33

Іван Корсак

Як стихла штовханина по вибухові ядра у госпітальному флігелі, то врешті зміг спокійно Максим розібратися, де він і що з ним.

Насамперед, він таки ще не покійник і дещо передчасно втішався райськими переспівами, бо по цей бік підвіконня далеко не райські звуки лунали і не райські пахощі духмяніли, чув лиш стогін і зойки, то земне пекло справжнісіньке, пекло з густим смородом гнійних ран, немитого тіла і нечистот. Та не це йому, зрештою, найбільш дряпонуло душу, він же щомоці, останнім зусиллям, своєю бідою, хворістю смертною з ворогом хотів поділитися. А тут, як почув, цього добра свого не бракує, до холерного спалаху ще й чума на доважку…

Щоправда, тепліло десь у грудях від іншої думки: він бо живий, ще попереду все, мало того, видається, одужує; наче йшов по канату над прірвою, вже хитнувся було в один бік і відразу у другий, в чорну і зманливу безодню, видавалось, політ неминучий, та якось руками обачно змахнув і в хвилю останню тіло саме відшукало ту точку єдину рівноваги, тож марне з надією прірва йому всміхалася.

І якщо то не самообман, не та соломинка, за яку востаннє чіпляються, то мізкуй, чоловіче, як вибратися з немочі, а там, чого доброго, назад до козацького полку…

Тільки сподіватися на цих замуляних життям і стражданнями шпитальних лікарів йому ніяк не випадає, вкотре пригадати мусить давню батьківську науку, рецепти небіжчиці бабці Горпини, – аби лиш трішки звестися на ноги. Він не здужає та й не знає, де шукати у цих краях потрібні трави, але на строкатих тутешніх базарах молоко пташине можна знайти, тільки сторгуйся…

Наодинці з думками тепер був Максим дні і ночі, перегортав ті думки про власне життя, як призабуту, давно колись читану книгу, в якій дещо вже стерлося чи напівстерлося, зблякло та вицвіло, але були й давні картинки, що мерехтіли перед очима, наче вчорашні. До зойків та шпитальної задухи звик, від думок ніяк вони не відволікали, хіба підстаркуватий отой сусід Петро з прокуреними пожовтілими вусами інколи набридав бурчанням.

– Болить таки, мать-перемать, – повертався час від часу з боку на бік Петро, в якого рука догнивала. – Та як з госпіталя вийду, перемать у печінку і селезінку, за кожну краплину своєї крові зрубаю голову бусурманську. Дорогою їм стане кров росіянина…

Не стримався врешті Максим.

– А білоруса, тезки мого із Гродна, що за тобою лежить, хіба дешевша?

Повернув той у Максимів бік білки очей, що світлішими ще, видавалося, стали від шпитального повітря на тлі посірілого зіжмаканого обличчя:

– Нема тепер білоруса чи малороса, росіяни є тільки, один народ.

– І де ж таке вичитав чи почув?

– Та не вичитав, бо неграмотний. Але батюшка перед відправкою на війну імператорське слово нам переказував, скрізь, мовляв, наші брати-росіяни, і в Туреччині також, досі як отченаш пам’ятаю:

«Единственным братьям нашим в областях Турции. По воле государя императора Российское христолюбивое воинство ступает в обитаемый вами край не с целью завоеваний, но с крестом в руках, на защиту вашего поруганного существования неистовыми врагами. Да поможет нам Господь…»

– І оце ти з хрестом у руках аж сюди дійшов? А я думав з шаблюкою, – щось під’юджило Максима, не стримався. Ображений Петро тільки фуркнув і відвернувся, навіть «печінки-селезінки» з химерними вивертами та викрутасами цього разу не вихопилися.

Справді, подумалося Максимові, вже не тільки українців для отакого затурканого чоловіка не стало, а й білоруси десь вивітрилися, бо ще коли-то закрили Полоцьку академію, дітям білорусів й литовців заборонили навчатися в зарубіжних університетах, після повстання тридцять першого року, його повстання, Віленський університет теж закритий, а через чотири роки по тому імператорським указом в усіх білоруських навчальних закладах введено викладання лише російською мовою.

Днів через десять Максим трішки було оклигав. Випросився у лікарів і на тутешньому базарі віднайшов необхідні трави, а яких бракувало, то брав на свій розсуд схожі. Лікар не боронив йому з травами корогодити, однаково медикаментів катма, та все ж застеріг:

– Можеш бавитися. Але отруїш кого – під суд.

Ще через кілька днів відчув Максим з подивом апетит, бо досі страву жував, як торішню солому, одноколірний, зеленкуватий довкола світ набирав властивих кольорів та відтінків, верталося узвичаєне життя, і те поступове та непомітне позірне повернення теплило душу; хіба сусід Петро дратував постійним бурчанням, погрозами пекельними бусурманам та завченим напам’ять, очевидно, від свого приходського священика:

– Ми – народ-богоносець…

Він чимось нагадував Максимові старого ворона Карпа, що подавно жив у його батьківському саду, такий же чорнявий з вилиском, із зіжмаканим та розкуйовдженим пір’ям по забіяцьких своїх походеньках, тільки в Карпа на пір’ї аж фіолетовий вилиск, а в Петра тютюновою жовтизною вуса відсвічували. Улюбленою воронячою забавкою було влітку, як відчинять на кухні вікно від задухи, щось поцупити зі столу, пригребти швиденько в траві і всістися гонорово на гілці: він тут, мовляв, ні до чого.

– Вкрав, і не соромно? – совістив часом птаху Максим.

– Крав?! – відказував Карпо, обурено задираючи чорного дзьоба, бо як же сміють наклеп наводити на його, безневинного.

І тепер, як казав Петро без пам’яті завчене: «Москва – третій Рим, а четвертому вже не бути», то згадувався мимоволі на яблуневій гілці розкомшаний птах з перекотистим і горластим «р» в тому «третьому Римі».

Як же так повелося на світі, не раз міркував Максим, що люд, який сам з рабства не вилупився, балакає про чиєсь там визволення, своя земля дичавіє, але ж таки чужої бодай жменями хапну; як же так, розкидав думками, людина доброю ж родиться, з душею світлою і невинною, цяточки темної крізь окуляри найтовщі на ній не знайти, та душа потім умудриться геть виквацятися, іржею пожадливості заразитися, як же так? Як повернути пам’ять людську до того найпершого стану, незлобивого, невимараного та зачовганого, не припалого гіркою пилюгою заздрості, – вернула колись же пам’ять бабця Горпина сусідському парубкові, якого поносив схарапуджений і навіжений кінь? А може, і йому, Максимові, понишпоривши і покопирсавшись в далеких призабутих роках, мов у старій коморі, спробувати згадати той давній Горпинин рецепт і повернути Петрову пам’ять назад, в незлобиву і світлу пору, дійсне ж навіки-бо: «Будьте, як діти…»

А якщо справді таки Максим візьметься?