38
Іван Корсак
Максима з Петром направили в один батальйон, і вже через день починався наступ.
Обличчя Петра було навіть сіріше, аніж досі у шпиталі, ще більше зім’яте й розгублене, немов припале пилюкою придорожньою, зморшки відтінялись різкіше і видавалися глибшими, та й весь він почувався в’ялим, побитим й зіжмаканим, як обмолочений сніп.
– Боже, ще не траплялося ніколи такого зі мною, – впівголоса поскаржився Максимові. – І чого ж воно так, чого я маю іти убивати того, кого й в очі не бачив зроду, хто ні доброго, ані злого мені й на макове зерня не вчинив? А не буду вбивати, то свої мають вбити мене…
Не було на те ради-поради в Максима, а якби й була, то надто довгою вийшла б розмова, не стачило б часу; тож міг тільки зараз плечима знизати.
Сипонув лункий дріб барабанів, вишикуваний у шеренгу російський батальйон, наїжачившись багнетами, рушив назустріч супротивнику, все ближче чужі ряди, ось вже чітко розрізнити можна обличчя; струсонуло повітря гучне «ура» і зіткнулись шеренги…
Краєм ока Максим дививсь на Петра, що просто ішов, не вириваючись із ряду й тримаючи якось незграбно рушницю, немов коцюбу; те тривало доти, поки їх офіцер не полоснув шаблею по обличчю найближчого супротивника – дістав його, певно, на повну силу руки, бо лице те, немов гарбуз, надвоє розскочилося і кров залляла всеньке його.
В одну хвилю побачив Максим раптову зміну в Петрові, на очах став іншим він чоловіком. «Кров, – жахнув здогад Максима. – Від крові ще тоді, у випадку з сусідським парубком, Горпина застерігала, Петро знову побачив її. Пропала ж праця моя…» Зморшки на Петровому лиці враз випрямилися – і набрало воно кам’янистого вигляду, туго налилися червоні прожилки білків очей, видавалося, від раптової злоби піднімалося і щетинилося волосся на голові, як в смертельно нажаханого хижака; він, що досі мовчав, і собі закричав «ура» – той викрик був якимось утробним, «у-ра-а-а» переходило в завивання, як оте голодне і тоскне в засніженому лісі серед зими, від нього стигла кров і стовпіло раптово все тіло, будило невситиму і спраглу жадобу чужої крові і смерті.
Над Максимом гриміли постріли, затяте і остервеніле «у-ра-а» то притихало, то знову перекочувалося з краю у край місцем битви, а Максима попри те не полишала нав’язлива, невідчепна думка: чого ж воно так? Які незнані закони спричинили його невдачу з Петром? Певно, думалося, кров пролита в хвилю одну робить звичайну людину звіром ікластим, вертає раптово в незапам’ятні канібальські часи, певно, в крові, як субстанції, десь прихований таємничий код, що ставить поріг – його переступати зась, то поріг, за яким потойбіч лиш морок безпросвітній, доісторичний, в якому зрідка хіба почуєш рев динозаврів голодний і грізний, за тим порогом ти лишень кілька пудів костей і м’яса, що рухається, скавучить і невситиму спрагу вічно не може втолити; потойбіч того порога ти просто бездушна твар.
Переступаючи через щойно вбитого, Максим раптом спіткнувся і впав, але підніматися він вже не збирався.
«Що буде, те й буде, – думав з напівзаплющеними очима. Як не доб’ють після всього, то подамся якось до козацького полку».
Через нього переступали й топталися по ньому, він тільки напружувався щомоці, аби витримати й не зойкнути, вічністю видавався той час, доки з російського боку не засурмили врешті «відбій», певно, невдалій атаці.
Як сутенітиме, він почне пробиратися до Чайковського. Але вже твердо для себе вирішив, що лишатися там не буде – знову палахкотить Україна, та й не переставала вона ніколи, мабуть, тим полум’ям палахкотіти. Почув випадкову розмову двох лікарів, один з них був родом, мабуть, зі Сквири, бо часто містечко те називалося.
Писали йому домашні, що збунтувався люд, і то не в одному селі чи місті, тих вогнищ тліло-тліло хіба п’ятдесят та ще й з гаком, і враз загорілися, охопили щонайменше вісім повітів. Начебто імператор видав маніфест, в якому всі піддані кликалися йти добровільно у військо. Маніфест читано по усіх церквах, але чи то з того, що писаний був він малозрозумілою для сільської людини московською мовою, чи з іншої притичини, але багато хто втямив, що цар кличе вписуватися їх в козаки і йти воювати.
Стали люди вимагати від священиків, щоби ті приводили їх до присяги, кинулися творити відділи за колишнім зразком – певна річ, роботою на панщині вони тепер не переймалися, бо козак завше був вільним. Коли ж окремі священики стали застерігати, що не так вони зрозуміли імператорський маніфест, то не вірили їм, навіть били й товкли, що правду лукаві попи ховають від люду. Нагрянуло військо по тому, тисячі чоловік і жінок бито різками, тисячі у Сибір погнали… Максим не розчув імен усіх ватажків повстання, добре дослухався тільки прізвищ Швайка, Бзенко, Гайденко – їм вірили люди і йшли за ними.
Звідки ж знати було тим людям з порепаними від плуга й коси руками, такими ж чорними, як земля, яку вони няньчили, звідки ж знати їм про один з перших виступів імператора Миколи І на засіданні Державної Ради:
– Я признаю, що в теперішній час кожна думка про увільнення селян була би злочинним замахом на загальний спокій і на добро держави.
Вельми одна обставина Максима тривожила. Той селянський рух ставав загальнонаціональним, вже й студенти Київського університету сходяться на свої «летючі зібрання», і та молодь, здебільшого не бідацька, долучається до народного спротиву. Тривожив похід селян «у Таврію за волею», – як притишував голос при тих словах лікар зі Сквири. Ще сади тільки-но розпустилися і на полі ледь-ледь починали сіяти, як поміж люду чутка пішла, що цар кличе бажаючих переселитися в кримські степи, кріпаки поміч одержать, матимуть волю і полем наділені будуть. Земляки того лікаря в дорогу почали лаштуватися, реманент і вози лагодять, вельми ж багато люду збирається з Катеринославської і Херсонської губерній. Йтимуть вони всі валками до Перекопу, десятки тисяч нужденного люду – Максим тільки уявив, що може трапитися, як переймуть тих беззбройних наївних селян, що досі нездатні позбавитися віри в царя-батюшку, регулярні війська і як земля вздовж тієї дороги багрянцем раптово вкриється…
Йому туди треба йти, остерегти, а де й заступити, правду полинну людям сказати.
Як впала на землю стрімка південна ніч, став Максим повзком поміж трупів вибиратися, повзком та навкарачки в неблизьку нову дорогу, одне лиш душу його зігрівало, що хоч і манівцями, але то дорога додому.