душу і млоїли, ти непомітно тоді заснув, а прокинувся від мелодійного голосу муедзинів, що кликали на молитву вірних. Зараз так само виють пси і шакали з обох боків протоки цієї, хлюпає хвиля і знімає солоні бризки, з кигиканням пронизливим, зблиснувши сліпучо-білими крилами, спадають на воду чайки і знову вгору злітають стрілами, таке ж високе, неймовірно синє, аж фіолетове небо, наче Творець, коли фарбував, зумисне передав йому синьки, і так само лунають над стрімкими шпилями мінаретів розлогі голоси муедзинів. Тоді коротенький сон змив теплим літнім дощем твій страх і побоювання, зараз же несила зімкнути повіки, що почервоніли і пекли. Тепер немає страху, зате є невизначеність, млосна й терпка, дошкульніша навіть за страх.

Хто ти?

Поляк з неіснуючої нині держави, пошматованої і розчавленої вкотре чужинським чоботом, не раз забризканим кров’ю твоїх родаків, востаннє, вже на твоїх очах, кров’ю побратимів-повстанців 1831 року, які піднялися, нехай навіть без твердого сподівання, спільно із українцями істинно за вашу і нашу свободу. Чи ти більше козак з українського краю, де зродився, до якого приріс душею, і тепер вже не відірватись довіку, інакше душа та стане розчахнутим деревом? Ні Польща, ані козаччина українська тебе тут, у Стамбулі, не мають чим захистити, польський емігрантський уряд Адама Чарторийського у Парижі все обіцяє тобі, своєму агентові у Туреччині, виклопотати для недоторканності американське громадянство – та заблудилося десь воно поміж розбурханих і пінистих океанських хвиль. Нарешті вчора французький посол, милий і гречний Аупік, знічено ховаючи очі, ламким і надтріснутим голосом без вини винуватого офіційно звідомив:

– Мені прикро, але надалі Франція позбавляє вас своєї опіки.

Отож від сьогодні, Міхале, ти ніхто, цілком безоружний перед царськими нишпорками, які мають право будь-якої миті заламати тобі руки, пов’язати і відправити милуватися не стамбульськими краєвидами, які так нагадують тобі милий Київ, а безбережними та іскристими сибірськими снігами – те замилування супроводжуватимуть не мелодійні голоси муедзинів, а завивання голодної вовчої пісні, від якої гусне і стигне у жилах кров.

Ти – ніхто і нічий.

Тобі пригадають усе, починючи з боїв на Волині.

Але ж долю свою вибирав ти сам, і навіть зараз, у безвиході глухій та темній, не каєшся. Та доля зростала разом з тобою десь там, в таких неблизьких ниньки краях, на берегах річечки Коденки, у любих Гальчинцях, селі Житомирського повіту, верст за тринадцять од Бердичева, тодішнього торговельного Єрусалима українського, Русі наддніпрянської. Ще тільки ти на Божий світ заявився, ще першим криком появу свою возвістив, як дідусь твій повагом перехрестився і вгадав чи напророкував ту долю:

– Назовімо Михайлом, Міхалом… Хай козацький архангел його береже.

Дух шляхетності і козацтва, як запах сушеного липового цвіту, припасеного на випадок хвороби на зиму, дух той запорозький у їх домівці був невивітрюваним вже за кількох поколінь. Тебе, ледве від землі відріс, взялися вдягати по-козацьки, навіть шапку з пером чаплі носив, як в давніх гетьманів України, – вся родина тішилася тим, а вельми твій дядько, аж голову від замилування перехилював, бо його улюбленцем став від народження. В їх роду були кардинали і воєводи, був посол у Січ Запорозьку, чималенько із роду допомагало Наполеонові звільняти Польщу від російської окупації…

А як один з них проти батькової волі пішов служити царю і воював на чужому боці на Березині, то не захотів батько його навіть і бачити. Син насмілився все ж прийти у російському мундирі і при орденах імператорських – і тоді схопив старий револьвера і вистрілив в того тремтячою рукою. Куля, на щастя, лише мундир пробила, але син більше ніколи не посмів перед батьком постати…

А Міхалів батько так рано, на жаль, відійшов, мама ж його, чи не найвишуканіша красуня в окрузі, заміж вдруге зареклася виходити, всю ласку й тепло тобі віддала, аби виріс правдивим таки козаком. Хоч дрібненький, та жвавий, по землі ледве вчився ходити, а в сідлі вже тримався вправно; тільки вгору трішки піднявся, як став ганяти верхи, аж мерехтіло в очах, аж переляк хапав старших, коли мчав повз дубові гайки і березові, знов вилітав на рівнину, де обабіч шляху то вусатий ячмінь котив хвилю, то, наче снігом посипані, зацвітали і до памороків пахли гречки, синє небо зливалося воєдино з полем, лляним, квітуючим…

