35

Іван Корсак

Тихо збулькувало вариво в казанкові, що стояв на легкому вогні, навіть не вогні, а жарові, над яким хіба зрідка пробіжить жовтавий пломінчик – Максим таки не відрікся від задумки приготувати ліки Петрові. Навіть захопився в душі тою задумкою, і не стільки від цілковитого шпитального безділля, хоча дійсно нікуди себе подіти довгими і занудними днями, захопився самим ходом міркувань. Справді, якщо бабці Горпині з поміччю відвару трав та молитви якось вдалося минути смугу безпам’ятства в того сусідського парубка, як через переоране, чорне і голе поле вийти на незайманий переліг, то чому не спробувати піти далі, вглиб крізь роки, до того стану, коли душа людська була ще безвинна й безгрішна…

Зазнайкуватий людський розум може єхидно всміхатися, що то неможливо, сучасна наука про те нічого не набалакала, але що таке та наука сучасна? Чи не є вона близькозорою вельми, напівсліпцем, що бачить лише під носом, те, що понюхати можна, а як спробує глянути далі без окулярів, то їй розпливається все в імлі сірій та безпросвітній? Що знає вона про людське тіло, а тим паче – розум, ще більше – душу людську, загадку вічну, непізнану і нерозгадану; також невідомо, чи й дозволено душу ту пізнавати…

Скільки-бо разів вже у житті траплялося і ще буде траплятися, коли бородаті вчені кричали переполохано: гвалт, то неможливо, а дивись, через століття чи навіть через ближчі роки неможливе і нереальне ставало очевидною дійсністю…

Гортав про себе ті думки Максим, сидячи на шпитальному подвір’ї біля вогнища з казанком, і краєм ока дивився, як біля нього кучкуються кілька хворих та все принюхуються – за тим давнім напівзабутим рецептом він повинен додавати до варива вина червоного трішки.

– Водочкой пахнет, – врешті не стримався найближчий, одноногий солдат, обачненько переставляючи ближче свої костурі та підшморгуючи спрагло приплюснутим носом.

– Пранці дістав від туркені, мазь наказали варити, – не повертаючи голови, мовив зажурений Максим. – А інший лікар свистить, що то сифіліс…

Так само обачненько костурі переставилися крок назад, і більше охочих принюхуватися та варивом його цікавитися вже не траплялося.

Як біля малої дитини тепер мав клопіт Максим з сусідом: тричі на день годував його з ложечки приготовленим варивом.

– Ти б не з ложечки, ліпше півмиски хоча б налив, – не боронився сусіда, облизуючи прокурені вуса.

Через кілька днів прокинувся вранці Петро якийсь чи то знічений, чи то збентежений, покрутився було з боку на бік:

– Занудився я, певно, за домом… Дві ночі підряд сниться один і той же сон. Наче я знову малий, дитиною став, і біжу доріжкою знайомою повз сусідську садибу, повз старезну напівусохлу тополю, а поруч луг так лататтям цвіте, такий барвистий, геть як у ті далекі роки, і сонце таке яскраве над головою… А я заплющу очі: от і нема ніякого світу, розплющу знову – є світ, знову заплющив, і знову нема…

– Філософом стати, Петре, могла б доля тобі судити, – засміявся Максим, думаючи про своє.

– Хві-ло-соф, – з немалим трудом перекидав незнайоме слово язиком, мов чималого камінця у роті, – міг калікою тут без руки лишитися, ото вже косар би був…

Ще через кілька днів розбудив Максима сусід, не вельми церемонно трясучи за плече:

– Слухай, ти щось тямиш у снах, ти ж, здається, грамотний трішки?

– Ну, – мукнув Максим, аж ніяк не потішений такою сусідською делікатністю.

– Сниться мені оце, що я вмію літати… Отакий, як зараз, я чоловік, не птаха яка там з пір’ям, а легко, без натуги найменшої, злітаю і пливу понад землею, понад полем і річкою звивистою… І то так просто, навіть літати інших навчаю, а вони все падають на початках. Я кажу їм, треба впевнитися в собі, треба вірити – і ти літатимеш залюбки… Слухай, ти ж, мабуть, вчений, що значить той сон?

– Відчепись, – буркнув Максим з напівпросоння, – видужуєш, певно. А вірити справді треба.

Вже перед випискою зі шпиталю якогось ранку сидів Петро смутний і довго навіть не відзивався, тож навіть Максим, не вельми охочий до балачок в цьому закладі, де одна біда людська тут замешкала, не витримав:

– Погіршало щось чи як?

– Щось таке діється зі мною, – підняв очі сусід з-під важких олов’яних повік і роззирнувся, як роззирається людина на роздоріжжі, ще вагаючись яку вибрати йому дорогу. – Снилось мені, що іду пустелею, під цим сонцем пекучим, по розпеченій землі, але не знаю, куди… І ось просто серед пісків назустріч мені чоловік, весь у чорному, наче чернець.

«Навіщо ти є?» – питає дивне таке, чого в мене зроду-віку ніхто не питав.

А я можу тільки плечима знизати.

«Де дорога твоя?» – далі питає чернець, ніби чимось я перед ним завинив.

«Та не знаю, – кажу, – мене послав мій імператор, ще священик слова його переказував, аби йшли з хрестом у руках православний люд рятувати».

Довго дивився на мене мовчки чернець.

«Такі-бо фальшиві апостоли, – врешті мовив, – лукаві робітники, що підробляються на Христових апостолів.

І не дивно, бо сам сатана прикидається ангелом світла! Отож, невелика це річ, якщо й слуги його прикидаються слугами правди. Буде їхній кінець згідно з учинками їхніми!»

Максим впізнавав ті слова, хай і не завжди точно передані, слова з другого послання апостола Павла до коринфян, він здогадувався, що в душі у Петра щось діється, чого пояснити не зміг би сповна.

– Не мені ті слова тлумачити, – тільки й сказав.

Їх виписали разом наступного ранку і скерували обох у піхотний батальйон.