37

Іван Корсак

Трапляється інколи, що життя, мов схарапуджений кінь, несе тебе в санях засніженим полем, і раптом, наляканий чимось, рвучко в безпам’ятстві той кінь забирає убік; то немалої сили потрібно і вправності в якусь мить, аби втриматися, не вилетіти і не лишитися серед снігів, серед тої білої лиховерті…

Військо Садика-паші спершу перекинути хотіли взагалі десь в азійські краї, згодом в далеких палацах переінакшили. Полк Чайковського опиняється в Слівені, на болгарській землі.

Смерть, звісно, не має звички в паспорти зазирати, та чомусь кривий прижмур її очей спиняється на найліпших – захворів перед тим на холеру Адам Міцкевич і згас, як свіча на сирому протязі, у кілька днів – і душу Міхалові стисло, мов холоднісінькими лещатами, такими холодними, аж іній на них виступав.

Тепер міцно хворіла Людвіга.

«Я, бідний козак з України, – писав їй Міхал з доріг, – служив волі Божій серцем, йшов життям з поміччю твого натхнення, хоч те серце часами якесь занудне й засмучене, надміру інколи нетерпляче, але далі йтиму, доки Бог з нами і тебе береже. Хай же Бог дасть здоров’я тобі задля мене, а мені хай дозволить, щоби діяв так у житті, аби була тому рада».

Синів своїх Чайковський забрав з Парижа до себе. Як уже буде близький мій кінець, мізкував собі подумки, то мають справу мою заступити сини. Тут, у Туреччині, хай би лишився молодший, а в Україну, в козаччину, старшенький піде, то логічно, напевно, бо молодший за натурою більше дипломат, а старший є викапаним козаком. От тільки шлях від простого офіцера до генерала не вельми близький…

На військових навчаннях та парадах, на які прибував охоче молодий султан, генерал Садик-паша наперед дбав, аби сини могли показати свою вправність та військову виучку. Султан Абдул-Азіз прихильно ставився до формації генерала Садика, навіть один козачий ескадрон в свою свиту забрав.

Щоб не одним днем жити і мати завтра опору, Чайковський налагоджує в себе підготовку майбутніх командирів, створює підофіцерську школу – і син Владислав стає директором тієї школи.

…Мати в дитинстві якось оповідала малому Міхалові про чорну блискавку, крий Боже, її побачити, навіть зле, як присниться. Чорна блискавка цього разу не снилась Чайковському, вона змигнула беззвучно над ним, сліпучо-чорний розчерк кресонув на все небо над головою, кривулястим гіллям розщеплювався – померла Людвіга. І чи не останніми були її слова:

– Дружина і мати справу чоловіка чи сина шанувати повинні навіть більше, аніж його самого…

«Втратив усе, – писатиме Міхал другові, – все, що мав найдорожчого в світі: раду, втіху, товариство у праці й мозолях двадцятирічних… Був при ній у хвилі останній – Бог не судив нам померти разом».

Він поховає її на землі, що домігся від турецького уряду для люду краю свого, на околиці колонії Адампіль, він довго ходитиме схилами Алем-дагу, доки вибере місце – звідти видно і Чорне море, за яким десь там його край, і море Мармурове, поблизу якого доля судила прожити стільки років. А на дорогому кам’яному надгробку розпорядився викарбувати ім’я та герби Литви, України і Польщі, яким служила, не надаючи комусь переваги, його Людвіга…

А чорна блискавка як змигнула, як спалахнула вперше, то вже не пропала, тільки час від часу вона креслила над головою розмашисті кривуляки: коли помер сераскир Алі-паша, то його наступник на справу Чайки подивився як на пройдений шлях, навіть радив полякам скористатися з петербурзької амністії і замиритися з Росією. З усіх державних посад та постів почали усувати земляків Чайковського, молодший син також втратив титул султанового ад’ютанта, а старшому взагалі у службі відмовили.

Сторожко і обачно, наче боялися навпомацки наразитися на невидимий гостряк, стало тепер вже російське посольство шукати зближення і контактів з Чайковським – надто великий був вплив отамана Чайки на Балканах, вельми для Петербурга важливих, як не вдасться взяти у спільники, то бодай знейтралізувати – ще коли-бо поговорювали, зважаючи на популярність серед люду того, про можливість й доцільність посадити Чайковського на трон болгарський…

Через третіх осіб вивідувалися погляди нинішні Садика-паші, дізнавалися про його думки щодо можливої революції у Росії, яка б дала непідлеглість Польщі та Україні, навіть раз якось амбасадор Ігнатьєв усміхнувся двозначно, лиш кутиком вуст:

– Певне, гетьманом України лаштується…

Як спадала на думку доля сина Адама, то аж холод у спину брався – Владислав якось житиме, хліба кавалок служба турецька дасть, батько не зміг лише знати, що дослужиться Владислав там до генерала.

Почастіло тепер промацування гадки Чайковського, особливо, як пішов у відставку. Врешті, домігшись із Міхалом зустрічі, гречний і вельми привітний Ігнатьєв мовив йому прямо:

– Як народжений в еміграції, ваш син не матиме в нас, у Росії, жоднісіньких перепон. Хай переїжджає, йому в армії імператора гарантований чин, який вислужив у турецькому війську.

Імлистого жовтневого ранку сімдесят першого року відпливав Адам зі Стамбула – і такими ж імлистими були думки його та сподівання: що чекає його в далеких краях, у державі, з якою воював все життя його батько. Не міг знати він, звісно, що колись тут дослужиться до генерала – двоє братів-генералів різних армій, яким доведеться ще немало повоювати між собою…

Самотність тепер дивилася на Чайковського з кожнісінького кутка спорожнілого дому, в який би не озирнувся бік, вона зустрічалася всюди з поглядом Міхала, була єдиною, хто вітав ранками і проводжав у довгу, частенько таки безсонну ніч, вона озивалась відлунням від кожного найменшого звуку, мов у щойно вибіленій хаті, з якої винесені усі пожитки.

Тим часом, амбасадор Ігнатьєв вважав, що зробив лиш половину справи. Натяками віддаленими чи й зовсім прозорими, через третіх осіб давав знати, що російський цар може оголосити Чайковському амністію, що він вартує куди достойнішого життя, ніж тут, зрештою, якби вернувся в імперію, то державне око на просування по службі сина дивилося б куди милостивіше – і те було для Міхала тепер далеко не на останньому місці.

Крапля з часом камінь точить і таки доточила вихолонулу вже, скам’янілу душу Чайковського, а останньою тією краплиною стала красуня-гречанка Ірена, сім’я якої приятелювала з Ігнатьєвим і яку Міхал взяв у дім, аби було до кого хіба одізватися: пішов ще Чайковський поклонитися ігуменові монастиря, з ченцями попрощатися – і тільки тричі перехрестився на дорогу.

Протяжно гудів пароплав грудневого дня сімдесят другого року, Чайковського пароплав, що підходив до причалу Одеси.