Ледве очі заплющиш, як постане у пам’яті стара церковка при в’їзді в Гальчинці, з долини річки чути шум і кректання водяного млина, старістю втомленого і неспинного вічно, довгий шерег біленьких хат у садах, що благовіють медом і бджолиними крилами аж видзвонюють. А ще, певно, навіть як помиратимеш, бринітимуть струни і звучатиме тихий голос твого учителя, кобзаря Левка, що наспівував думи козацькі й пісні – вони п’янили кріпше вина, ті пісні про вольність, ті думи, що мали сміливість кривду називати кривдою.

Доля не раз манила ласим дарунком, та ти виходив на інший, свій шлях. Зовсім ще молоденького обрали житомирці тебе маршалком, але ж зрікся гонорової тої посади на користь дядька, що посів на виборах друге місце – принесли-бо з вирію бусли на втомлених крилах не тільки весну, а й дух свободи людської та бажання її здобути.

Ти тоді сам умив руки від власної долі, бо ж куди, вважав, неправди багато на світі і злої кривди. Он поміщикові тамбовському за батькову участь у полоненні Тадеуша Костюшка дарували височайшим указом село під Києвом, людині жорстокій і немилосердній – він підвішував своїх кріпосних жінок за волосся до стелі, тоді потрохи підрізував бритвою коси. Коли зоставалося трішки того волосся і воно не витримувало більше тіла, жінка зривалася і решта коси разом з окривавленою шкірою на гакові тихо погойдувалася.

А дружок його, офіцер гусарський, запросив у гості друзів повеселитися: силою зігнали з усього села кріпосних молодиць і дівчат для втіхи відомої. Добре таки гуляли, доки чоловіки, брати і батьки цих невільниць, не обклали дім сухою соломою і підпалили, а самі чатували навколо з сокирами й молотками – жодна чоловіча душа не вихопилася з того вогняного пекла, але всеньке село у Сибір пішло. Дивно якось складалося у твоєму житті… На час, коли тебе обрали маршалком, для себе ти вже вирішив взяти участь у повстанні – в тебе був вибір і водночас не було, життя йшло за стрімкою і невмолимою логікою; звісно, ти мав можливість порушити той перебіг, але хіба за умови, що перестав би поважати сам себе.

Ти мав сімнадцятого травня вийти із Гальчинців на чолі кінноти із тридцяти чоловік, загону, сформованого власним коштом і зі своїх людей. Та обставини, і хто тепер скаже, випадкові чи невипадкові, змусили виступити навіть раніше.

В стайню, де оглядав коні перед маршем, вбіг захеканий козак:

– Пане, по вас прибули жандарми!

Перша думка: втікати. Але як, з кількома козаками замість загону, який мав приєднати до всіх повстанців? Ні, спокійно, наскільки вдавалося, пішов у дім, а там у кімнаті, де переховував свої револьвери і шаблю, ротмістр зі ще одним жандармом уже чекають.

– Вам велено прибути в Житомир, до генерал-губернатора Левашова, – ротмістр звернувся французькою, тоном сухим і діловитим, безбарвним і без смаку, як переварена і вистуджена вода.

– То запрошення чи наказ? – перепитав обачненько, для годиться, аби виграти час, як раптом почулися дзвони з недалекої дзвіниці, тривожні якісь, не такі, що в церкву кличуть. «Москалі людей збунтувати хочуть?» – спала найперша, неймовірна думка, але тільки на мить – якраз через ту неймовірність.

І тут з виляском відчинися двері, гурт сільських людей ввірвався в кімнату.

– Нашого пана арештувати ми не дамо!

Жандарм смикнувся було до руків’я шаблі, але хтось з козаків ударив його по руці, кілька чоловіків навалилися на ротмістра та жандарма, враз повалили на землю. Тих, хто повинен був ув’язнити бунтарів, тепер самих замкнули в пивниці.

Збиралися у похід вже невідкладно, а перед тим на російському штампованому шестирубльовому папері ще написав акта, яким надавалася воля усім твоїм селянам, земля у власність на вічні часи, їх родинам і дітям.

Не забути ніколи тої ночі з 17 на 18 травня 1831 року, коли в коровицькому лісі, на великій галявині, приєдналися до повстанців Кароля Ружицького. Ледве засіріло небо над світанковим лісом, виспане птаство врізнобій залящало з утіхи, як перед вишикуваних повстанців виїхав командир.

