36

Іван Корсак

Пізній неочікуваний грім так би не здивував, блискавиця над засніженими тутешніми степовими просторами, як негадане розпорядження про виведення військ Садика паші з-над Пруту.

«Що то за дурість, що то за сором, яка ганьба, – не просто лягали на папір рядки листа Чайковського до Людвіги Снядецької, вони криком кричали ті рядки, обуренням і невимовним розпачем. – То якийсь особливий і химерний талант треба мати, аби здобуток політичний і стратегічний так бездарно змарнувати і загубити. Звістка ця з ніг мене зовсім звалила, наче вмерлим почувався цілісінький день, хіба різкий біль в голові дещо обривав ту неміч…»

Вже наступного дня розвідка доповідала: перших двадцять тисяч з п’ятидесяти російського війська, що зв’язувала над Прутом армія Чайковського, знімаються з позицій і лаштуються до маршу у Крим. Чим же думали, якою частиною тіла, англійські та французькі політики, таким робом собі на шкоду підсилюючи там армії імператора Миколи І? Мало того, розвідка поклала Садикові на стіл також детальний план: слідом за першими двадцятьма тисячами невідкладно передбачається вимаршування в ті краї вже другого корпусу під началом Панютіна. Знову польська й козацька справа в тих політичних шахістів зведена до ціни пішака – і ним можна пожертвувати, коли заманеться…

Він так мріяв мусульманські коні його кавалерії напоїти колись в Горині і Тетереві, в нього й крихти мізерної, меншої зерня мачиного, крихти сумнівів в душі не було: досить в Україну вступити, як там спалахне повстання.

Непереливки було б, напевно, отаманові Чайці, якби не плече його вірних і незрадливих друзів, та ще Людвіги. Ленор у листі сварив і просив:

«Пануй над собою і не бери так близько все до душі: будь холодним, не май до тих надто багато серця, хто його позбавлений, будь спокійний, суворий, не дай власного серця, як хвилю, у камінь розбити…»

Нещастя почало сипатися на голову Садика-паші за нещастям – виведення козацького війська з молдавських степів відбулося не без відчутних втрат. Під час переправи через Дунай росіяни вчинили блискавичний напад, в півторагодинному бою загинуло двадцять чотири козаки, а поранений капітан Гарчинський потрапив в полон. В Чайковського залишилася підозра, і він ніяк позбутись її, що той напад був ретельно спланований росіянами спільно з австрійським командуванням.

Вояки Чайковського йшли на Добруджу, вкотре спалену і понищену, йшли без жоднісінької помочі амуніцією – навіть інструкцій найменших від командування не поступало. Але він має вистояти, має серце своє стиснути туго у власному кулаці, він запропонує далекосяжний план. Той план повинен мати військове і суспільне значення, тут можна відродити Січ, округу цю знову олюднити, зробити її осередком слов’янства. Тут можна дати притулок втікачам з України, полякам, які емігрували в свій час у Францію. Це може бути військове осадництво, опорний військовий пункт. Він знадобиться у найгіршому навіть випадку, якщо б російсько-турецька війна завершилася кращим чи гіршим миром.

Несподівано проект Садика-паші зацікавив Порту, вельми прихильно сприйняв його князь Чарторийський в Парижі. А й справді, міркував князь Адам, що заважає Добруджі стати притулком емігрантам-полякам, що розкидані по всіх європейських кутках і закутках. Знайшли ж собі прихисток тут не так вже й давно останні повстанці нескорені Тадеуша Костюшка, до того ж Добруджа зовсім недалеко від Польщі. Бо ж часом вельми сумна доля бачилася тій еміграції…

16 квітня 1855 року меморіал Чайковського вручається французькому імператорові Наполеонові III під час аудієнції. Імператор, в свою чергу, доброзичливо сприйняв меморіал, дав доручення направити той документ у французьке посольство в Стамбул, наголосивши на його протекції. Але чи знайдуться в лиху воєнну пору потрібні кошти? То ще питання, навіть попри цілком зрозумілу перспективу на майбуття…

Чайковський втомився. І не тільки кожноденною напругою та нерідко ризиком для життя, просто розв’язок справи, задля якої клопочеться, весь час так близько здається, як у пустельному мареві берег озера на виднокраї… Та проходиш версту і другу, і третю, а той берег так само далеко.

Звісно, він міг би своє особисте життя у турецьких краях куди зручніше та комфортніше влаштувати. Коли б думав про кар’єру, то міг би злетіти високо – ще й при султана приязному і щирому до нього ставленні. Он, для прикладу, дезертир із австрійського війська хорват Міхал Латаш – не так вже й багато часу минуло, як став одним із очільників турецької армії, знаний тепер і шанований Омер-паша. Земляк твій Косцельський успішно тут робить кар’єру, і ніхто йому й слова кривого за те.

Ні, Міхале, думав він, не випадає ніяк тобі розм’якнути, розкиснути і розкваситися, втома й депресія минуть, і ти знову затиснеш серце в кулак і йтимеш, скільки тобі написано і відміряно, ти мусульманство приймав задля козацької справи, а не для кар’єри чи інших шкірних набутків. Бо таки маєш, як мріяв у дитинстві, на землю свою принести бодай частинку отого алатир-каменя, про якого оповідав сивий кобзар Левко – каменя, з-під якого б’ють цілющі джерела, росте вічне Дерево життя, горить Вічний вогонь, каменя, на якому перепочивав натомлений Христос зі своїми апостолами…