– Небагато в нас вогнепальної зброї, навіть шабель бракує, – говорив Кароль Ружицький до вояків, говорив спокійно й неголосно, але з твердою певністю, і ця його впевненість передавалася повстанцям. – Під оком російського тирана ми не мали змоги зброї заготувати вдосталь, та не раз же доводилося заради цієї землі кувати з плугів грізні мечі. Ми здобудемо зброю і здобудемо волю. Пошановуючи святу нашу справу, йтимемо в атаку не з дикунським «ура!», а гукатимемо: «Слава Богу!»

Не забудеш ти, Міхале Чайковський, і першого бою – під Молочками тоді мало в пастку не втрапили. На них, утомлених переходом, наступали з двох боків батальйони піхоти російської, то ж тільки на прорив надія могла покладатися… Спершу риссю, а тоді вскач пішов ескадрон Чайковського, джмелями злими поряд гуділи кулі, ось вже на повну силу зачулося: «Слава Богу!» – і раптом – широкий рів, якого погано було видно, куля ранить у шию твого коня – і кінь знімається дибки, а тоді одним надзусильним стрибком, розпластавшись в повітрі, долає чималого того рівчака… Козаки твої не відстають, врізалися в самісіньку гущу ворога, шабля твоя рубала направо й наліво, тричі тебе витісняли з каре і тричі знову вривався у нього, бій у безпам’ятстві, в сліпому шалові, коли доля секунди вирішує: жити тобі чи залишитися тут, під ногами обезумілих коней і людей – батальйон росіян знесли стрімким наступом, наче вихором.

Похитуючись у сідлах і дрімаючи інколи на ходу, йшли вояки рейдом до Ковеля, стрімкими кидками, шулікою падали на обози транспортні росіян, нищили їх, здобували собі амуніцію – той рейд немало ускладнювався частими і жорсткими сутичками з військами генерала Рота, який обсадив ними всі найголовніші тракти. То не випадковість, думав тоді, що проти повстанців кидають таких, як Рот…

Приблуді з ельзаських країв, що був до Французької революції капітаном королівського нормандського полку, згодом пішов шукати щедріші хліби в російського імператора, звісно, не шкода цієї землі і люду її не жаль. Найбільшу славу здобув генерал не ратними справами, а чварами з офіцерством власним. Якось вулицею дому, де мешкав, побачив він похоронну процесію – рухався печальний кортеж, офіцери у повній формі несли труну під погребальним покровом, всі такі смутні і на рукавах жалобні пов’язки. Генерал послав ад’ютанта дізнатися, кого ж то хоронять.

– Генерала Рота, – мовили вельми похмурі офіцери.

Генерал наказав внести труну в дім.

– Відчинити труну! – сувора команда.

Скрипнули цвяхи, підняли кришку – та замість покійника як вересне рябий підсвинок…

Вісьмох офіцерів розжалували у солдати.

Пробиваючись крізь російські заслони, рухалися твої вояки до Ковеля, і небагато знали про подальші плани повстання. Ніхто не давав гарантії, як складеться, але один із можливих планів передбачав саме тут, у ковельських лісах, прийняти нових повстанців, тут буде чим прогодувати людей та коней, пройти далі через пінські болота в ліси овруцькі та радомиські на Поділля: там все складалося до того, щоб створити стотисячне повстанське військо. І шлях крізь мозирські та овруцькі пущі був безпечніший інших. Острівки посеред трясовини, щедрі нивки, болота й сінокоси; до тих нивок можна легко і швидко проходи загатити колодами – і тоді вони недоступні.

Доля твоєму загонові судилась інакша, з-під Ковеля через Буг пробивалися до Замостя, і тут, вишикувавши вояків, вручали тобі орден Віртуті Мілітарі.

Ти переводив погляд з обличчя на обличчя, ти знав всіх не лише зі свого ескадрону, а й усього полку Кароля Ружицького. З майже півтисячі твоїх полкових побратимів ледве частка десята була польської шляхти, а на дев’ять десятих повстанське військо складали українці з сімей житомирських селян, міщан, священиків православних та уніатських. Мовою війська була українська, в поході пісні козачі кріпили дух – і те вважав ти властивим і закономірним.

Тож, Міхале, не раз умивав ти руки від спокус, які доля тобі дарувала. А може, ті дарунки душа не хотіла приймати? Як не міг аж ніяк прийняти камер-юнкерство з рук імператора Миколи І, тоді, ще перед початком повстання?